Ще 80 років тому єврейська присутність на Закарпатті була настільки помітною, що сьогоднішній вигляд Ужгорода, Мукачева, Берегова чи Хуста без неї важко уявити. Євреї торгували, тримали майстерні, працювали лікарями, адвокатами, вчителями, банкірами, розвивали релігійне й культурне життя. У Мукачеві вони становили близько 43% населення міста, в Ужгороді – понад чверть. Але навесні 1944 року ця багатовікова присутність була фактично знищена за кілька тижнів. Журналісти «Баношу» розповідаюиь, яким було єврейське Закарпаття до Голокосту, що сталося з його громадами у 1941-1944 роках і чому після війни вони вже ніколи не повернулися до довоєнного життя.
Єврейська історія Закарпаття значно старша за ХХ століття. Єврейське населення почало активно формуватися тут у XVII–XVIII століттях, зокрема через переселення з Польщі після Хмельниччини та пізніше – після поділів Речі Посполитої. У складі Угорського королівства громади поступово зростали й розселялися не лише у великих містах, а й у невеликих містечках та селах.
Це важливо, адже образ Закарпаття як краю, де євреї жили переважно в Ужгороді та Мукачеві, неповний. За даними Меморіального музею Голокосту США, близько 80% єврейського населення Підкарпатської Русі до війни мешкало саме у невеликих містечках та сільській місцевості. У великих центрах: Мункачі, Унґварі та інших, євреї були особливо помітними у торгівлі, ремеслах та сфері послуг.
У міжвоєнний період цей регіон входив до Чехословаччини. Після Першої світової війни Ужгород став адміністративним центром Підкарпатської Русі, а Мукачево залишалося одним із головних торговельних і релігійних центрів регіону. Саме Мукачево перетворилося на один із найважливіших центрів ортодоксального та хасидського юдаїзму в Центральній Європі. Тут діяла знаменита Мукачівська єшива, а релігійне життя громади було пов’язане з династією мукачівських рабинів. До 1941 року в Мукачеві проживало 13 488 євреїв – близько 43% населення міста. За кількістю мешканців єврейська громада фактично була співмірною з усіма іншими основними групами міста.
В Ужгороді ситуація була дещо іншою, але цифри також вражають: перепис січня 1941 року зафіксував 9576 євреїв, тобто приблизно 27% населення міста. В Унґварі існували дві єврейські громади – ортодоксальна та невелика неологічна. Працювали єврейські школи, Талмуд-Тора, єшива та чисельні благодійні й культурні організації.
Єврейська присутність в Ужгороді не обмежувалася синагогою. Єврейські підприємці володіли магазинами, майстернями, готелями, ресторанами та іншими підприємствами. Євреї працювали адвокатами, лікарями, банкірами, чиновниками, ремісниками, торговцями.
Дослідник історії ужгородського єврейства Дюла Костю зазначає, що до війни єврейські родини володіли всіма великими готелями міста, сотні сімей займалися торгівлею, а єврейські адвокати відігравали помітну роль у міському житті. Тобто знищення громади змінило не тільки релігійний ландшафт Ужгорода. Зникли тисячі мешканців, разом із їхніми підприємствами, професіями, родинними зв’язками, мовами, традиціями та повсякденними маршрутами містом.
Голокост на Закарпатті не можна звести до кількох тижнів весни 1944-го. Після того як у 1938–1939 роках Закарпаття знову опинилося під владою Угорщини, єврейське населення поступово втрачало громадянські та економічні права. Угорський уряд ще до німецької окупації запроваджував антиєврейські закони, обмежував доступ євреїв до певних професій та посилював дискримінацію. Чоловіків призовного віку залучали до примусової трудової служби. Частина з них загинула на Східному фронті. А влітку 1941 року відбулася одна з найстрашніших ранніх акцій. Угорська влада вислала із Підкарпатської Русі приблизно 18 тисяч євреїв, переважно тих, кого вважали особами без угорського громадянства. Їх передали німецьким силам на окупованій території. Багато депортованих стали жертвами масового розстрілу біля Кам’янця-Подільського.
19 березня 1944 року німецькі війська окупували Угорщину. Після цього ситуація змінилася радикально. На території Закарпаття почалося створення гетто та концентрація єврейського населення перед депортацією. Усього в регіоні діяло кілька десятків місць примусового зосередження, причому найбільші гетто були в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті та Виноградові. Історичні джерела відрізняються в підрахунку загальної кількості гетто, оскільки одні враховують лише основні, а інші – менші місця концентрації.
Ужгородські євреї були зігнані до кількох місць концентрації, серед яких були цегельний завод Мошковіца та лісосклад Ґлюка. Умови були надзвичайно тяжкими: величезна кількість людей опинилася на обмеженій території, не вистачало води та їжі, поширювалися хвороби.
Перший транспорт з Ужгорода вирушив до Аушвіцу 17 травня 1944 року. Останній із п’яти основних транспортів – 31 травня. Таким чином, менше ніж за місяць місто втратило майже всю свою довоєнну єврейську громаду.
У квітні 1944 року євреїв Мукачева та навколишніх населених пунктів зосередили у двох гетто, облаштованих на території цегельних заводів. Умови були катастрофічними. Збереглися свідчення тих, хто пережив депортацію. Одна з них, Рут Коен, згадувала, що після створення мукачівського гетто їхню родину змусили залишити будинок, а згодом усіх євреїв міста зігнали до цегельного заводу, звідки людей відправляли товарними вагонами. Історія Мукачева особливо добре показує, наскільки швидко могла бути зруйнована ціла міська спільнота.
Дослідження Рааза Сегала, присвячене євреям Мункача, показує, що депортація була результатом організованої системи, у якій брали участь угорська поліція та адміністрація, тоді як німецька сторона забезпечувала координацію та реалізацію «остаточного вирішення».
У Берегові у 1944 році створили гетто на території цегельного заводу у Вари. Туди звезли близько 12 тисяч євреїв із міста та навколишніх територій, після чого їх депортували до Аушвіцу. За даними Музею єврейського народу ANU, близько 80% довоєнного єврейського населення Берегова загинуло під час Голокосту.
У Хусті перед війною проживало понад 4,8 тисячі євреїв. Навесні 1944 року до місцевого гетто звезли також євреїв із навколишніх територій – загалом близько 10 тисяч людей. Наприкінці травня та на початку червня їх чотирма транспортами депортували до Аушвіцу.
Виноградів також мав значну єврейську громаду. Після депортацій міста регіону втратили не просто тисячі людей, а цілі соціальні середовища. Саме тому наслідки Голокосту для Закарпаття правильніше вимірювати не тільки кількістю загиблих. Зникла ціла мережа громад, яка пов’язувала між собою міста, містечка та села краю.
Скільки закарпатських євреїв загинуло?
У дослідженнях можна побачити оцінки від 100 до понад 104 тисяч депортованих закарпатських євреїв. Різниця пов’язана з тим, чи рахують мешканців конкретної адміністративної території, депортованих із прилеглих районів та людей, яких перед війною або під час неї переміщували між громадами.
Український історичний портал наводить оцінку 104 177 євреїв Закарпаття, депортованих до таборів смерті навесні 1944 року. US Holocaust Memorial Museum говорить про приблизно 140 тисяч євреїв із Південної Словаччини та Підкарпатської Русі, депортованих у травні 1944 року; ця цифра охоплює ширшу територію, ніж сучасне Закарпаття.
Чому після війни євреї не повернулися до своїх міст?
На перший погляд це може здаватися дивним. Адже частина людей вижила. Хтось пережив табори, хтось – трудову службу, хтось переховувався, а хтось перебував поза межами регіону. Але повернутися в колишнє життя було практично неможливо. У багатьох випадках люди поверталися до міст, де вже не було їхніх родин, сусідів і друзів. Будинки та підприємства могли бути зайняті іншими людьми. Частина майна була привласнена або передана новим власникам.
За даними YIVO, після війни до Мукачева повернулися лише кілька сотень євреїв, і більшість із них незабаром виїхала спочатку до західної частини Чехословаччини, а звідти до Ізраїлю або Північної Америки.
У Берегові ситуація була подібною. Вцілілі намагалися відновити громаду, але значна частина з них зрештою емігрувала. Дослідження історії Великої синагоги Берегова показує, що після війни громада ще намагалася повернути собі релігійне та майнове життя, однак радянська система дедалі більше обмежувала можливості для його відновлення.
Для тих, хто вижив, історія не закінчилася 1945 роком. Закарпаття після війни стало частиною Радянського Союзу. Частину довоєнних релігійних установ було націоналізовано, а традиційне релігійне життя поступово обмежувалося. В Ужгороді радянська влада націоналізувала синагоги та інше громадське майно. Єврейське життя не зникло повністю, але воно вже не нагадувало довоєнну громаду. У післявоєнні десятиліття до Закарпаття також приїжджали євреї з інших частин СРСР. Тому пізніша єврейська громада регіону вже не була просто продовженням тієї, яку знищили у 1944 році.
У 1970 році в Мукачеві проживало близько 2 тисяч євреїв, однак значна частина цієї післявоєнної громади складалася з людей, які прибули до міста вже за радянських часів.
У Хусті наприкінці 1960-х років влада дозволила відкрити синагогу; тоді в місті оцінювали приблизно 400 єврейських сімей. Але це вже була зовсім інша громада, ніж довоєнна.
Чому ми сьогодні бачимо так мало слідів?
Парадокс Закарпаття полягає в тому, що єврейська присутність була величезною, але її матеріальні сліди після війни часто стали непомітними. Деякі синагоги збереглися. Частина колишніх єврейських будинків і магазинів продовжує існувати, хоча їхня історія не завжди відома мешканцям.
Деякі споруди змінили функцію. У Берегові, наприклад, радянська влада в 1960-х роках фактично сховала Велику синагогу за новою конструкцією та перетворила її внутрішній простір на культурний об’єкт. У Мукачеві збереглася синагога, яка нагадує про масштаб колишньої громади. В Ужгороді сьогодні можна пройти вулицями, де колись щодня працювали єврейські магазини, майстерні, ресторани та готелі, не знаючи, кому вони належали. Тобто люди зникли настільки масово, що через покоління їхня відсутність може стати майже непомітною. Саме тому історія Голокосту на Закарпатті – це не лише історія смерті понад ста тисяч людей. Це ще й історія зникнення цілої частини довоєнного Закарпаття.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
