На сучасній карті Закарпаття їх уже не знайти як окремі села. Але колись там жили люди, працювали школи й магазини, стояли церкви, народжувалися та помирали цілі покоління. Одні поселення спорожніли, інші адміністративно приєднали до сусідніх сіл або міст. «Банош» зібрав кілька історій закарпатських населених пунктів, які з різних причин перестали існувати в колишньому статусі.
Карта Закарпаття не раз змінювалася. Особливо багато адміністративних змін відбулося у радянський період, коли невеликі села й присілки об’єднували з більшими населеними пунктами. У результаті назва могла зникнути з офіційного переліку сіл, хоча саме місце нікуди не поділося. Є й інша історія – коли люди поступово залишали поселення. Для гірських районів це було особливо відчутно: молодь виїжджала, старше покоління помирало, а віддаленість від доріг, роботи та соціальної інфраструктури робила повернення нових мешканців малоймовірним.
Кужбеї
Одна з найвідоміших історій – Кужбеї на Міжгірщині. Колись це було невелике високогірне поселення. За описами місцевої преси, тут було близько 29 дворів, які збудували селяни, що втекли в гори від панського гніту. Занепад почався ще у другій половині XX століття. Відтік населення почався ще в радянський період. Люди перебиралися до Соймів, Репинного, Пилипця, Міжгір’я та інших населених пунктів, де було простіше знайти роботу, користуватися транспортом та отримувати базові послуги. Кужбеї поступово втрачали мешканців, а разом із ними – звичайне сільське життя.
У 1976 році Кужбеї офіційно приєднали до Соймів. Це зафіксовано в дослідженні адміністративно-територіальних змін Закарпаття. Після цього Кужбеї перестали існувати як самостійний населений пункт. Але фактичне спорожнення тривало роками.
Довгий час у 2000-х роках символом села залишалися дві останні мешканки – сестри Анна та Калина. Їхня історія зробила Кужбеї відомими далеко за межами Міжгірщини. Журналісти приїжджали сюди, фотографували спорожнілі хати, спілкувалися із сестрами та описували побут. Після того, як не стало останньої жительки, село остаточно спорожніло.
Цікаво, що Кужбеї зникли не так, як можна уявити. Тут не залишилося великої кількості мальовничих руїн. Колишні мешканці в окремих випадках забирали навіть свої дерев’яні будинки вниз. На місці хат залишалися сади, криниці та сліди колишніх дворів.
Чопівка
Це поселення не спорожніло і не було покинуте. Воно просто перестало бути окремим селом. Документи Верховної Ради УРСР фіксують, що 16 червня 1958 року село Чопівка включили в смугу міста Берегове Берегівського району. Того самого дня ліквідували й Чопівську сільську раду. Цей випадок добре показує, чому поняття «зникле село» треба використовувати обережно. Чепівка зникла адміністративно, а не фізично. Люди нікуди не поділися, будинки не спорожніли, а територія не перетворилася на ліс. Зникла лише окрема назва населеного пункту та його сільська адміністрація.
У документах того самого періоду згадується й Затишне, яке раніше підпорядковувалося Чепівській сільській раді. У червні 1958 року його передали у підпорядкування Берегівській міській раді.
Буча
Ще один подібний випадок пов’язаний з Бучею – колишнім поселенням у районі Берегова. У довідкових історичних матеріалах Буча фігурує як давнє поселення, відоме з середньовічних документів. У ХХ столітті воно перестало існувати як окрема адміністративна одиниця й було включене до Берегова.
До речі, сучасне Берегове значно більше за історичне ядро міста, і частина територій, які сьогодні сприймаються як звичайні міські райони, свого часу мала окремий статус. Тому на карті минулого Берегове виглядало інакше. Там були поселення, які сьогодні вже не мають окремого адміністративного існування.
Нижня Грабівниця
Схожа історія трапилася з Нижньою Грабівницею біля Чинадійова. Поселення має документальну історію щонайменше від 1600 року. У старих джерелах його назва записувалася по-різному: Rabonica, Rabonicza, Hrabonicza, Alsóhrabonicza та в інших формах. Це нормально для Закарпаття, де протягом століть адміністративні документи створювалися різними мовами.
Але окреме існування села завершилося вже у радянський період. 15 квітня 1967 року рішенням Закарпатського облвиконкому Нижню Грабівницю об’єднали з Чинадійовом. Тобто тут знову бачимо не зникнення людей, а адміністративне поглинання.
Сьогодні назва Нижньої Грабівниці продовжує використовуватися для місцевості біля Чинадійова. Наприклад, саме в урочищі Нижня Грабівниця розташований водоспад Скакало. Колишнє село таким чином залишилося в географії, хоча перестало бути окремою адміністративною одиницею.
Глинянець
Цікава історія й у Глинянця, який сьогодні також належить до Чинадійова. Перша документальна згадка про поселення датується 1570 роком. У джерелах воно фігурувало під різними назвами: Illnyk, Agyagosfalva, Iglincz, Hlinanecz та іншими. У 1913 році угорська адміністративна назва була Pásztorlak. Після встановлення радянської влади вживалася назва Глинянець.
Окреме адміністративне існування поселення завершилося 12 липня 1976 року. Тоді указом Президії Верховної Ради УРСР Глинянець об’єднали з Чинадійовом. Але навіть після адміністративного об’єднання місцевість не стала безлюдною. Більше того, назва Глинянця продовжує використовуватися для частини території Чинадійова. Є тут і матеріальні сліди минулого. На території колишнього поселення є залізорудна штольня завдовжки близько 40 метрів.
Грендеш
Це колишнє село, яке у радянський період об’єднали з Вишковом. Після адміністративного об’єднання Грендеш перестав існувати як самостійний населений пункт. Але, як і в багатьох інших випадках на Закарпатті, сама назва не зникла разом із рішенням облвиконкому. Грендеш продовжує використовуватися як географічна назва місцевості поблизу Вишкова. Тобто люди можуть говорити Грендеш, хоча на офіційній карті населених пунктів окремого села з такою назвою вже немає.
Кізі
Історія села Кізі, яке в місцевих хроніках фігурує як одне зі «зниклих» поселень Рахівщини, — це історія про те, як адміністративні рішення змінюють долі місць. 15 квітня 1967 року облвиконком поставив крапку в його офіційній історії, приєднавши Кізі до сусіднього села Луг. Проте ця «бюрократична смерть» виявилася лише формальністю. Попри відсутність у реєстрах, Кізі продовжує існувати: у затишних хатах, у спогадах старожилів та на сторінках краєзнавчих записів, де воно досі живе своїм окремим життям.
Вільшани
Історія села Вільшани – це справжня драма, де звичний побут селян поступився місцем індустріальному прогресу. До 60-х років минулого століття тут вирувало життя: люди поралися на полях, виховували дітей та будували плани на майбутнє. Проте будівництво Теребле-Ріцької ГЕС назавжди змінило долю цього місця. Частина села опинилося на дні водосховища. Хоча мешканців вчасно евакуювали, їхні домівки так і залишилися на глибині. Місцеві жителі й досі переказують легенду: мовляв, коли рівень води критично падає, крізь товщу можна розгледіти обриси колись квітучого поселення.
Чому Закарпаття втрачало цілі села
Історії Кужбеїв, Чепівки, Нижньої Грабівниці та Глинянця на перший погляд схожі лише тим, що їх більше немає у переліку самостійних населених пунктів. Насправді причини були різними. У гірській частині краю особливо відчутним був процес переселення населення з віддалених поселень. Для людей ставало важливішим жити ближче до доріг, роботи, шкіл, лікарень та інших послуг. На прикладі Кужбеїв добре видно, як поступово спорожніле село може фактично перестати існувати задовго до того, як зникає останній мешканець.
Інший механізм – адміністративне укрупнення. У такому разі село могло не вимирати взагалі. Його просто приєднували до іншого населеного пункту. Саме так сталося з Чепівкою у 1958 році та Нижньою Грабівницею у 1967-му.
Тому старі карти Закарпаття – це не просто цікаві історичні документи. Вони дозволяють побачити зовсім іншу географію краю: із назвами сіл, які сьогодні вже не мають статусу окремих населених пунктів, але продовжують існувати в пам’яті, топоніміці та місцевій історії.
