19 вересня у світі відзначають День Бетмена – неофіційне свято на честь одного з найвідоміших коміксних героїв. На Закарпатті Бетмен, звичайно, ніколи не бував. Не ступали сюди й Боб Кейн та Білл Фінгер – люди, які створили його образ. Та якщо відкласти комікси, плащ і бетмобіль, у закарпатській історії можна знайти персонажа, якого народна пам’ять теж перетворила на майже міфічного героя.
Його звали Микола Шугай. Він не мав ґаджетів, секретної печери чи суперздібностей, не носив маски й не патрулював нічний Ужгород. Натомість були Карпати, лісові стежки, втечі від переслідувачів, зброя, злочини, життя поза законом і легенди про те, що він нібито захищав простих людей від багатих та влади. Шугай загинув у 23 роки, але на цьому його історія фактично тільки почалася.
За наступні десятиліття реальний Микола Шугай поступово розчинився в образі, який створювали перекази, письменники та вже пізніша культурна пам’ять. Одним із найважливіших людей у цьому перетворенні став чеський письменник Іван Ольбрахт, який на початку 1930-х приїздив на Закарпаття, збирав тут матеріали, а у 1933 році видав роман «Микола Шугай – розбійник». Саме ця книга зробила історію колочавського розбійника широко відомою далеко за межами краю. Тож сьогодні “Банош” згадує Миколу Шугая. Людину, яка існувала насправді, але яку історія з часом перетворила на легенду.
Хлопець з Нижньої Колочави
Справжнє прізвище Миколи було Сюгай, а не Шугай. Він народився 3 квітня 1898 року в Нижній Колочаві в родині Петра та Гафії Сюгаїв. У дослідженнях його називають одним із останніх відомих опришків Закарпаття.
Про його ранні роки відомо не так багато, і тут уже починається проблема, з якою доводиться мати справу кожному, хто пише про Шугая. Значна частина популярної біографії походить не з безпосередніх документів, а з газетних публікацій, переказів, спогадів та художніх творів. Натомість є добре зафіксована обставина, яка стала переломною в його житті.
У 1917 році Сюгая призвали до австро-угорського війська. Перша світова війна ще тривала, і для хлопця з Карпат це означало можливість опинитися далеко від дому та потрапити на фронт. Шугай із війська втік. За дослідженнями, його спочатку розшукали й повернули, однак згодом він утік вдруге, цього разу зі зброєю, і переховувався в околицях рідної Колочави до завершення війни.
Цей момент важливий ще й тому, що саме втеча з армії стала частиною майбутньої легенди. У літературному образі Ольбрахта Шугай постає людиною, яка не хоче ставати солдатом і воювати за чужі інтереси. Але реальний Сюгай після втечі з війська не перетворився автоматично на благородного народного месника. Його подальше життя було значно суперечливішим.
Війна закінчилася, але не проблеми Шугая
Після завершення Першої світової війни політична ситуація в краї змінювалася. Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини, а колишній дезертир залишився людиною, яку переслідувала влада. На якийсь час Сюгай повернувся до мирного життя. Він одружився з Ержікою Драч, тією самою жінкою, з якою його біографію пов’язують ще з часів втечі з армії. Проте спокій тривав недовго.
У 1920-1921 роках його ім’я дедалі частіше з’являлося в повідомленнях про злочини та напади. Дослідники наголошують: тут особливо легко заплутатися, тому що сучасні уявлення про Шугая сформувалися з різних джерел, які часто суперечать одне одному. Наприклад, його пов’язували з убивствами представників жандармерії. На сайті, присвяченому історії Колочави, зазначається, що у жовтні 1920 року Шугай убив жандарма-практиканта Войтеха Кубіна, а 16 травня 1921 року був застрелений вахмістр Олдріх Грабал, який його переслідував.
Водночас не всі злочини, які згодом приписували Шугаю, можна вважати доведеними. Наприклад, Матвія Пацкана, в якому спочатку звинувачували Шугая, але подальше слідство встановило іншого вбивцю. І це дуже важлива деталь для розуміння майбутньої легенди: ім’я Шугая поступово стало настільки відомим, що навколо нього почали накопичуватися різні історії: правдиві, перебільшені й, можливо, зовсім чужі.
За Шугаєм полювала ціла система
У 1921 році влада вже сприймала Сюгая як серйозну проблему. За його затримання призначили винагороду, спочатку 3 тисячі чехословацьких крон. До Колочави направляли додаткові сили жандармерії та військові підрозділи. В одному з документів, опублікованому в науково-документальній серії про репресованих, прямо зазначалося, що влада вважала населення Колочави таким, що підтримує Шугая, а тому навіть планувала покласти витрати на утримання жандармів і військових на місцевих жителів.
Тобто, чим більше влада намагалася його схопити, тим сильнішою ставала історія про невловимого розбійника, який знає гори краще за своїх переслідувачів. До літа 1921 року ситуація загострилася настільки, що в Колочаві посилювали жандармську присутність, а для місцевих мешканців запроваджували обмеження на відвідування лісу. У дослідженнях наводяться дані про десятки жандармів, залучених до пошуків Шугая, та подальше відправлення додаткових сил із Праги, Брно й Братислави.
Але важливий нюанс: популярна історія про «сотню жандармів, які не могли спіймати одного Шугая», теж потребує обережності. Різні джерела подають різні цифри, а частина деталей походить із пізніших реконструкцій.
То він справді забирав у багатих і віддавав бідним?
Ось тут і проходить головна межа між Миколою Сюгаєм та Миколою Шугаєм-легендою. У народній пам’яті він постав як своєрідний карпатський Робін Гуд. Бідним нібито допомагав, багатих карав, а представникам влади протистояв не заради власної вигоди, а заради справедливості. Таке сприйняття Шугая справді існувало. Причому не лише після появи роману Ольбрахта. Дослідження закарпатської та галицької преси 1920-1930-х років показують, що вже тоді існували дві паралельні версії його образу: злочинець і народний герой. Преса писала про нього, люди переказували історії, влада намагалася контролювати інформацію. У липні 1921 року навіть з’явилися розпорядження щодо публікацій, які могли створювати привабливий образ Шугая та перетворювати його на героя в очах населення.
Останній день
16 серпня 1921 року історія Миколи Сюгая закінчилася. Він загинув разом із молодшим братом Юрієм на горі Жалопка біля Колочави. Документальні матеріали фіксують, що братів було вбито сокирами. Обставини смерті також стали частиною легенди. За однією з версій, Шугая та його брата вбили колишні спільники.
Інші перекази пов’язують їхню загибель із діями жандармерії. Навіть у джерелах, присвячених історії Колочави, згадуються різні версії того, хто саме стояв за вбивством. Але саме після смерті образ Шугая почав жити власним життям.
Письменник, який подарував Шугаю друге життя
Минуло десять років. На Закарпаття приїхав чеський письменник Іван Ольбрахт (справжнє ім’я Каміл Земан). У 1931-1936 роках він неодноразово відвідував край, а в Колочаві збирав матеріали для своїх творів. Ольбрахта зацікавила історія місцевого розбійника. Але він не писав документальну біографію. Він створив художній образ.
1933 року вийшов роман «Nikola Šuhaj loupežník» ( «Микола Шугай, розбійник» ).У Національній бібліотеці Чехії його характеризують як баладно написаний роман, створений на основі реальної історії 1920-1921 років, але водночас, як твір, у якому герой підноситься до символу опору соціальному гнобленню відповідно до легенди, що вже формувалася навколо нього.
Ольбрахт узяв реальну людину, реальні події, місцеві перекази та власне художнє бачення, і створив персонажа, який виявився набагато більшим за свого прототипа. Роман став популярним. Його перекладали, перевидавали, за ним створювали театральні та кінематографічні твори. В «Енциклопедії сучасної України» зазначено, що за мотивами творів Ольбрахта були створені, зокрема, фільми «Микола Шугай» 1947 року, «Микола Шугай, розбійник» 1977-го, «Балада про бандита» 1978-го та інші стрічки.
Звичайно, називати Шугая просто героєм або просто злочинцем – занадто примітивно. Він був реальною людиною, яка порушувала закон і брала участь у насильницьких подіях. Але водночас у конкретних історичних умовах частина місцевого населення бачила в ньому людину, яка протистоїть владі та захищає своїх. А потім письменники перетворили цей суперечливий образ на легенду.
В Колочаві Миколі Шугаю встановлені пам’ятники, а його історія є частиною культурної пам’яті села. Окремо важливо, що в Колочаві є музей Івана Ольбрахта, адже саме тут письменник збирав матеріали для свого знаменитого роману.
