Акторство – це не лише сцена, софіти й оплески. Це спосіб пізнати себе, навчитися говорити без страху, чути власний голос і дозволити собі бути живим та справжнім, без масок. Саме так до театру ставиться Віталіна Баник – художня керівниця студії «ТеатроТерапія», акторка, викладачка з дикції та голосу, ведуча й інфлюенсерка.
Її шлях – це історія віри у свій вибір, постійного розвитку та роботи з людьми, які приходять у студію не лише за акторськими навичками, а й за внутрішньою свободою. У Хусті, де ще не так давно театр здавався чимось далеким і недосяжним, Віталіна створює простір світла, підтримки й творчості. Про сумніви та сміливість, студію, що змінює життя, та велику мрію – власний мінітеатр – дівчина розповіла журналісту «Баношу».
Акторство – дуже цікавий творчий шлях. Але чому ви обрали його?
Я навчалася на режисера в Ужгородській академії культури і мистецтв, коли вона ще була коледжем та отримала диплом з відзнакою. Насправді в школі я не любила вчитися, але коли зрозуміла, що майбутня професія – це моє, кожна лекція, кожен урок був мені цікавий. Після закінчення навчального закладу, 5 років пропрацювала в театрі. Зараз теж там працюю, але лише як запрошена артистка. Також працювала при студіях, артхабах, молодіжних просторах. А пізніше вирішила розвивати свою студію «ТеатроТерапія».
Багато хто каже, що творчі професії – це несерйозно. А як близькі ставилися до вашого вибору?
Так, я часто стикаюся з такою думкою. Навіть моїй мамі казали: “Та куди ти її віддаєш? Ким вона буде? У нас же театру немає!”. У нас його справді тоді не було, тому я при вступі сама не розуміла як далі буде, але свято вірила, що стала на свій шлях. Я навіть в дитинстві уявляла себе лише акторкою. Зараз мої знання та вміння багато чого дають мені. Окрім основної професії, я веду блог, де розповідаю про корисне: як говорити й не боятися, як працювати зі своїм голосом, як легко знайомитися та знаходити спільну мову з людьми та таке інше.
Пам’ятаю, коли я прийшла в коледж, не знала куди рухатися далі, але на четвертому курсі мене вже запросили працювати викладачкою в школу мистецтв, де я вчилася. Шість років відвідувала там заняття, щоб в майбутньому вступити на творчу спеціальність. Звичайно, я задумувалася: в театрі ж маленька зарплата, і в школі мистецтв вона приблизно 3-4 тисячі була, тому треба ще щось робити. Так й розпочала вести блог. З часом в мене почали замовляти рекламу, з’явилися колаборації, мене почали помічати. Тоді я зрозуміла, що на цьому теж можна заробляти.
Взагалі я дуже непосидюча людина, тож згодом вирішила стати ведучою. Мене почали запрошувати на різні івенти, форуми, церемонії розпису. Потім я почала запрошувати більше людей у студію. Якось одразу так сталося, що я набрала групу, хоча це дивно було, бо я на той момент починала лише. До мене приходили представники різних професій, які хотіли спробувати себе в театральній сфері. Я провела курс з 10 уроків, після цього вирішила набрати групу на постійній основі. Згодом ми зробили виставу “Маленький принц”, куди прийшли знайомі моїх учнів, друзі, батьки, дружини та чоловіки. Це було дуже дивно на той момент для Хуста, що люди, які зовсім не дотичні до акторства та взагалі до мистецтва, почали розвиватися в цьому напрямку. Зараз дехто з цієї групи працює в театрі, і не маючи професійної акторської освіти, грає ролі. Інші – викладають свої курси з різних напрямків, хтось став репетитором.
Далі я набрала групу підлітків та дітей, почала займатися з ними. Але станом на зараз в мене все одно більше дорослих займається. Загалом групи різні. Ще я готувала абітурієнтів до вступу в університет. Мої учні знімаються у фільмах, роблять дубляж різних проєктів.
Чи були у вас якісь труднощі на шляху відкриття студії?
Я знала, що я хочу і який має бути результат, тому не боялася труднощів. Звичайно, вони були, бо треба було в першу чергу розрахувати бюджет, щоб не платити величезну оренду. Я намагалася знайти орендодавця, який буде брати відсоток. Ще я розуміла, що одразу не зможу облаштувати все, як хочу. Тому треба було думати за меблі, комуналку та таке інше. Вважаю – це правильно на початку відкриття власної справи намагатися мінімізувати витрати, тобто на старті не вкладати великі гроші у рекламу, закупівлю всього найдорожчого. Але мені з цим простіше було в тому плані, що потрібне було одне велике приміщення, де люди могли б рухатися, стрибати. Чисто, тепло, і цього було достатньо.
Як можна потрапити до вас на заняття?
Здебільшого люди просто пишуть мені в інстаграмі. До речі, я проводжу ще й онлайн-заняття. В мене є учениці з Чехії, Польщі.
Як зазвичай вони проходять?
Заняття проходить впродовж години. На них ми завжди пропрацьовуємо різні механізми. Наприклад, на одному уроці в нас робота з тілом. Ми звільняємося від напруги, намагаємося рухатися в різному темпі.
Багато людей бояться приходити. Думають, що в них не вийде нічого, бо не талановиті чи сором’язливі. Але я вмію розташовувати до себе людей. Не треба боятися того, що ти не вмієш, треба просто розслабитися й довіряти викладачу. І це всюди так. Кажуть, що всі люди – діти, а актори – це ті, хто дозволяє собі ними бути. Ось на заняттях треба дозволити собі бути дитиною, а потім все відгукнеться. Перший раз може бути страшно, але загалом заняття цікаво приходять. Мені важливо, щоб вони загалом були корисними та цікавими, і щоб люди біля мене відчували себе комфортно. Бо саме в таких умовах людина може розкритися та навчитися. Згадайте навіть заняття в школі і як багато з нас їх не любили. Мені, наприклад, в школі дуже важко було на уроках з математики. А потім в коледжі в нас була дуже класна викладачка, яка постійно спілкувалася з учнями простою мовою. І ви уявляєте – мені сподобалася математика.
Ви розповідали, що робите вистави у студії. Чи часто вони проходять?
Побачити їх можна приблизно один раз на квартал, бо повноцінні вистави потребують великої підготовки та енергії. Мені не хочеться, щоб це були немов шкільні спектаклі, де ми вийдемо на сцену і будемо вірші розповідати. Я хочу, щоб люди, які до нас прийдуть, батьки, гості, бачили професійний результат та залишилися в захваті від побаченого. Тим паче з дорослими ми зустрічаємося один раз на тиждень, а з дітьми та підлітками – по два, а окрім безпосередньо репетицій, ми проходимо тренінги для тіла, голосу, артикуляції, уваги, партнерства, уяви. Загалом дуже багато аспектів дає акторство. Репетирувати без підготовки – це як сісти у машину та не знати як і що в ній працює. Спочатку теорія, потім практика, і в жодному разі не можна навпаки.
У вас передбачений певний курс, який людина проходить, чи вона може постійно ходити на заняття?
Зараз я тестую різні формати. Підлітки та діти можуть відвідувати студію постійно. Для дорослих, які займаються офлайн та онлайн, передбачений місячний абонемент і вони теж ходять скільки хочеться. Але я розмірковую над тим, щоб розробити саме курс, наприклад, у 10 уроків. Щоб людина відразу розуміла, що вона йде умовно з точки “А” в точку “Б”.
Зараз можна записатися у будь-який момент, просто написати мені і ми все обговоримо. Ціна в мене максимально низька – 1000 гривень на місяць для дорослих і 1500 – для дітей, для підлітків теж – 1000 гривень. Я знаю, що багато підлітків самі за себе платять зі стипендій. Тому мені не хочеться підіймати ціну.
Зараз ви більше зосереджені на викладацькій чи акторській діяльності?
Так, в пріоритеті для мене саме «ТеатроТерапія» та викладання. Я зробила свій вибір, бо розумію, що ніхто не забере в мене акторство. Але сьогодні саме у викладанні я бачу свою місію. Саме завдяки цьому я можу дарувати людям спокій, можливість побачити себе з іншого боку та зняти маски завдяки ролям, бо саме через ролі, які людина на себе надягає, вона може усвідомити свою місію. Я намагаюся вкладати у викладання всю свою енергію та любов.
Чи не плануєте ви на базі “ТеатроТерапії” відкрити повноцінну театральну групу, щоб дорослі люди, які приходять до вас на заняття, мали постійну реалізацію?
Я думала над цим і розумію, що для цього багато чого треба. Наприклад, професійна апаратура. Але згодом все це буде. Я хочу, щоб акторство існувало та просувалося в Хусті, щоб його рівень зростав. Знаю, що людям це цікаво, бо багатьом сьогодні не вистачає позитиву, і акторство його дає. Я намагаюся робити добрі вистави, у нас немає жорстокості чи чогось такого. Людям необхідно світло, яке я можу нести. Не вважаю Хуст маленьким містечком, в якому нічого немає. Бачу, що у нас живуть класні творчі люди.
Ви викладача, ведуча, акторка, блогерка…Як все встигаєте?
Я роблю все потрошку. Так вмію розподіляти час, що все встигаю. Прописую собі графік на день, і навіть маю один вихідний у понеділок, бо у неділю у мене здебільшого вистави, в суботу та четвер я працюю в інших містах: у Мукачеві в акторській школі, в модельній школі в Тячеві та таке інше. Я маю енергію на це, бо отримую задоволення від того, чим займаюся. Люблю знайомитися з новими людьми, працювати з дітьми та дорослими. Це наповнює мене. Для мене любов до себе полягає саме у роботі. Це може дивно звучати, але я обрала для себе шлях, який мене не обтяжує.
Що надихає вас?
Люди. Я багато працюю з людьми, але й багато працюю з собою, вдосконалююсь постійно. Я відвідую йогу, працюю зі свідомістю і щомісячно проводжу дні мовчання. В роботі мій головний інструмент – голос, та й взагалі я дуже багато говорю, тому мені інколи хочеться просто помовчати та відпочити. В такі дні я намагаюся нічого не робити, просто гуляти на вулиці. Навіть в соцмережі не заходжу і це дуже мене рятує.
Чи є велика професійна мета, яку б ви хотіли досягти?
Створення мінітеатру, яке ми все обговорювали, і є моєю великою метою. Мені справді хочеться створити місце, куди люди будуть приходити, розуміючи, що в нас цікаво та корисно. Хочеться, щоб у нас з акторами була можливість ходити на різні івенти та вони розвивалися творчо. Я знаю, що мені для цього треба, але впевнена, що роки 2-3 точно почекаю, щоб все здійснилося.
