Штаб-сержант Микола Васильєв із позивним «Тихий» — військовослужбовець 27 прикордонного загону імені героїв Карпатської Січі — поділився своєю історією служби та сімейного життя під час повномасштабної війни.
Коли він вирушив на фронт, його молодшій доньці було лише кілька місяців. За час його відсутності діти росли без батька поруч: робили перші кроки, вчилися говорити, дорослішали. Сам військовий визнає, що надолужити цей втрачений час уже неможливо.
Родина залишалася для нього головною підтримкою. На фронті він завжди носив із собою фотографії доньок і зізнається, що саме вони допомагали триматися у найважчі моменти. Побратимам він часто показував ці фото зі словами: «Ось за що воюємо».
Найтяжчим періодом стали 45 діб служби на позиції в Серебрянському лісі поблизу Білогорівки, коли зв’язок із родиною повністю зник. У цей час дружина та діти жили в повній невідомості, без дзвінків і будь-яких повідомлень.
Перший дзвінок після виходу з позицій став для родини моментом великого полегшення — тоді вони дізналися, що він живий.
Після цього була тривала реабілітація через поранення та інші наслідки служби, але найважливішим для нього стало повернення до сім’ї та звичайного життя з дітьми.
Микола говорить, що найскладніше у війні — це не лише небезпека чи фізичні навантаження, а втрачений час із дітьми: їхні перші кроки, слова, свята та щоденні моменти, яких він не бачив.
Попри все пережите, для нього головним залишається родина. Доньки — його найбільша мотивація і підтримка, а кожна хвилина поруч із ними має особливу цінність.
Підписуйтеся на “Банош” медіа Закарпаття: Instagram | Telegram
