22 січня 1919 року – день, що назавжди вписаний в історію України як символ єднання. Саме тоді, на велелюдному Софійському майдані в Києві, було урочисто проголошено Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ця подія стала визначальним моментом на шляху до формування єдиної, незалежної української держави. У документі, що отримав назву «Універсал соборності», було підкреслено возз’єднання таких історико-географічних регіонів, як Галичина, Буковина, Угорська Русь та Наддніпрянська Україна.
День Соборності України – це не просто дата в календарі. Цей день слугує нагадуванням про неоціненну важливість згуртованості українського суспільства та є фундаментом для розбудови сильної та незалежної держави. Про початки, історичну вагу та актуальність цієї події для Закарпаття сьогодні розповідає «Банош».
Історична довідка
Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії на українських землях виникла Західноукраїнська Народна Республіка. 19 жовтня 1918 року було оприлюднено проголошення Української Національної Ради про створення держави на територіях, де проживали українці в Австро-Угорщині. У середині листопада того ж року ухвалили тимчасовий основний закон, який закріпив державну самостійність цих земель, і новостворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка.
До складу ЗУНР увійшли Східна Галичина, Буковина та Закарпаття – регіони з переважно українським населенням. 1 листопада 1918 року почалися бойові дії між Польщею та ЗУНР, що отримали назву польсько-української війни. 22 січня 1919 року відбулася історична подія – об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою, внаслідок чого утворилася Західна Область Української Народної Республіки.
Однак уже влітку 1919 року території ЗУНР були захоплені Польщею, Румунією та Чехословаччиною. У грудні того ж року уряд Західноукраїнської Народної Республіки офіційно відмовився від акту об’єднання з УНР. До березня 1923 року керівництво ЗУНР діяло в еміграції, продовжуючи боротьбу за українську державність.
Хустський з’їзд: як ухвалювали доленосне рішення
21 січня 1919 року в Хусті зібралися делегати Народних Рад. Місто було обрано як зручний центр для зустрічі, адже дістатися до Ясіня чи Волового (сучасне Міжгір’я) було б складніше для більшості. На з’їзд прибуло 420 представників зі 176 населених пунктів. Крім того, прибули ще кілька сотень селян з навколишніх сіл Мараморощини, що свідчило про надзвичайний ентузіазм. Серед учасників були навіть представники з Пряшівщини та один богослов з Бачки.
Історики по-різному називають цю подію: Всезакарпатські збори, Хустський з’їзд, Всекарпатський конгрес русинів-українців або Всенародні збори в Хусті.
Підготовка до з’їзду тривала близько місяця. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігається “Протокол Марамороської руської (української) ради від 18 грудня 1918 р.”. Цей документ свідчить про рішення скликати “загальний собор русинів-українців, що проживають в Угорщині”. На збори запрошували представників усіх громад краю. Згідно з протоколом, від кожної тисячі мешканців мав прибути один делегат (від 1200 осіб – два делегати).
Робота зборів розпочалася о 9 ранку з Божественної Літургії. Окрім традиційних хоругов із зображеннями Христа, Богородиці та святих, у церкві були присутні й нові елементи, що одразу привертали увагу. На амвоні майоріли три синьо-жовті прапори. Загалом, синьо-жовта барва була помітною в оздобленні храму, зокрема в розписах та на іконах, і чудово гармоніювала з загальним колоритом. На завершення служби отець Парканій освятив прапори.
Після цього учасники перемістилися на подвір’я сусідньої церковної школи, де й відбулися основні події. Відкрив зібрання Юлій Бращайко, а головою одноголосно обрали його брата – Михайла Бращайка.
Десятки делегатів виступали на підтримку входження краю до складу України, часто посилаючись на рішення, ухвалені на місцях, такі як меморандум Народної ради у Сваляві від 16 грудня 1918 року та рішення окремих сільських сходів. Ухвалена на конгресі резолюція визнавала недійсним угорський закон № 10 від 21 грудня 1918 року та існування Руської Крайни під протекторатом Угорщини. Вона проголошувала возз’єднання Закарпаття з УНР та наголошувала на правовій основі скликання конгресу. Надвечір учасники зібрання повернулися до церкви, де біля синьо-жовтого прапора складали присягу на вірність Україні. На зборах було сформовано дві делегації: одна мала вирушити до Будапешта, інша – до Станіслава та Києва.
Наступного дня, 22 січня, вже в Києві було проголошено Акт Злуки, який об’єднав Західноукраїнську Народну Республіку з Наддніпрянською Україною. Самі закарпатці не змогли бути присутніми на урочистому проголошенні в Києві через складність і тривалість подорожей того часу. Тому своє рішення про приєднання до України вони передали через представників ЗУНР, адже існували засоби зв’язку, такі як телефон і телеграф. На той час у Парижі вже тривала мирна конференція, де були присутні дипломати УНР. Правовою основою для включення Угорської Русі до Акту Злуки стало саме волевиявлення учасників Хустського з’їзду. Відомо, що одразу після з’їзду його рішення були передані до Станіслава, тодішньої столиці ЗУНР.
На жаль, реалізувати ці плани не вдалося. Українська Народна Республіка була змушена вести війну з Росією, а Західноукраїнська Народна Республіка – з Польщею. На Закарпатті невдовзі спалахнула Угорська соціалістична революція, яка була придушена чеськими та румунськими військами за сорок днів. 7 квітня у Станіславі відбувся з’їзд закарпатців-емігрантів, які знову підтвердили своє прагнення до соборності. Однак, коли весь край опинився під окупацією двох іноземних армій, втілити український вибір стало неможливо. В умовах Чехословаччини учасники Хустського конгресу діяли іншими шляхами: вони заснували товариство “Просвіта” (відновлене у 1990 році після заборони в радянський час), вчительські спілки, українські партії, видавали газети та створювали культурні інституції. Це було втіленням духу хустських рішень, якщо не їхньої букви. Річниці цього з’їзду постійно відзначалися, особливо масштабно в Карпатській Україні, столицею якої був Хуст.
Головним здобутком цього періоду став неоціненний досвід державотворення. Активні політичні діячі, такі як Михайло Бращайко та брати Климпуші, які брали участь у створенні Гуцульської народної республіки та Хустському з’їзді, зуміли зберегти та зміцнити свої ідеї, пронісши їх крізь міжвоєнний період. Саме завдяки їхній невтомній праці було закладено фундамент, що призвів до проголошення незалежної Карпатської України у 1939 році.
Повне втілення рішень Хустського з’їзду відбулося лише у 1944 році, коли з приходом радянських військ край було возз’єднано з тогочасною УРСР. Перший з’їзд народних комітетів, що пройшов 26 листопада 1944 року в Мукачеві, став фактичним продовжувачем хустської традиції. У маніфесті Мукачівського з’їзду було спеціально наголошено на попередніх рішеннях “народних Зборів в Марамороші 18 грудня 1918 р. і в Хусті 21 січня 1919 р.”. Згідно з міжнародним правом, такі прецеденти мають велике значення при розв’язанні територіальних питань, тому згадка про Хуст була цілком логічною
Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в столиці Карпатської України, місті Хуст. Це була наймасовіша демонстрація українців, адже в акції взяло участь понад 30 тисяч осіб.
У жовтні 1938 року, коли в Чехословаччині було проголошено українську автономію, це стало потужним поштовхом для об’єднання українців усього світу. Від Галичини та Волині до Північної Буковини, а також української діаспори в Європі та Америці – усі з ентузіазмом підтримали появу перших паростків української державності на Закарпатті. Ця підтримка виявилася не лише у матеріальній та фінансовій допомозі, але й у наданні значних кадрових та організаційних ресурсів для уряду Августина Волошина. Молодь з Галичини та Волині масово вирушала до Карпатської України, щоб долучитися до військової організації “Карпатська Січ”, а українські емігранти з різних куточків світу приїжджали до Хуста, столиці автономного краю, щоб висловити свою солідарність та підтримку.
Саме в Карпатській Україні, вперше за два десятиліття, урочисто відзначили Свято Соборності. 22 січня 1939 року стало справжнім символом національного єднання мешканців краю зі своїми братами по той бік Карпат. Політична еліта Карпатської України розглядала святкування в Хусті, приурочені до 20-ї річниці Акту Злуки, як можливість заявити про загальноукраїнські прагнення краю на міжнародній арені. Це також був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Народних Рад у Хусті 21 січня 1919 року, про приєднання північно-східних комітатів Угорщини, заселених русинами-українцями, до Української Народної Республіки. Таким чином, офіційний Хуст легітимізував свою програму побудови Української держави на базі “закарпатського П’ємонту”.
Напередодні виборів до Сойму, що мали відбутися 12 лютого 1939 року, святкування стало додатковим інструментом для мобілізації електорату урядової партії “Українське Національне Об’єднання”, яку очолював прем’єр-міністр Августин Волошин. По суті, в Карпатській Україні було втілено нове розуміння змісту Акту Злуки та його значення для українського народу.
Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення. Близько 30 тисяч людей з’їхалися до столиці Карпатської України з усіх куточків краю, щоб взяти участь у святкуванні.
Письменник і журналіст Василь Гренджа-Донський згадував про святкування 20-ї річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939 року:
«Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.
Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори – рекорд.
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі».
Відзначення річниці Акту Злуки стало важливим кроком, який демонстрував, що Карпатська Україна, яка вже здобула автономію у складі Чехословаччини, прагне одного дня знову об’єднатися з Великою Україною. Це було яскравим свідченням незламного духу закарпатців та їхнього непереборного прагнення до єдності з усіма українськими землями.
Історичне значення
22 січня 1919 року має особливе символічне значення для українців, і саме воно надихнуло їх у часи розпаду Радянського Союзу знову заявити про свої прагнення до єдності. Саме в 71-шу річницю проголошення Акту Злуки між УНР та ЗУНР було організовано найбільший у світі «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. За різними підрахунками, у цій акції взяли участь від 450 тисяч до трьох мільйонів людей, що стало важливим кроком на шляху до здобуття незалежності України. Цікаво, що датою для святкування єдності обрали не момент фактичного об’єднання українських земель у складі Радянської України після приєднання Закарпаття 29 червня 1945 року, а саме 22 січня – день, який символізує короткочасне, але значуще об’єднання українців у 1919 році й має велике значення для державотворення.
На офіційному рівні День Соборності почали відзначати з 1999 року за указом президента Леоніда Кучми. У 2011 році президент Віктор Янукович скасував окремі святкування Дня Свободи 22 листопада та Дня Соборності 22 січня, об’єднавши їх у нове свято – День Соборності і Свободи, яке відзначалося 22 січня. День Свободи був присвячений Помаранчевій революції, під час якої Янукович програв Віктору Ющенку. Оскільки Янукович не бажав вшановувати цю подію, він провів реформу святкувань, об’єднавши два дні в один.
У 2015 році Петро Порошенко своїм указом відновив святкування Дня Соборності саме 22 січня.
