Якщо ви шукаєте в Ужгороді місце, де історія відчувається на дотик, вам варто звернути на вулицю Ольбрахта. Колись її називали Підвальним рядом або Пінцешором, і назва ця була цілком виправданою: у вулканічній породі схилів тут витесали цілу мережу льохів. Завдяки природі в них цілий рік тримається стабільна прохолода – ідеальні умови для зберігання закарпатських вин. Згодом вулиця отримала ім’я чеського письменника Івана Ольбрахта, який був настільки зачарований місцевим колоритом, що зробив цей край частиною своєї творчості. Сьогодні це затишний острівець тиші та одна з найатмосферніших локацій Ужгорода. Її історію розповідають журналісти “Баношу”.
Хто такий Іван Ольбрахт
Іван Ольбрахт (справжнє ім’я – Каміл Земан) був відомим чеським літератором та активним громадським діячем, який залишив помітний слід у культурі XX століття. Він народився на початку 1882 року в родині правника та літератора Антала Сташека. Здобувши юридичну освіту в Празі, Каміл обрав шлях журналістики, працюючи у впливових виданнях Відня та Праги. Його політичні погляди були досить динамічними: у 1921 році він приєднався до комуністів і очолив редакцію «Руде право», проте вже за вісім років розірвав стосунки з партією.
Творчий доробок Ольбрахта досить різноплановий: від ранніх збірок оповідань до соціально-революційних романів, як-от «Анна-пролетарка». Проте особливе місце в його житті та творчості посіло Закарпаття. Подорожі до Підкарпатської Русі надихнули його на створення низки нарисів та репортажів, зокрема книги «Земля без імені».
Вершиною його літературної майстерності став роман «Микола Шугай – розбійник». В основі сюжету – реальна історія закарпатського опришка, який після Першої світової війни став на шлях боротьби проти багатіїв. Ольбрахт майстерно поєднав пригодницький сюжет із глибоким ліризмом, перетворивши опис дикої природи Карпат на справжню поезію в прозі. Критики відзначали, що саме завдяки цьому твору чеський читач по-справжньому відкрив для себе Закарпаття. Роман став культовим: пізніше за його мотивами створили популярний мюзикл «Балада для бандита» та зняли кінофільм.
Літературознавець Рудольф Гавел влучно зауважив, що Ольбрахт розповів про Закарпаття більше, ніж усі офіційні медіа того часу разом узяті. Сьогодні його книги залишаються цікавими, а мешканці Міжгірщини досі з гордістю згадують, що цей видатний автор свого часу обрав їхній край для життя та натхнення.
Цікаві локації
Історія вулиці сягає другої половини XIX століття. Це було справжнє серце міського дозвілля: ужгородці приходили сюди, щоб відпочити та продегустувати місцеві вина. До 1890 року забудова була досить скромною – всього 11 будинків. Проте головна «родзинка» ховалася під землею: у вулканічній скелі на лівому боці вулиці витесали десятки винних підвалів. Деякі з них тягнуться на сотні метрів углиб гори. Завдяки стабільній температурі (близько 11–12 градусів) там ідеально зберігалося вино, а під час Другої світової війни ці підземелля стали надійним сховищем для містян. Колись тут подавали не лише вино, а й популярний фрич – суміш вина з місцевою газованою мінералкою.
Виноробство для Ужгорода – це не просто ремесло, а давня культура. Недарма ще у XVII столітті на міському гербі з’явилося зображення виноградного грона. Відомо, що за часів впливового роду Другетів місцеві монахи-павліканці активно займалися виноградарством: якщо у 30-х роках XVII століття вони володіли 17 виноградниками, то до кінця століття їх кількість зросла до 20.
Колись в Ужгороді функціонувало два залізничні вузли: головний вокзал та так звана «мала станція». Для містян та гостей міста остання була значно зручнішою, адже розташовувалася одразу за залізничним мостом, біля підніжжя вулиці Підвальної. Вийшовши з потяга, пасажири опинялися фактично в самому серці міста, звідки було як рукою сягнути до центру.
Початок вулиці прикрашає цікава архітектурна пам’ятка – перший ужгородський багатоповерховий будинок, зведений у 1912 році. Його особливість у тому, що з боку вулиці він виглядає як чотириповерховий, а з боку набережної як п’ятиповерховий. Колись тут діяв монастир отців Василіян, а пізніше розміщувався фізфак УжНУ.
Прогулюючись вулицею, варто звернути увагу на деталі. Поруч із відомою кав’ярнею «Під замком» можна побачити мініскульптурку Миколи Шугая – легендарного опришка та героя роману Ольбрахта. Кав’ярню містяни лагідно називають «Снек». Це не просто заклад, а портал у минуле. Тут можна зіграти на старовинному піаніно, почути голос раритетного телефону або подивитися кіно на старому проєкторі.
Історія закарпатського Робін Гуда
Біля кав’ярні «Під замком» на вулиці Ольбрахта встановлена одна з найвідоміших мініскульптур Михайла Колодка – Микола Шугай. Її відкрили у 2015 році на честь легендарного опришка, якого часто називають «закарпатським Робін Гудом».
Микола Сюгай народився у 1898 році в Колочаві. Під час Першої світової війни він дезертирував з армії, а після вбивства двох жандармів переховувався в Карпатах. Його розшукували правоохоронці Угорщини, Румунії та Чехословаччини, однак упіймати змогли лише після зради. У 1921 році Шугай загинув за загадкових обставин. Попри кримінальне минуле, згодом він став героєм легенд, а світову славу йому приніс роман Івана Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник», опублікований у 1933 році.
З Миколою Шугаєм пов’язана й одна ужгородська легенда. За переказами, саме у підземеллях під Ужгородським замком він нібито ховав награбовані скарби. Цю історію згадує Надія Попадюк у книзі «Ужгород – світова столиця мініскульптур». Легенда отримала продовження у 1988 році, коли під час ремонту кафе «Під замком» його власник Юрій Руснак знайшов у ніші стару бронзову фігурку чоловіка з рушницею. Саме вона стала прообразом сучасної мініскульптури, яка сьогодні є однією з туристичних родзинок вулиці Ольбрахта.
Вілла Андрія Бродія
На вулиці Ольбрахта розташована й колишня вілла Андрія Бродія – прем’єр-міністра першого автономного уряду Підкарпатської Русі. Кажуть, це був перший приватний будинок в Ужгороді з власним басейном, однак його господар так і не встиг ним скористатися.
У 1945 році Бродія заарештували та засудили до смертної кари. Його родину виселили з будинку, не дозволивши навіть забрати особисті речі. Згодом сім’я отримала інше житло, звідки щодня бачила свою колишню оселю, але не мала права до неї повернутися. Лише у 1991 році Андрія Бродія реабілітували. Пізніше стало відомо, що його розстріляли в Ужгороді. Особливо болючим для родини став перелік конфіскованого майна, де серед іншого значилися навіть п’ять пар дитячих черевиків.
Садиба Яноша Бегуна
Однією з найцікавіших будівель на вулиці Ольбрахта є колишня садиба взуттєвого майстра Яноша Бегуна, буквально вбудована у схил Замкової гори. Через складний рельєф будинок має два окремі рівні, з’єднані довгими сходами.
Янош Бегун був одним із найуспішніших підприємців міжвоєнного Ужгорода. Власну майстерню він відкрив у 1930 році, а вже за кілька років здобув міжнародне визнання, отримавши кілька золотих медалей на виставках у Чехословаччині та Угорщині. Його майстерня виготовляла не лише класичне й ортопедичне взуття, а й ексклюзивні моделі зі шкіри крокодила та змії.
Окрім бізнесу, Бегун активно підтримував ужгородський спорт, був одним із засновників товариства UMTE, допомагав будувати стадіон і навіть дарував футболістам взуття власного виробництва.
У 1930-х роках він придбав будинок на тодішній Підвальній вулиці (нині Ольбрахта), а в 1942 році одружився з Ірмою Штовк. Родина жила заможно, однак після приходу радянської влади майстерню націоналізували, майно конфіскували, а сам Бегун був змушений заробляти дрібним ремонтом взуття. Родина втратила майже все, а після смерті батьків від колишнього достатку залишилося лише кілька сімейних фотографій.
