Ігор Капура – один з тих тренерів, чия робота давно вийшла за межі спортивних залів і національних змагань. Він не лише готує чемпіонів, а й власним прикладом вписав український спорт у світову історію. Рекордсмен Книги рекордів Гіннеса, майстер спорту України, президент Закарпатської обласної федерації карате та багаторічний наставник сотень дітей, він уже понад три десятиліття послідовно доводить: справжня сила починається з характеру.
Його рекорди вражають, але ще більше вражає шлях до них: роки щоденних тренувань, дисципліна, самовідданість і віра в кіокушинкай карате як у систему виховання сильної та стійкої особистості. Сьогодні до спортивного клубу «Тріумф» прагнуть потрапити десятки дітей, надихаючись прикладом тренера, який формує покоління особистостей.
Про свій шлях, рекорди, тренування та роботу з дітьми Ігор Капура розповів журналісту «Баношу».
Розкажіть, як ви прийшли в спорт?
В кіокушинкай карате я прийшов у 15 років. Зараз мені 51, тобто 36 років я вже в цій сфері. Спочатку займався іншими видами спорту, але потроху радянська заборона зникала та в деяких містах з’являлися секції карате. Я заглиблювався в цей спорт, крок за кроком прогресував, показував гарні результати.
Коли у вас виникла думка стосовно рекордів?
Мабуть, років у 12 чи 13. Думка випадково з’явилася коли мої батьки купили книгу, де писали про рекорди Гіннеса. В мене й досі вона збереглася. Коли я почав читати книгу, мене дуже вразило, які бувають талановиті та обдаровані люди. Я розмірковував: “А що я можу зробити?”. На той момент, звичайно, я не знайшов для себе відповідь.
У 1991 році я закінчив школу, вступив у вище військове льотне училище, тож про рекорди Гіннеса на певний час забув. Закінчивши училище, я вступив в спортивний університет, продовжив далі займатися карате. У 1998 році переїхав в Мукачево, продовжував розвивати кіокушинкай карате тут, виступав на всеукраїнських та європейських змаганнях, виборював призові місця, пізніше став керівником Закарпатської обласної федерації карате. Загалом мав активне спортивне життя.
Але одного дня я почав замислюватися про встановлення рекорду України, вийшов на зв’язок з представниками в Києві. Мене запитали що саме я хочу. Я запропонував декілька варіантів. На той момент вже 15 місяців я віджимався на кулаках від підлоги. Особистий рекорд в мене – 1000 разів. Також дуже гарно стрибав на скакалці, за 1 хвилину приблизно 540 разів. Але я розповів, що працюю у сфері карате і мені хочеться зробити щось ближче до цього виду спорту. Зауважив, що в карате є такий розділ як тамішеварі – розбивання твердих предметів. Це можуть бути дошки, цегла, каміння, лід чи щось інше. Тож я запропонував зробити щось таке, але розбити хотів саме кулаком. Моєю ідеєю зацікавилися та попросили надіслати відео, аби подивитися як тамішеварі виглядає технічно.
Я зібрав декількох своїх старших учнів, вони зробили невеличке коло, тримаючи в руках по дошці. Товщина однієї – 2,5 см. Приблизно протягом 10 секунд я розбив 10 дощок. Ми зняли все на відео, надіслали. Представникам Книги рекордів України все сподобалось. Ми обговорили деталі і я зауважив, що хочу робити рекорд протягом великої кількості часу, тобто розбивати дошки хвилин п’ять. Був готовий до цього, бо на той момент вже понад 20 років займався карате.
Буквально за тиждень я отримав повну інформацію. Згідно з вимогами, мав за 5 хвилин перебити 100 дощок, тож почав активно готуватися до цього. Встановлення рекорду України відбулося у жовтні 2018 року. Представники перевірили всі дошки, а коли почали вимірювати їхню вологість, виявили, що вона в декілька разів перевищували норму. Має бути не більше 6-7%, а мої дошки мали вологість 72-76%, тобто фактично були як моноліт чи бетон. Мені сказали, що встановлювати рекорд може бути небезпечно, але я тоді впевнено заявив, що все зроблю. Та й вибору в мене не було, бо багато людей та представників різних українських телеканалів зібралися, щоб подивитися на мій рекорд. Врешті-решт результат перевищив навіть мої очікування, бо за 5 хвилин я розбив 163 дошки однією рукою. Звичайно, отримав травму кулака, були гематоми, але залишився задоволений.
Представники Книги рекордів України згодом відправили мій результат в Британію, в Книгу рекордів Гіннеса, і менш ніж за місяць зі мною зв’язалися звідти й запропонували встановити рекорд. Тож, поки ми оформлювали документи, обговорили з представниками Книги рекордів України техніку, яку буду використовувати. Думали, як зробити, щоб це було цікаво людям і зупинилися на техніці розбивання ногою, ребром стопи. Тоді особистий рекорд в мене був – 10 дощок за один удар.
За вимогами Книги рекордів Гіннеса я мав за одну хвилину розбити максимальну кількість дощок. Домовилися зробити це у 2020 році, але розпочався ковід і була заборона на скупчення великої кількості людей. До того ж мене мали одночасно знімати 5-6 камер з різних ракурсів та рекорд мав здійснюватися під час великого заходу на кшталт Дня міста, щоб мій результат побачили багато людей. Тож на деякий час рекорд ми відклали. Потім епідемія пішла на спад, і ми вирішили організувати захід у липні 2022 на вулиці, на даху будинку у центрі Мукачева, щоб була гарна картинка і весь світ міг оцінити красу нашого міста.
Я запланував розбити за одну хвилину 200 дощок. Розбив 198, але все одно перевищив попередній рекорд в 4 рази. В Британії не розраховували, що буде такий великий результат та були дуже здивовані. Там припустили, що протягом 10-15 років ніхто не зможе перебити мій рекорд. Я отримав свій сертифікат Книги рекордів Гіннеса та був першою людиною, яка за великий проміжок часу отримала ще й золоту медаль. Був дуже вражений цим!
За пів року мені знову зателефонували з Книги рекордів Гіннеса та сказали, що за перші 30 секунд я також перебив попередній рекорд в три рази. Мене привітали та сказали, що хочуть нагородити мене ще одним сертифікатом та золотою медаллю. Запропонували зробити ще якийсь рекорд. Я сказав, що хочу розбити бетонні блоки ліктем – 100 за хвилину. Планував робити рекорд у 2025 та вже отримав підтвердження на нього, але так сталося, що через певні спортивні травми довелося його перенести на цей рік. Тож сподіваюся, що вже влітку встановлю свій третій рекорд Гіннеса.
Розкажіть про свою тренерську працю. Як стали на цей шлях та що змінилося у вашій роботі за багато років?
Я дуже рано почав тренувати. Якщо казати про Мукачево, то тут моє тренерство почалося у 1998 році. Мені тоді було 24 роки, і моєю першої метою було виховати сильних спортсменів, щоб показати свій рівень. Я не лише фізично й психологічно виховував дітей на тренуваннях, а й контролював їхнє навчання в школі. Тобто був майже як батько. Ми активно брали участь у змаганнях і мої вихованці показували високі результати. Так було багато років, але згодом я помітив, що на той момент у нас не було сильних конкурентів в Україні. Тож я почав вивозити своїх спортсменів на змагання за кордон. Багато де побували ми за ці роки. І там вже відчули велику конкуренцію.
Згодом в Україні мене нагородили як найкращого дитячо-юнацького тренера країни. Таких нагород в мене декілька. Пізніше почали активно нагороджувати на Закарпатті, призначали мені та моїм спортсменам стипендії.
У певний час я почав відчувати, що рівень карате в Україні залишається незмінним, а основний акцент почав робити на змагання в країнах Європи. Тому щорічно почав проводити в Мукачеві всеукраїнські змагання, у 2011 – провів перший чемпіонат Європи. Згодом на мене почали рівнятися багато тренерів. Вони бачили рівень проведення, бачили які подарунки можуть бути на змаганнях. Звичайно, проведення подібних змагань передбачало певну кількість фінансових вкладів та зв’язків. Але я відчував, що навіть цього недостатньо. Думав, що треба допомагати людям не лише у спорті. Я людина віруюча, тож розпочав допомагати УПЦ, військовим, зокрема афганцям, щоб вони відчували себе потрібними в Україні. Я запрошував військових до себе на змагання різних рівнів, відмічав подарунками. Крім того, долучався до допомоги дитячим будинкам на Закарпатті, десь фінансово, десь харчуванням.
Спортсменів якого віку ви зараз тренуєте?
Тут, мабуть, доречно буде розповісти, що у 2015 році міський голова Андрій Балога підписав наказ, коли до нас в місто приїздили тодішні учасники АТО, які отримали травми, захищаючи країну. Хлопцям була потрібна реабілітація, а мені було доручено проводити її через фізичне навантаження. Працював з ними фізично та психологічно. На базі однієї зі шкіл була створена група, яку складали військові різного віку. Декілька років ми активно займалися, бо мені дуже хотілося допомогти цим хлопцям, хоч це й моментами важко було через те, що вони дуже травмовані були й не могли викладатися на тренуваннях. Дехто зізнавався, що не може спати вночі навіть. Я використовував різні методики, подекуди ігрову, і хлопцям це подобалось. Через певний час я побачив кардинальні зміни.
Також мене запрошували в 128 мукачівську бригаду, де ми декілька разів на тиждень займалися з військовими фізичною підготовкою. Пізніше я повністю перемкнувся на своїх дітей. До речі, у 2002 році я перший з тренерів в Україні запропонував брати на заняття дітей з 4 років, щоб коли дитина йшла в перший клас, вона вже підготовлена була. Вже за рік я зрозумів, що це було правильне рішення.
Зараз до мене на заняття приходять діти різного віку: від 4 до 17 років. Груп багато в різних місцях Мукачева, щоб всім було зручно. Потрапити можна в будь-яку. Можна навіть просто прийти та подивитися як проходять тренування, змагання чи іспит на пояси.
Як ви пояснюєте своїм учням різницю між силою та агресією?
Залежно від віку. Маленьким, використовуючи простіші та банальні приклади. Середній та старшій віковій категорії – інші. Я розповідаю що таке духовна та фізична сила та в яких ситуаціях треба себе стримувати. Це психологічний момент, бо треба все правильно пояснити. Я ж не можу з ними всюди бути, і більшість часу діти проводять з батьками, де може бути інші настрої та бачення. Тож я намагаюся зробити так, щоб в цьому плані спортсмени більше слухалися мене. Для цього треба відчувати дітей та їхні характери, бо навіть групам одного віку треба зовсім по-різному інформацію доносити.
З якими помилками батьків ви найчастіше стикаєтесь, коли вони приводять дітей до вас на тренування?
По-перше, батьки мають розуміти: якщо вони віддали дитину у спорту, не можна влізати, втручатися, давати поради у всьому, що стосується тренувального процесу. Інший момент – це те, що дитина виховується здебільшого мамою. Навіть за наявності батька. Коли дитину виховує мати, це дуже помітно, тому я завжди раджу чоловікам більше проводити часу з дитиною. Бо коли батько це не робить, дитина починає шукати увагу в іншому місці й знаходить у тренера. А мені подекуди важко буває віддати всю увагу певному спортсмену, бо я працюю один, а учнів багато. Так, розумію, що зараз це проблема, бо багато батьків на фронті чи за кордоном. Але так було й до повномасштабного вторгнення. Це заважає мені, як тренеру, виховувати не лише спортсменів, а й справжніх чоловіків: впевнених, рішучих та які вміють йти до кінця.
Чи вплинула війна на дисципліну, мотивацію та психологічний стан дітей?
Наші місцеві діти особливо не відчувають на собі вплив війни, а ось переселенці ще і як відчувають. У них є певний страх, вони зачинені в собі, і це видно. Я намагаюся більше приділяти їм увагу, спілкуватися та потроху витягувати з цього стану тривоги. Хоча, як розповідають батьки, після ворожого обстрілу Мукачева навіть місцеві діти почали відчувати певну тривогу.
Яке завдання ви ставите перед собою на найближчий час як тренер та керівник клубу?
Пам’ятаю, коли я лише починав тренувати, моєю першочерговою метою було, щоб діти були сильні, показували гарні результати під час тренувань та змагань. І я досяг цього. Але з часом зрозумів, що це було моєю помилкою. Може не прямо помилкою, але великою молодою амбіцією. Зараз я розумію, що це не має бути основою з погляду тренера та духовної людини. Сьогодні моє завдання зробити так, щоб діти ставали кращими: фізично, психологічно в порівнянні з тим, коли вони вперше прийшли на тренування. Я хочу, щоб діти змінювалися як особистості. Не важливо чи стануть вони чемпіонами, якщо я бачу зміни, моя робота проходить недарма. Я намагаюся зробити так, щоб діти були пристосовані до цього жорсткого життя та вміли поратись з навчанням у школі, долали труднощі, які виникають у них під час спілкування з друзями. Щоб вони відчували силу характеру. А місця на змаганнях, то вже другорядне.
У мене раніше багато було таких спортсменів – чемпіонів Європи, призерів світу та України, і через деякий час у них на голові виростала «корона». Починалася зіркова хвороба. Дехто розпочав себе хамовито вести з товаришами в колективі, з однокласниками в школі, показували свою силу, де не треба. А батькам це подобалось, мовляв: «Подивіться, мого сина всі бояться!». А це не є правильне виховання. Сила проявляється не в тому, що ти виграв змагання чи набив комусь обличчя, а в тому, що ти допоміг комусь. Над цим я зараз й намагаюся працювати.
Так, фізичне виховання продовжується, але якщо немає правильного мислення, фізична сила не має значення. Через те що в родинах та школах цей психологічний момент відкидають або приділяють йому мало уваги, ми бачимо, що діти ростуть неправильно.
Що для вас зараз важливіше: особисті рекорди чи розвиток федерації в області?
Федерація розвивається природно, а рекорди я встановлюю не для того, щоб якось піднести свою особистість. Просто мені хочеться особистим прикладом показати колегам-тренерам з усієї країни та дітям, що для людини немає нічого неможливого. І якщо я в області карате на Закарпатті можу встановити рекорд, значить інші теж можуть. Я хочу показати тренерам, що вони можуть зосереджуватися не лише на змаганнях та тренуваннях з молоддю, а й розвиватися в інших напрямках. Так, більшість тренерів вже не виступають на змаганнях, але особиста спортивна кар’єра на цьому не закінчується. Це ж стосується і моїх вихованців, які, впевнений, можуть захотіти перебити мій рекорд в майбутньому, і це чудово. Рекорди я також роблю для підтримки України. Щоб увесь світ бачив, що навіть попри велику війну, ми займаємося, тренуємося, навіть подекуди без світла та тепла.
А у розвитку федерації багато чого залежить від Закарпатської ОДА, Управління молоді та спорту, фінансування спорту загалом. А в Україні воно завжди було на низькому рівні. Ми співпрацюємо з Управліннями, але я намагаюся вести дітей так, як я це бачу. Так, для федерації важливі гарні показники на змаганнях. Це зрозуміло, але не хочеться в гонитві за показниками втратити людяність. В спорті залишається небагато людей, бо багато хто розуміє: працюючи тренером чи вчителем фізкультуру вони не будуть отримувати гідну заробітну плату, щоб забезпечити родину, тож спортсмени обирають інший шлях.
Що допомагає вам залишатися в спорті багато років?
По-перше, спорт – це велика частина мене. Я займаюся цим з дитинства. Батьки дуже рано прищепили мені любов до спорту. У свій час я займався настільним тенісом, самбо, спортивною гімнастикою. У всіх цих напрямках гарно виступав та отримував певні спортивні розряди. Я люблю спорт попри все. Також мені подобається працювати з дітьми. Мене тішить, коли до мене приходить маленька дитина і за деякий час досягає певних успіхів. Знаходячись у колективі юнаків, я й сам заряджаюся як тренер, і своїх вихованців підзаряджаю. Тому навіть мої колишні учні приводять на тренування своїх дітей.
Що для вас є головним результатом вашої роботи?
Як я вже казав, мені приємно, що діти, які приходять до мене на тренування, стають кращими, ніж були. Слабкі – сильнішими, невпевнені – отримували цю впевненість, агресивні – перенаправили агресію в щось інше. Також мені дуже приємно, коли мої учні не забувають мене навіть за багато років. Радію, коли вони до мене приходять в гості, просто поспілкуватися або трохи потренуватися.
Нагорода за працю теж важлива. Ось у жовтні 2022 року мої документи відправили для присвоєння звання Заслужений працівник України. Це дуже високе звання і наказ мав бути підписаний президентом. Але документи подали й все забулося. І можливо це не тільки у моєму випадку. Звичайно, у багатьох руки можуть опуститися або зникає мотивація. Людина може і гори звернути, але її треба підтримувати та допомагати. Неважливо скільки їй років: 20 чи 70. Хочеться, щоб держава бачила нашу роботу та цінувала її. Так ми можемо заряджати один одного.
