У час, коли війна забирає дім не лише в людей, а й у тисяч тварин, ужгородка Анжела Могорита щодня повертає їм право на безпеку та любов. Разом із командою благодійного фонду «Кожен має другий шанс» вона рятує, лікує й прилаштовує чотирилапих, які пережили евакуацію, втрати й байдужість. Про виклики своєї роботи, силу співчуття та чому не можна пропускати жодного дня допомоги Анжела розповіла журналісту «Баношу».
Про шлях зооволонтера
“Я допомагаю тваринам з дитинства. Не було такого, щоб я в якийсь день собі сказала: “Все. Я хочу бути зооволонтером”, бо це було зі мною завжди. Щодо притулку, нам просто у 2018 році запропонували землю і ми вирішили займатися цим офіційно”.
Про роботу благодійного фонду та виклики
“У благодійному фонді “Кожен має другий шанс” я займаюся організаційними моментами, збираю кошти, приймаю евакуйованих тварин, опікуюся притулком. Під опікою в нас зараз близько 400 тварин, багатьох приймаємо з зони бойових дій, збираємо їм кошти на корм, лікуємо, вакцинуємо, прилаштовуємо.
В одному з притулків в нас зараз живуть 100 собак. Разом з іншими волонтерами ми по черзі відвідуємо їх, годуємо, приділяємо увагу. Все це кожен день попри особисті складнощі, самопочуття та погодні умови. На постійній основі волонтерять вісім людей, але багато хто пропонує свою допомогу вихідними чи в інші дні тижня, коли є час. Загалом в нас декілька великих притулків, тому робота є завжди для кожного. І це не той випадок, коли один день можна пропустити, тваринкам треба приділяти багато часу.
Коти живуть в орендованому будинку та квартирі. У них там вільне пересування, лотки по всій площі стоять. Але у нас є два великих вольєри для котиків. Це якщо тваринка хворіє та має знаходитися окремо від інших. Нам треба спостерігати за випорожненнями, харчуванням, і треба це робити окремо. Спочатку котиків ми вакцинуємо, вони перебувають на карантині, і потім вже привозимо в притулок. Всі притулки загалом розкидані по місту, бо ми не можемо тримати всіх в одному місці. Є також перетримки, коли тимчасово люди беруть чотирилапого до себе”.
Про тварин
“Евакуйовані тварини потрапляють до нас завдяки військовим. Хлопці нам, як то кажуть, усякими правдами й неправдами, чотирилапих передають. Ви самі розумієте. А ми тут, в Ужгороді їх вже зустрічаємо. Днями приїхало 20 тваринок з Гуляйполя Запорізької області. До цього були дні евакуації з Покровська, що на Донеччині, теж по 15 котів приїздили. Іноді важко буває, але розуміємо, що маємо прихистити всіх. Ми й ужгородських тварин до себе забираємо, бо люди, на жаль, теж викидають їх. Багато тваринок приїздять в жахливому стані: і фізично, і психічно. В них ПТСР, вони бояться всього.
Найбільшої уваги потребують саме коти. Їх дуже багато. Та й евакуація з зони бойових дій саме котів йде слабо. Собак більш-менш виходить прилаштувати в родину, а котиків не дуже активно беруть. Та й уваги вони потребують більше. По прилаштуванню у нас ця категорія просто горить!
Багато побитих, покалічених тварин до нас привозять. Ті що з Покровська, майже всі з лейкозом були. Більшість чотирилапих до нас в жахливому стані потрапляють, часто після ДТП. Бувають, звичайно, випадки, коли ти просто йдеш, бачиш на дорозі тваринку та забираєш, але здебільшого ми одразу починаємо працювати з травмованою чи хворою кішкою, або собакою.
Зараз в клініці знаходиться собачка, яка була дуже худа, лише кості та ребра було видно. Скоро її вже будуть виписувати, і нам треба думати де знайти їй місце, бо притулок забитий”.
Про підтримку та розвиток
“Зараз нам потрібна допомога саме з кормами, бо вихованців в нас дуже багато, а прилаштування йде слабенько. Якби більше людей брали котів та песиків в родини, ми б могли більшу кількість тварин рятувати. Щодо прилаштування, окрім Ужгорода, у нас налагоджені перевезення у Київ та Львів. З цим немає проблем. Але загалом нам не хочеться віддавати наших улюбленців в області, де часто лунають вибухи, бо вони й так травмовані.
Фізична допомога та лікарська більш-менш налагоджена, люди допомагають, закривають збори. А ось нестача кормів є. Здебільшого ми закуповуємо сухий корм, так зручніше щодо зберігання. До літа ситуація була нормальна, зараз – важко.
У нас є сторінки в фейсбуці та інстаграмі. І ось саме завдяки соцмережам я почала помічати як добре сучасна молодь відноситься до тварин. Багато молодих людей самі пишуть коли можна прийти та допомогти притулкам.
Загалом ми плануємо працювати далі, будуємо нові вольєри для собак. Розширюватися, можливо, будемо, але трохи згодом. Хочеться, щоб прилаштування було кращим. Це головне зараз. А робити добрі справи ми завжди готові”.
Про суспільство та відповідальність
“В Ужгороді зараз багато переселенців, які не проти взяти до себе собачку чи кота, натомість є орендодавці, які не хочуть здавати житло людям з тваринами. Але бажання у людей є. І з Запоріжжя до нас приходять, і з Дніпра, але через такі нюанси не можуть нікого взяти. А у багатьох місцевих вже є домашні улюбленці.
Загалом рівень ставлення до тварин в регіоні не дуже добрий. Особливо в сільській місцевості. Якщо в місті люди розуміють і можуть тарілки з їжею та водою для безпритульних тварин ставити, то в селі тварина – то тварина. До нас навіть люди звертаються, кажуть, що хочуть взяти кота для того, щоб він ловив щурів. Але, вибачте, я в цю тваринку душу вкладаю, вакциную, щеплення від сказу роблю, не для того, щоб вона в селі потім щурів ловила. Так, звичайно, гарних людей багато, але ось таке відношення до братів наших менших вкрай розчаровує.
Вчора до нас принесли кицьку, якій вже 10 років. Це велика, красива, породиста тваринка, але виявилася непотрібною, бо родина виїздить за кордон. Не кожен готовий оформлювати документи для виїзду. Там теж невідомо чи приймуть з кішкою та собакою. Тому люди знаходять нас та залишають тваринку. Але, як показує досвід, лише одиниці потім цікавляться долею своїх улюбленців. Просто забувають і все. Хоча нещодавно в нас тваринку залишив хлопець, який пішов служити, він одразу попередив, що коли повернеться – забере свого котика. Різні ситуації бувають. Але більшість просто залишають та їдуть за кордон”.
Про особисте
“Я отримую величезне задоволення від роботи з чотирилапими. Приходжу до них, бачу їхні очі та дуже радію. Все погане одразу забувається. Найважче для мене коли тваринка загине чи помре. Імунітет на смерть не виробився. Здавалося, мав би за багато років, але ні. Для мене це досі важко. Ще дуже погано, коли тваринки хворіють, але з цим нічого не вдієш, вони ж як люди.
Особисто у мене теж є кіт Жорік, йому вже 12 років і в нього епілепсія з народження. Але слідкую за ним, лікую. Житло у нас маленьке, тому взяти ще до себе тварин не маю змоги.
Вважаю, що я знаходжуся на своєму місці. Мені подобається робота з тваринами, я енергію від цього набираюся, дуже тішуся, що можу допомагати іншим. Погодувати, прибрати, сфотографувати, просто поспілкуватися. Я кайфую від цього! Але найбільш я радію коли когось з моїх вихованців беруть в родину. Я навіть бачу, що публікації про прилаштування дуже позитивно діють на інших. Це дуже добре, коли хтось знайшов родину.
Якщо ви ще вагаєтесь: брати до себе в родину улюбленця чи ні, приїздіть до нас, і ми перекреслимо всі вагання. Просто приїдьте, поспілкуйтеся. Ми й допомагаємо доглядати, й паспорт щеплень видаємо, щоб людина могла слідкувати за чотирилапим. Ми розкажемо про характер та вподобання тваринки, чим її годувати тощо. Буває, що комусь подобається, наприклад, певний котик, він приїздить за ним, а забирає іншого. Бо не ми вибираємо котів, а вони нас. Тому не вагайтеся. Їм дуже важко без людей, вони без нас не виживуть”.
