Юрій Василиженко був людиною, яка ніколи не залишалася осторонь, коли комусь потрібна була допомога. Щедрий, витривалий, сильний духом і відданий своїм – таким його пам’ятають рідні та побратими. Він обрав службу в поліції, а згодом долучився до бойового підрозділу, щоб захищати Україну.
Про це повідомляє Головне управління Національної поліції в Закарпатській області.
Юрій народився 15 травня 1999 року. З дитинства вирізнявся витривалістю, не боявся труднощів і фізичних випробувань. Займався тхеквондо, пізніше захопився футболом. Навчався на фізкультурному факультеті, однак згодом вирішив спробувати себе в іншій сфері. Побував за кордоном, але зрештою повернувся додому.
У 2019 році, за порадою батька, Юрій розпочав службу в Національній поліції України. Спочатку працював в Управлінні поліції охорони, а згодом перевівся до роти поліції особливого призначення ГУНП в Закарпатській області.
Він любив свою роботу та охоче розповідав рідним про службові будні, затримання правопорушників і діяльність підрозділу. Хороша фізична підготовка, здобута завдяки багаторічним заняттям спортом, допомагала йому під час служби.
У червні 2024 року Юрій долучився до батальйону поліції особливого призначення (Стрілецький) ГУНП в Закарпатській області. Обіймав посаду інспектора першого взводу першої роти, мав звання лейтенанта поліції. На бойових завданнях працював оператором безпілотників. Свій позивний – Луфі – обрав сам.
За життя Юрія нагородили відзнакою Президента України «За оборону України».
Батьки згадують, що син дуже відповідально готувався до кожного бойового виїзду. Він також підтримував суміжні підрозділи донатами, навіть коли власних коштів залишалося небагато. Після повернення із завдань завжди телефонував додому, щоб повідомити рідним, що з ним усе гаразд.
Особливими для батьків залишаються спогади, у яких вони відчувають присутність сина навіть після його загибелі. Батько Микола Василиженко розповів, як одного разу разом із дружиною застряг на автомобілі в болоті. Тоді подумки звернувся до Юрія з проханням допомогти вибратися, щоб дружині не довелося бруднитися. Після цього автомобіль вдалося витягнути.
Згодом з’ясувалося, що дружина також подумки просила сина про допомогу.
Побратими згадують Юрія як відповідального бійця, на якого завжди можна було покластися. Він не відмовлявся від поставлених завдань, підтримував інших і не шкодував для побратимів ні часу, ні сил.
«Найбільше запам’яталося те, що Юра ніколи не відмовлявся йти на позицію. Він завжди виконував те, що мав, без будь-яких заперечень», – розповідає побратим Андрій із позивним Браво.
Для Андрія Юрій був не просто колегою, а близьким другом і надійним товаришем.
«Для мене Юрка запам’ятався дуже хорошим другом, надійним товаришем та вірним побратимом. Його втрата вдарила по нас дуже сильно. По сьогоднішній день дуже важко згадувати цю втрату», – ділиться він.
10 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку Юрій Василиженко загинув. Йому було лише 26 років.
За мужність і відданість Україні Юрію посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста Ужгорода».
Поховали захисника на Пагорбі Слави в Ужгороді, поруч з іншими військовими, які віддали життя за Україну.
Юрій Василиженко, позивний Луфі, залишився в пам’яті рідних і побратимів як людина, яка поєднувала силу духу з добротою та готовністю допомогти іншим.
Назавжди 26. Назавжди у строю та в пам’яті тих, хто його знав.
