Ольга Кашшай – художниця з Ужгорода, яка прийшла в живопис не з дитячої майстерні, а вже у свідомому віці. Вона працює з натюрмортом і пейзажем, повертаючись до класичної закарпатської школи, але говорить із глядачем мовою власного кольору й емоції. У її роботах – народні образи, пам’ять про місце, відповідальність за час і спроба зберегти українську ідентичність у період війни. В інтерв’ю для «Баношу» Ольга Кашшай розповідає про свій шлях у мистецтві, вплив родинної спадщини, творчі паузи, допомогу ЗСУ, і про те, чому мистецтво сьогодні не може бути пасивним.
Ви виросли в Ужгороді. Наскільки Закарпаття сформувало вас як художницю?
Закарпаття – дуже мальовничий край, тому його постійно хочеться зображувати. Тож краса Карпат, автентичність, народність, образність нашого краю формує в мені образи, які я відтворюю на полотні.
Коли ви вперше відчули, що живопис – це не просто захоплення, а ваш шлях?
Я почала малювати у 25 років, і коли перше полотно було зроблене, вже розуміла, що моє життя розділилося на “до” та “після”. Відразу вирішила, що це мій шлях, що я знайшла себе і буду розвиватися в цій сфері, робити все для того, аби все життя залишатися у творчості. Це дає мені сили, повітря, ресурс.
Чи пам’ятаєте ви момент, коли зрозуміли, що у вас з’явився власний стиль?
Мій дідусь – народний художник України Антон Кашшай, тому, звісно, я споглядала його творчість, коли свого бачення в мене ще не було. Так само й рука не була набита, бо на той час я не мала професійної освіти. Я просто викладала певні форми та колір. Не знаю, може тоді вже було помітно, що в мене є своє бачення кольору. А ось свого стилю ще точно не було.
Мабуть, свій стиль я відчула, коли вже малювала років п’ять. Пробувала різні стилі, експериментувала, загалом в пошуку була. Це вже зараз я можу сказати, що я хочу і в якому вигляді чи кольорах бачу свою роботу. Але моє бачення кольору залишилося незмінним. Стиль змінюються, а колір – ні. Думаю, відчуття кольору – це вроджене бачення.
З чого зазвичай починається ваша робота – з ідеї, емоції чи кольору?
Певні прожиті емоції диктують колірну гаму і тоді я вже складаю образ, який в мене буде: натюрморт, пейзаж чи архітектура. Після того як я зобразила прості форми, починається деталізація.
Чи можна сказати, що колір у ваших картинах говорить замість сюжету?
Колір може передати настрій сюжету та емоції. Але моє бачення таке, що в мистецтво має бути вкладене щось зрозуміле, дещо, що людина може прочитати одразу – певна форма у поєднанні з кольором. Мабуть, якби я бачила лише колір, була б абстракціоністом.
Чи є теми або образи, до яких ви постійно повертаєтеся?
Я для себе з самого початку обрала два образи, але ключовим є натюрморт. Постійно до нього повертаюся, більш того повертаюся до нашої класичної закарпатської школи. Це куделі, натюрморти з овочами, глечики. Я це обожнюю.
Наскільки для вас важливий настрій під час роботи над картиною?
Настрій взагалі важливий. Я намагаюся берегти свій емоційний стан, бо творити я можу лише в гарному настрої. Він може бути трохи задуманий, меланхолійний, щасливий, спокійний, але негативу не має бути, бо це передається на полотно. А глядач завжди все відчуває. Він якось підсвідомо бачить в якому настрої зроблена картина. Тому, коли я приходжу до майстерні, намагаюся зібрати весь можливий позитив і лише потім починаю творити.
Чи бувають у вас періоди творчої паузи? Як ви їх переживаєте?
Так, звісно бувають. Ці мене моменти трохи хвилюють, бо деякий час я відпочиваю, акумулюю певні емоції, розмірковую, а далі в мене вмикається переживання: що зі мною не так, та чому я не можу працювати? Насправді навіть коли я не в майстерні, дуже багато думаю. Над своїми можливими помилками у творчості чи як зобразити щось нове. Прокручую в голові поєднання кольорів. Тобто для мене творча пауза – не така вже й пауза, бо навіть тоді триває процес переосмислення. І ось в цей момент з’являється щось нове.
Ви виставляли свої роботи за кордоном. Чим відрізняється реакція іноземного глядача від українського?
Відрізняється, розумінням образу. Адже те, що стосується зображення Карпат, народного побуту, більш зрозуміло українцям. А за кордоном дещо інші течії. Хоча там глядач теж добре розуміє мій живопис, бо він не вузькоспрямований. Але там більше розуміють натюрморти та пейзажі, які характерні для їхнього регіону. Наприклад, в Болгарії є море, багато садів, та й взагалі пейзаж відрізняється від нашого. Тому вазони та глечики для них будуть незрозумілими, бо вони такого не бачили. Але їм все одно цікаво.
Чи відрізняєте ви різницю між виставками у великих містах та в регіонах?
Ні, такого немає. Ти приїздиш в нове місто, бачиш нових людей, але завжди знайдеться той, хто тебе підхопить, огортає турботою, допоможе з організаційними моментами. А потім прийде відкритий глядач, який знайде для себе щось нове.
Яка виставка стала для вас переломною і чому?
Думаю, що переломна буде лише в наступному році. Не вважаю, що в мене вже був перелом. Я довго шукала свій стиль, йшла до розуміння того, як мене має сприймати глядач. І ось тепер в мене є відчуття, що я дійшла до певної межі, яку готова показати. Думаю, що це й буде переломом. Виставка запланована на квітень 2026 року в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького. Трохи пізніше будуть анонси. Але можу сказати, що до неї я готуюся серйозно. До того ж це виставка відбудеться у рідному місті, тому це для мене теж дуже зворушливий момент. В Ужгороді живуть люди, які знайомі з творчістю мого дідуся, у багатьох навіть є його роботи, і мої також.
Як ви ставитеся до тенденції сучасного мистецтва, де ідея часто важливіша за техніку?
Я поважаю будь-яке мистецтво та будь-якого митця, котрий має своє бачення, але коли я тільки почала писати картини, визначила для себе яким хочу бачити своє мистецтво. І це не абстрактний живопис. Я в цю сферу ніколи не піду, мені здається. Але важко передбачити, бо зміни інколи бувають дуже неочікувані. Певні елементи будуть, але це не буде повна абстракція.
Як художнику зараз залишатися чесним з собою?
Це не лише художників стосується, а й усіх людей. Перш за все треба вести внутрішній діалог між своїм внутрішнім та давати собі чесні відповіді. А що стосується саме художника, він має чітко читати те, що йому до душі й орієнтуватися на свій глибинний світ, який буде цікавий глядачеві. Так, у творчості можуть читатися впливи інших митців, без цього ніяк, але художник має розуміти в чому його унікальність та бути щирим у своїх роботах.
Як повномасштабна війна вплинула на вашу творчість?
Спочатку було дуже складно і я зовсім не писала. Мабуть, перші пів року, а може й більше. Але мої картини працювали на допомогу ЗСУ, адже я багато разів брала участь у благодійних заходах та аукціонах, де продавалися мої роботи, а кошти йшли на потреби військових. Тому тоді я відчула більше відповідальності та зрозуміла, що мистецтво не є пасивним. Воно може бути корисним. І взагалі по історії у складні часи саме мистецтво завжди рятувало світ від емоційно складного стану та жахливої реальності. І це не лише живопис, це й кіно, музика. Мистецтво та творчість завжди об’єднують людей.
Чи відчуваєте ви, як художниця, відповідальність перед часом, у якому живете?
Так, я взагалі дуже відповідальна людина. І відповідальність починається з того як я живу, тобто відповідаю за свій емоційний стан, за свої роботи. Я відповідальна у своїй непасивності під час повномасштабного вторгнення. А час втрачати не можна. Треба бути корисним на своєму місці, і не важливо хто ми по професії. Навіть якщо не в професії, ми маємо зайняти активну громадянську позицію.
Що для вас важливіше: коли глядач розуміє ваш задум чи відчуває щось своє?
Мене дуже тішить, коли люди розповідають про свої враження, коли бачать мої картини. Зауважують, що у них виникли спогади з дитинства, або щось згадалось. Це дуже тонкий та емоційний момент для мене.
Чи є картина, яку ви вважаєте найособистішою?
Мабуть, ні, адже кожна картина – народжується. Кожна – викликає різні емоції. Це як з рідними дітьми: ти не можеш любити одну та не любити іншу. І так я відношусь до всього свого творчого доробку.
Як ви визначаєте для себе успіх у мистецтві?
Успіх загалом – це кілька складників. По-перше – це щирість. Другий момент, коли знаходяться люди, які розуміють твою творчість, котрі чекають показу нової роботи чи виставки. Для мене успіх, коли людина хоче просто доторкнутися до полотна чи прийти до майстерні. А все інше – це вже другорядне.
Що б ви сказали собі на початку творчого шляху?
Мені здається, що я собі на початку творчого шляху все вже сказала. Я чітко визначилась, що хочу малювати і як хочу, щоб мене розуміли. І моя думка в цьому не змінилася. Тому, коли навіть зараз стає питання: “Чи хочу я змінити щось у своїй творчості?”, я без вагань відповідаю: “Ні!”. Як буде далі – не знаю. Ймовірно, так само.
Саме сьогодні про що вам хочеться найбільше говорити мовою живопису?
Мені хочеться більше повертатися до нашої народності. Увіковічити та зберегти нашу етнічність. Зараз я дуже гостро відчуваю, що нас знищують під час війни, тому в мене спрацював певний інстинкт – мені хочеться більше народності. Я не кажу про суто закарпатську, я взагалі маю на увазі українську. Добре, коли сучасне суспільство досліджує інші напрямки, але своє забувати не можна. І навпаки – треба примножувати й показувати всьому світу які українці унікальні.
Яку думку ви хотіли б залишити глядачеві після знайомства з вашими роботами?
Думаю, що кожну думку глядач має сам сформувати для себе. Для мене головне – показати свій світ і емоції, та допомоги людині відкритися за допомогою мистецтва. Тобто, глядач може прийти на виставку і спочатку буде дещо закритим, а коли я починаю спілкуватися з людьми, описувати процес, помічаю, що навіть погляд у людини змінюється і глядач хоче теж спробувати щось намалювати самостійно. Мистецтво взагалі дуже хороший інструмент у складний час, адже за допомогою нього пропрацьовується негатив.
