Яна Потурай родом із Кривого Рогу. Після загибелі чоловіка на війні та пережитих випробувань вона вирішила почати нове життя на Закарпатті. Тут жінка знайшла підтримку, поступово відкрила для себе місцеву культуру й традиції та створила блог, у якому розповідає про життя крізь призму гумору. Сьогодні Яна розвиває творчий образ Яни Фенікс. Її контент – це не спроба вдавати, що труднощів не існує, а бажання допомогти іншим людям переживати складні часи, знаходити сили рухатися далі й не втрачати віри в майбутнє.
В інтерв’ю журналісту “Баношу” Яна розповіла про переїзд на Закарпаття, ставлення місцевих жителів, свій блогерський шлях та аудиторію, якій намагається дарувати позитивні емоції.
«Я поїхала за покликом своєї душі»
Розкажіть, чому ви вирішили переїхати на Закарпатті?
У перші дні вторгнення мій чоловік пішов захищати Україну. Він був бойовим медиком і штурмовиком. Тоді ж я почала волонтерити в Кривому Розі. У мене є документи, які підтверджують мою волонтерську діяльність.
У червні 2022 року мій чоловік загинув на війні в Донецькій області. Для мене це стало величезним горем. Після його смерті я припинила волонтерити, тому що переживала дуже важкий період. У мене двоє дітей: доньці зараз 11 років, а синові – 6. Я розуміла, що маю починати нове життя. У Кривому Розі було надто багато болю, а в мою квартиру влучила ракета. Я хотіла, щоб діти жили в безпечнішому місці, тому мала щось змінити. Розглядала різні країни, але Закарпаття спочатку взагалі не було серед моїх планів. Ми приїхали сюди просто подивитися, як тут.
Коли я вперше опинилася на Закарпатті, то закохалася в цю землю й людей. Спочатку певний час жила на «Янтарній форелі». Люди, з якими я там познайомилася, стали моїми друзями вони показали, наскільки тепло на Закарпатті можуть ставитися до інших. Згодом я повністю переїхала сюди. Спочатку думала оселитися в Тячеві, але зрештою опинилася в Ужгороді. Тут я почала більше цікавитися історією краю, відкривати для себе його традиції та культуру. Потроху вивчаю закарпатську говірку. Мені вона дуже подобається, і я розповідаю про це у своєму блозі.Тепер я живу тут із дітьми й відчуваю, що Закарпаття стало для мене рідним краєм. Я не сприймаю свій переїзд як тимчасову історію. Для мене це місце, де я хочу залишитися.
Що вас найбільше здивувало, коли ви почали знайомитися із Закарпаттям?
Перед переїздом знайомі відмовляли мене їхати сюди. Казали, що місцеві нібито не дуже люблять людей з інших регіонів. Але коли я приїхала, то побачила зовсім інше. Мені траплялися люди, які підтримували мене, допомагали й ставилися з розумінням. У Кривому Розі не всі спілкуються українською мовою. А на Закарпатті я побачила, наскільки різноманітним може бути мовне середовище. Тут звучать різні мови, і я не відчула, що через це до мене чи моїх дітей ставляться вороже. За час нашого життя тут я зустріла багато людей, які допомагають мені розвиватися, підтримують мій блог і простягають руку допомоги, коли це потрібно. І йдеться не лише про друзів. Я знайомилася з місцевими жителями, спілкувалася з людьми в закладах, розповідала свою історію. Вони ставилися до мене з повагою та розумінням. Закарпаття справді запало мені в душу.
«Моя гумористична нотка народилася не з посмішки»
Розкажіть про свій блогерський шлях. З чого все почалося?
Мій блогерський шлях почався не з чистого аркуша й точно не з легкої історії. До повномасштабної війни я займалася коучингом і допомагала жінкам. Коли почалося вторгнення, стало не до цього: я почала волонтерити. Мої соціальні мережі тоді були присвячені допомозі людям, які цього потребували.
Після загибелі чоловіка я все залишила й почала життя заново. Блог, який веду зараз, існує два роки й два місяці. За цей час я пробувала різні формати, шукала себе, змінювала образи. Зрештою зрозуміла, що хочу рухатися в гумористичному напрямку. Мені було дуже важко, але я завжди вірила в гумор. Вірю, що навіть у складних обставинах він допомагає змінити внутрішній стан, подивитися на життя інакше й знайти сили рухатися далі. Так народився мій творчий образ – Яна Фенікс.
Для мене фенікс – це символ людини, яка проходить крізьз важкі випробування, втрачає звичний світ, але знаходить у собі сили відродитися. У моєму житті було багато горя. Загинув чоловік, ракета влучила в мою квартиру. А торік протягом трьох місяців я втратила бабусю, потрапила у страшну аварію, а згодом померла й моя мама. Зрештою я залишилася на Закарпатті з дітьми. І мені довелося вчитися жити далі.
Я не хочу створювати образ ідеальної жінки, у якої все завжди виходить. Я -звичайна мама, яка теж втомлюється, переживає труднощі й має свої проблеми. Але я люблю життя й завжди була людиною з гумором. Тому намагаюся навіть те, що зі мною відбувається, переосмислювати через гумор. Мені здається, українцям сьогодні потрібні люди, які можуть підтримати їх, допомогти бодай на якийсь час відволіктися від болю й нагадати, що життя триває. Хочу, щоб люди, дивлячись мої відео, усміхалися, вірили в краще й пам’ятали, що ми обов’язково маємо вистояти та перемогти.
Скільки часу у вашому житті займає блогерство?
Фактично все моє життя зараз обертається навколо двох речей: дітей і блогерства. Я вкладаю в блог багато часу й сил. Для мене це вже не просто заняття чи робота, а спосіб життя. У мене є мета: допомагати українцям повірити в те, що все буде добре. Якщо мої відео можуть комусь підняти настрій, підтримати в складний день або змусити усміхнутися, значить, я роблю щось важливе.
Хто сьогодні становить вашу основну аудиторію?
Переважно це жінки. Я проводила опитування й аналізувала свою аудиторію, тому можу сказати, що саме вони становлять її більшу частину. Серед моїх підписниць є жінки, які, як і я, залишилися вдовами. Є ті, чиї чоловіки зараз воюють, і вони постійно переживають за них. Також мене дивляться мами й жінки, які через війну виїхали за кордон. Це люди, для яких війна стала одним із найважчих випробувань у житті.
Мені часто пишуть жінки, які прокидаються вранці без настрою, хвилюються, переживають і не знають, як упоратися з емоціями. Іноді вони розповідають, що заходять на мою сторінку, бачать мої відео, усміхаються, і їм стає трохи легше. Я можу побажати підписникам гарного дня, пожартувати чи опублікувати смішний ролик. Здавалося б, дрібниця, але для людини, якій зараз важко, навіть така дрібниця може мати значення. Мені хочеться, щоб люди не втрачали бажання жити, знаходили приводи для радості й пам’ятали, що навіть після найважчих періодів можна рухатися вперед.
«Через гумор можна дати людям набагато більше»
Чому ви вирішили зосередитися саме на гумористичному контенті? Чи плануєте змінювати формат блогу?
Мої гумористичні персонажі з’явилися приблизно два місяці тому. Я зрозуміла, що через гумор можу дати людям набагато більше, ніж просто розповідаючи, що і як я роблю. Я люблю спостерігати за людьми й помічаю, що складні життєві ситуації легше сприймаються, коли їх можна переосмислити через комічні моменти. Людина впізнає в них себе, усміхається й починає дивитися на власні проблеми трохи інакше. Зараз, коли в нашій країні така складна ситуація, мені здається, що гумор може бути дієвішим за повчання. Я маю знання й досвід, які допомогли мені пережити горе та знайти сили жити далі. Але я бачу, що людям простіше сприймати ці речі через звичайні життєві історії, у яких вони впізнають себе. Тому зараз я розвиваю своїх персонажів. Це не означає, що я ніколи не змінюватиму формат. Просто цей напрямок лише починає розвиватися, і я бачу, що людям він близький. Мені хочеться показати, що навіть після важких випробувань можна зберегти бажання жити. Іноді для цього достатньо простої людської історії та щирої усмішки.
«Мої персонажі – це окремий світ»
Розкажіть про персонажів, яких ви створили для блогу. Як вони з’явилися?
Це окрема історія. Мої персонажі – наче власний світ, але водночас у кожному з них є щось від мого життя та спостережень за людьми. Серед моїх останніх персонажів – Люба, Василь і Всесвіт.
Люба – цікава жінка, у якій багато хто може впізнати себе. Вона мрійниця, романтична натура, яка має власні уявлення про чоловіків. З одного боку, вона трохи наївна, а з іншого – дуже жіночна.
Василь – чоловік з гумором, який може потрапляти в різні кумедні ситуації. Але за його комічністю ховається глибина. Він не просто персонаж, з якого можна посміятися, а людина зі своїм поглядом на життя.
А Всесвіт – мій улюблений образ. Він дивиться на ситуації ширше, допомагає Любі подивитися на речі інакше, а Василю – трохи переосмислити власну поведінку. Мені здається, люди часто сприймають будь-яку ситуацію лише крізь призму власного досвіду. А Всесвіт допомагає поглянути на неї з іншого боку.
Коли я пишу сценарії, то беру звичайні життєві ситуації, трохи їх перебільшую й перетворюю на гумористичні історії. Мені дуже хочеться, щоб глядачі чекали на нові відео з цими персонажами, впізнавали себе й знаходили в них щось близьке.
«Блогерство – це велика праця»
Наскільки складно сьогодні розвивати блог?
Я роблю ставку на власну особистість і персональний бренд. Мені не потрібно, щоб мене дивилися абсолютно всі. Хочу, щоб до мене приходили люди, яким я справді близька. Можна поставити собі за мету набрати тисячу підписників, а можна – мільйон. Але для мене важливіше, щоб людина сама хотіла повертатися на мою сторінку.
Перший рік розвитку блогу був надзвичайно складним. Мене майже не бачили ні діти, ні бабуся, яка тоді ще була жива, ні мама. Я працювала по 16-18 годин на день: могла лягати спати о другій ночі, а о четвертій уже прокидатися, щоб публікувати Reels. Тому блогерство – це не просто вийти перед камерою, пожартувати й піти. Це велика робота. Ти маєш розуміти, до якого результату прагнеш, що хочеш дати людям і що вони повинні побачити у твоєму контенті. Якщо ти працюєш лише заради грошей або кількості підписників, цього недостатньо. Важливо, щоб люди відчували твою щирість, щоб ти була їм близькою. Для мене показником успіху є не тільки кількість аудиторії, а й зворотний зв’язок. Коли люди пишуть, діляться своїми історіями, розповідають, що мої відео допомогли їм усміхнутися або пережити складний день, я розумію, заради чого працюю.
«Мені здається, не я вибрала Закарпаття, а Закарпаття вибрало мене»
Ви багато подорожуєте Закарпаттям. Чи маєте улюблені місця в області?
Я обожнюю Закарпаття! Це неймовірний край. Коли я про нього говорю, у мене навіть мурашки по шкірі. Не можу назвати якесь одне улюблене місце, адже подорожую областю багато й щоразу відкриваю для себе щось нове. Мені подобається їздити з дітьми, гуляти, відвідувати музеї, зупинятися в різних місцях. Навіть коли просто їдеш автомобілем і бачиш гори чи річку, вже отримуєш задоволення.
Ми можемо поїхати у Воєводино і я вже щаслива. Можемо вибратися до Дерезнівської купелі неподалік Ужгорода. Або просто зупинитися біля мосту, подивитися на річку Уж і гори вдалині. Особливо люблю ці краєвиди восени, коли природа змінює кольори. У такі моменти просто дивишся навколо й розумієш, наскільки тут красиво. Я справді готова їздити Закарпаттям із ранку до ночі, тому що дуже його полюбила. Іноді мені здається, що не я вибрала Закарпаття, а воно вибрало мене. Я взагалі не планувала переїжджати до Ужгорода, але так склалося, що тепер це місто стало частиною мого життя. Для мене це вже не просто місце проживання. Це любов.
Як Закарпаття відображається у вашому блозі?
Я багато розповідаю про цей край і показую людям, наскільки він красивий. Але для мене важливо не лише демонструвати краєвиди, а й знайомити аудиторію з місцевими людьми, культурою та мовою. У мене багато друзів-закарпатців. Я поступово вивчаю місцеву говірку, щоб краще розуміти їх. Іноді вони щось говорять, а я не одразу розумію, що саме мають на увазі. Тому мені цікаво вчитися.
Водночас я стикаюся з хейтом. Деякі люди запитують, чому я, приїхавши з Кривого Рогу, так захищаю Закарпаття й намагаюся вивчати місцеву говірку. Але я нікому нічого не доводжу. Просто ставлюся з повагою до людей, серед яких живу, їхньої культури, історії та мови. Мені здається, що багато упереджень щодо Закарпаття виникають через незнання історії цього краю. Тому я хочу, щоб люди більше дізнавалися про нього.
Для мене Україна – це не окремо Кривий Ріг, Донецьк, Закарпаття чи Львів. Ми всі живемо на одній землі. Кожен регіон має власні традиції, особливості мовлення, акценти й діалекти. І це нормально. Ми повинні ставитися до цього з розумінням, а не сприймати відмінності як щось чуже. На Закарппатті живуть люди, які люблять свою країну, а багато родин так само чекають на своїх рідних з війни. Закарпатці також захищають нашу землю. Мені важливо, щоб люди розуміли: ми не різні українці, які мають доводити одне одному право бути собою. Ми єдині, хоча кожен регіон має свою історію та культуру.
Мої підписники вже самі просять більше розповідати про Закарпаття, показувати цікаві місця, людей і говірку. Їм це цікаво. Тому я хочу відкривати маленьке віконце в Закарпаття для всієї України. У нас є спільна мета – нарешті дочекатися миру. Для мене це особливо важливо, адже війна дуже сильно змінила моє життя.
«Моя місія – показати, що після горя можна знайти сили жити далі»
Що дає вам сили рухатися далі після всього, що довелося пережити?
Я завжди відчувала, що хочу допомагати людям. Це було моєю внутрішньою потребою, хоча тривалий час я не розуміла, як саме можу це робити. Я здобувала різні знання, зокрема в коучингу. Коли почалася війна й загинув мій чоловік, саме ці знання допомогли мені поступово піднятися після пережитого. Я зрозуміла, що маю сама знайти в собі сили, щоб жити далі.
Зараз я хочу, щоб мій досвід і мій внутрішній стан допомагали іншим. Ми бачимо, скільки горя переживають українці: втрати, смерті, важкі життєві обставини. І не кожному вдається самостійно повернутися до життя після такого. Мені здається, що в цьому і є моя місія. Я хочу показати людям, що після великого горя можна знайти сили піднятися й рухатися далі. І якщо я можу зробити це через гумор, через кумедні життєві ситуації, то чому ні? Можливо, так людям буде легше сприймати мої слова й знаходити щось для себе.
Дуже допомогли мені й діти. Коли не стало чоловіка, мені здавалося, що весь світ відвернувся від мене. Але я розуміла, що в моїх дітей є лише я. Думала про те, як вони житимуть, якщо мене не стане. Це було одним із найважливіших усвідомлень, яке допомогло мені триматися. А коли я поступово знайшла сили для себе, то зрозуміла, що можу бути потрібною й іншим людям.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Зараз моя головна мета – розвивати особистий бренд як Яна Фенікс. Я хочу створювати цікавий контент, співпрацювати з різними проєктами й допомагати людям через свою творчість знаходити бажання жити.
Ще один напрямок, який мене цікавить – співпраця з малим бізнесом. Я розумію, що зараз підприємцям теж непросто. Мені хотілося б створювати для них цікаву рекламу, гумористичні інтеграції та спільні проєкти. Я бачу потенціал у своїх персонажах. Завдяки їм можна співпрацювати з брендами, створювати колаборації та розвивати власний творчий світ. Мені хочеться, щоб гумор був не лише розвагою, а й способом робити добро, підтримувати людей і нагадувати їм, що все може бути добре.
Не хочу обмежувати себе одним форматом. Мені цікаво експериментувати, вчитися й пробувати нове. Але розумію, що все задумане не станеться за один день. Це довгий шлях, який потребує праці, терпіння та розуміння того, куди ти рухаєшся.
А яким ви бачите свій блог у майбутньому? Що для вас означатиме успіх?
Я хочу, щоб Яна Фенікс стала впізнаваним і сильним творчим брендом. Але для мене важливо не просто заробляти гроші чи збирати підписників. Я хочу, щоб моя робота приносила людям задоволення й допомагала їм повірити у власні сили. Навіть коли дуже важко, людина може знайти в собі внутрішній стрижень, піднятися й піти далі. Я хочу нагадувати про це своїм глядачам. Для мене успіх – це не лише цифри в Instagram. Передусім це можливість бути собою.
Я бачу, наскільки багато людей залежать від чужої думки, намагаються відповідати чиїмось очікуванням і бояться робити те, чого насправді хочуть. Мені хочеться показати власним прикладом, що можна займатися улюбленою справою, не залежати від чужих оцінок і йти своїм шляхом, навіть якщо хтось тебе не розуміє чи критикує. Я точно знаю, що хочу продовжувати розвивати свій блог і рухатися вперед. Яна Фенікс – це образ жінки, яка пройшла через важкі випробування, але знайшла в собі сили жити далі. І я хочу, щоб моя історія допомагала іншим людям повірити в себе. Для мене це дуже важливо.
