На горі, яку місцеві називають Червоною, колись росли кущі, про які майже забули. Сьогодні між старими рядами знову шелестять зелені листки – тут відроджується український чай. Київський дослідник і чайний майстер Максим Малигін з командою вже кілька років доглядає за експериментальною плантацією під Мукачевом. Його мета: не просто зібрати врожай, а довести, що чай може рости навіть тут, серед карпатських туманів.
Про те, як народжується “Червений Шаркань”, у чому магія закарпатської землі та чому вирощування чаю – це більше, ніж аграрна справа, Максим Малигін розповів журналісту Баношу.
Зараз ви мешкаєте на два міста. Як вам це вдається?
Взагалі я сам зі східної частини України, у 2015 році переїхав в місто Українка, поблизу Києва. Постійно я живу тут, але часто буваю в Мукачеві. Їжджу туди й у справах, і у відпустку. Вирощування чаю – не основна моя робота. Я процесний менеджер та архітектор в одній з провідних європейських компаній. Чайна плантація – це більше волонтерство поки що.
Добре планую свій час, тому встигаю все. Я керівник проєкту, але як в самому Мукачеві, так і в Києві, є декілька людей, які безпосередньо займаються чайною плантацією. Інколи буває важкувато, але це вже стиль життя. Для мене це рідна, близька та цікава справа.
Розкажіть, як почалася ваша “чайна історія”?
На плантацію я вперше потрапив у грудні 2013 року, і побачивши кущики чаю, що ледве-ледве стирчали з-под снігу, вирішив: треба відновити там вирощування чаю. Так й почалося. Вже потім це стало професійною діяльністю. Рік тому я отримав диплом еколога і тема моєї дипломної роботи якраз пов’язана з вирощуванням чаю в Україні. Перший диплом я отримав за спеціальністю “Аналітична хімія”.
За роки ми багато чого створили, в мене є зв’язки в Європі та світі. До того ж я єдиний українець, який входить в організацію чайних фермерів Європи. Щодо самої плантації: це був великий радянський проєкт 1949 року. Грузинські спеціалісти посадили тут чай, а приблизно у 2000 році плантація зазнала занепаду. Чай вирощувався на території колгоспу, де працювало багато місцевих. Загалом Закарпаття в плані вирощування чаю розглядали в 1950-х як нову Грузію. Тому вже понад 70 років на цій території він росте. Наш чай «Червений Шаркань» найбільш морозостійкий у світі. Та й взагалі він дуже унікальний, тому потребує певної технології вирощування та перероблення в готовий продукт.
Десь можна його купити?
Ні, бо, по-перше, в Мукачеві маленька ділянка, і сировини недостатньо. По-друге, це об’єкт природно-заповідного фонду. Третя причина – етичні міркування. Ми не продаємо «Червений Шаркань», але організовуємо дегустації. Щороку, попри різні обставини, їх проводимо.
Насправді продукту виходить відносно небагато, бо на ділянці росте близько 350 кущів, тому більшу частину я спрямовую на технологічні потреби, розвиток експерименти, а решта йде на тітестерське оцінювання.
Процес вирощування чаю для вас більше про ремесло, науку чи філософію?
Все разом, бо для мене цікаве й саме вирощування, й історичний складник, й науковий бік. Ресурсів у нас замало, але точки зростання є у фокусі, бо це важливо. А ще, як експерт, я маю впевненість, що в Європі чайна промисловість має бути. Я багато спілкуюся з власниками чайних фермерських господарств з Німеччини, Франції, Італії, Швейцарії та інших країн, тому розумію: чайна промисловість у Європі буде розвинута. Я працював у декількох європейських проєктах, тому розумію, що це вже могло б статися. Поки є багато некомерційних проєктів, але ми дуже близько до налагодження великих продажів, бо продукт дуже якісний. В мене є мрія, щоб Закарпаття теж увійшло до ареалу європейського чаю. Впевнений, що крафтове чайне фермерське виробництво в Європі та у нас на Закарпатті не просто можливе, воно буде. Питання лише коли це станеться.
Тобто перспективу розвитку закарпатського чаю ви бачите? Він може стати брендом, як грузинський чи японський?
Так, я бачу перш за все дуже гарні перспективи європейського чаю. І не лише бачу. Один з напрямків моєї роботи – економічне обґрунтування проєктів вирощування чаю в Європі. Я це розраховую, і всі мої розрахунки показують, що це можливо. Проблема в тому, що це довга історія. Тобто в європейських умовах, аби дорослий кущ працював в повну силу, треба від 6 до 8 років. І приблизно 50-60 тисяч євро на один гектар, а це великі гроші та довгі. Але це можливо. Мої професійні розрахунки й діяльність моїх колег з Європи доводять це.
Як реагують люди, коли дізнаються, що на Закарпатті є своя чайна плантація?
Зі здивуванням, звичайно. Але ми починали цим займатися ще у 2013 році, коли стартував інформаційний проєкт. Ми розповідали про нашу діяльність, завдяки чому ті, хто цікавиться виготовленням та вирощуванням чаю, або працюють в цій індустрії, знають мене. Та й взагалі все частіше зараз люди цікавляться, а місцеві ще й бачать нашу плантацію.
У нас декілька напрямків роботи. Один з них: експериментальне вирощування нашого чаю на іншій території країни. Це теж не комерція, це науковий експеримент, і займаються ним виключно ентузіасти: зі Львова та області, Дніпра та області, Києва та області. А для промислового виробництва чаю в Україні підходить лише Закарпаття. Але ось ця праця з чаєм у відкритому ґрунті – це науково-дослідна діяльність, яка підтверджує стійкість нашого чаю та розповсюджує його. Також ми співпрацюємо з науковими інститутами.
На які труднощі ви зараз натрапляєте?
Ми маємо фахівців, але немає умов. Наприклад, в Європі є екосистема, для чайних проєктів вона працює повільно, бо потребує деяких початкових умов. Для того, щоб отримати грант на певний проєкт, культура, яку ви подаєте у проєкті, має бути у переліку культур, на які видаються гранти. І ось у зв’язку з тим, що чаю не було у переліку культур у Франції, неможливо було надати проєкт. 2,5-3 роки потрібно було, щоб все ж чай додали до переліку.
Але у Франції є екосистема, а у нас – ні. До того ж бізнес має бути комусь цікавий. В Україні агробізнес має зовсім іншу структуру, і в ньому, хоч і є фермерські господарства, їхня доля не така, як за кордоном. У нас в більшості працює великий бізнес. А великому бізнесу чайні проєкти не цікаві.
Але загалом в Європі ніколи не буде величезних чайних плантацій, як у Шрі-Ланці або в Індії. Єдина територія в Європі, де є великі чайні плантації – це Португальські Азори, але там зовсім інший клімат, тому діє традиційна модель. А в інших країнах Європи має бути нова. Тому великому бізнесу це не цікаво, не буде цікаво і не має бути цікаво. А Земельний банк в Україні більше зорієнтований на великі агрогосподарства.
Що внутрішньо або світоглядно дала вам ця справа?
Я досить повільно втягувався у чайну справу, але, можна сказати, що з чаєм я був протягом більшої частини життя. Проєкт з вирощування стартував у 2019 році, але до цього були інші чайні проєкти. Тому для мене все це – частина життя. Зараз в мене багато планів, є безліч приємних комунікацій, фактично з усім світом. Я навіть коли у відпустку їду або у справах за кордон, все це певною мірою пов’язане з чаєм.
Як ви можете описати смак «Червеного Шарканю» людині, яка його не пробувала?
Складне запитання. Бо в мене вже є професійна деформація. Багато років я сам роблю чай, тому розглядаю його з цього боку. Тобто з погляду технології виробництва. Мені дуже легко розповісти про чай іноземному технологу, і він мене одразу зрозуміє, але це буде далеко від побутового опису.
Але зауважу, що смак європейського чаю унікальний. Немає ніякого сенсу робити у нас чай схожий на китайський. Тож чим більше теруарний продукт, виготовлений в Європі, відрізняється від китайського, тим більше він вартує. До речі, хоч і європейського чаю на ринку небагато, його можна купити від 500 до 1000 євро за кілограм. Найбільша ціна, наскільки мені відомо- 2000 фунтів за кілограм. Це було у старому та поважному чайному магазині Fortnum & Mason у Лондоні й це чай безпосередньо з Шотландії.
Але загалом, яка б сировина не була, з неї можна зробити дуже нецікавий чай. І такий продукт можна за невеликі гроші купити де завгодно. Чай має бути унікальним, тому ми сконцентрувалися на технології сильноферментованих улунів. Таким є Червений Шаркань. Коли я розробляв технологію, у мене були деякі аналоги улунів з різних частин світу, зокрема зі Східної Азії, але ми не копіювали їх. Улуни взагалі відокремлюються від червоних чаїв, бо в них є багато квіткових нот, але по кольору та смаку нагадують червоні чаї. Але лише нагадують.
Фото з соцмереж плантації
