Закарпаття – край, де переплелися гуцульські, бойківські та угорські традиції, створюючи унікальну культурну мозаїку. Серед численних фольклорних образів особливе місце займають мольфари, знахарки та відьми – люди з надприродними здібностями, які відігравали важливу роль у житті місцевих громад.
До Геловіну журналісти “Баношу” вирішили зібрати для вас цікаву інформацію про закарпатських мольфарів, знахарок та відьом. Ми розповімо, хто вони були насправді, як жили, чим займалися, які легенди про них ходили і як їхні знання зберігаються й до сьогодні.
Українські магічні терміни та їх значення
Відьми
Походження слова “відьма” сягає давньослов’янського кореня “відати”, що означає “знати”, “віщувати”, володіти таємними знаннями. В українській культурі відьма – це жінка, наділена надприродними силами, здатна як шкодити, так і допомагати, залежно від своїх намірів. Їй приписували вміння літати (на мітлі чи за допомогою магічного зілля), викрадати небесні світила, псувати молоко сусідкам, насилати недуги або ж надавати допомогу в складних обставинах.
Церква протягом багатьох століть вважала відьом поплічницями диявола і переслідувала їх. Проте в народній свідомості образ відьми не завжди був негативним. Існували й “білі” відьми, які займалися лікуванням, сприяли народженню дітей та знімали вроки. Віра в існування відьом в Україні зберігалася навіть у XX столітті, а в народній творчості та літературі цей містичний образ залишається актуальним і донині.
На Закарпатті були поодинокі випадки переслідування жінок і чоловіків, яких підозрювали у відьомстві. На відміну від масових «полювань на відьом» у Західній Європі, в Карпатах вони мали локальний характер і часто пов’язані з соціально-економічними конфліктами.
Знахарі
Знахарі, на відміну від відьом, є насамперед народними цілителями Їхній головний інструмент – це не магія, а глибоке розуміння трав, цілющих слів та природних енергій. Вони майстерно лікують недуги, надають підтримку в складних життєвих ситуаціях та навчають, як захиститися від зла. Знахарство, тісно переплетене з давніми, дохристиянськими віруваннями, завжди користувалося повагою в українському народі. Навіть за часів розвитку офіційної медицини, багато хто звертався до знахарок, адже їхня допомога була близькою, зрозумілою та відповідала традиційним уявленням про здоров’я та гармонійне співіснування з природою.
Мольфари
Термін «мольфар» походить від слова «мольфа» – зачарований чи замовлений предмет, і позначає людей, які володіли глибокими знаннями про природу, лікування та магічні практики. Мольфар поєднує в собі якості знахаря, чарівника та ворожбита, і його можна порівняти з козацькими характерниками.
Їхні методи: використання лікарських трав, спеціальних обрядів та обрядових ритуалів. Знання передавалися з покоління в покоління, і часто мольфари користувалися величезною повагою в селах, де медицина була малодоступною.
У ті часи, коли лікарі рідко заглядали у віддалені гірські поселення, саме мольфари ставали справжніми рятівницями. Вони володіли знаннями про цілющі властивості трав, вміли знімати негативні впливи та захищати оселі від злих сил. Проте їхня роль виходила за межі простого лікування: мольфари були також мудрими порадниками, психологами, а часом і арбітрами у вирішенні суперечок громади. Їх шанували, але водночас і побоювалися, адже сила, яку вони мали, могла бути як благословенням, так і випробуванням.
Мольфари відіграють ключову роль у збереженні гуцульського фольклору. Їхні замовляння – це не просто слова, а справжні поетичні твори, насичені символізмом та ритмом. Вони вірять у силу кожного слова, вимовленого з правильною інтонацією та щирим наміром. Таким чином, мольфари ставали своєрідними хоронитями народної мудрості.
У XXI столітті образ мольфара переживає своєрідне відродження. З’являються нові покоління людей, які вивчають стародавні обряди, займаються траволікуванням та пропагують традиційні знання. Сучасні фестивалі, екскурсії, сувенірна продукція та медіапродукти (фільми, телепередачі) допомагають зберегти культурну спадщину Карпат і нагадують про роль цих загадкових людей у житті нашого регіону.
Як карпатські маги здобували свою неймовірну силу?
За легендами, шлях до могутності був тернистим і вимагав від них проходження особливих випробувань. Одним з найважливіших обрядів був “Вступ у силу”. За народними переказами людина, прагнучи наповнитися енергією, мусила раз на рік провести ніч у ведмежому лігві. Іншим шляхом було повне усамітнення в горах, у таємній печері, де сонячне світло не досягало, а мовчання було єдиним супутником. Таке випробування тривало дванадцять днів, протягом яких маг обходився без їжі та води.
Чи справді мольфари володіють магією?
Значна частина їхніх “чарів” ґрунтується на глибокому знанні трав, психології та природних явищ. Наприклад, мольфарка могла передбачити дощ, спостерігаючи за поведінкою птахів або зміною вітру. Її відвари з трав, що здавалися магічними, насправді мали наукове пояснення, адже багато рослин, таких як звіробій чи ромашка, мають доведені лікувальні властивості.
Однак існують і явища, які важко пояснити. Наприклад були випадки, коли мольфари знімали “врочу”, і люди справді одужували, хоча лікарі були безсилі. Чи це сила віри, ефект плацебо, чи щось більше – залишається відкритим питанням. Але одне безсумнівно: мольфарки вміли створювати атмосферу довіри, і ця віра в їхню силу часто ставала ключем до зцілення.
Цікаві аспекти вірувань мольфарів
Деякі вірили, що їхня сила залежить від фази місяця, вважаючи повний місяць найсприятливішим часом для проведення обрядів.
Вважалося, що дар мольфара не можна передати будь-кому, а лише обраній людині перед смертю.
Багато мольфарів уникали фотографування, побоюючись, що зображення може “відібрати” частину їхньої енергії.
Традиційні практики та сучасність мольфарів
Історично мольфари використовували різноманітні методи для допомоги людям. Серед найпоширеніших були:
Лікування травами: Вони майстерно комбінували рослини, такі як м’ята чи чебрець, для приготування відварів, що допомагали при розладах травлення, безсонні чи застуді. Кожна рослина мала своє особливе призначення.
Зняття негативного впливу: Для цього часто застосовували воду, сіль або віск. Наприклад, негатив могли “вилити” на віск, а потім за формою воскових фігур визначали причину проблем.
Захист оселі: Використовували обереги, зроблені з трав чи ниток, які вішали над дверима або клали під подушку для захисту дому.
Хоча ці методи можуть здаватися застарілими, вони й досі актуальні. Навіть у наш час люди звертаються до мольфарів, коли традиційна медицина безсила.
Сучасні мольфари часто стають об’єктом критики: одні вважають їх шахраями, інші – хоронителями культурної спадщини. Істина, як завжди, десь посередині. Існують як ті, хто щиро вірить у свою місію, так і ті, хто використовує містику для заробітку.
Легенди про мольфарів
Карпати – це земля, де давні перекази живуть у кожному камені та дереві. Серед безлічі історій, що оповідають про цей край, особливе місце займають легенди про мольфарів.
Одна з таких оповідей розповідає про мольфара, який зумів врятувати ціле село від нищівної повені. Легенда свідчить, що він піднявся на вершину гори, і, попри шалену бурю, почав читати заклинання. Дивовижним чином, вода зупинилася просто на межі села, не завдавши жодної шкоди.
Інша захоплива розповідь говорить про мольфара, який передбачив перемогу у важливій битві. Він скористався старовинними картами, що показували розташування ворожих військ, і детально описав хід майбутнього бою. Завдяки його прозорливості, протистояння завершилося успіхом, а мир був збережений.
Хоча ці історії часто прикрашені елементами фантастики, їхня справжня цінність полягає в тому, що вони підтримують почуття єдності та гордості за власну культуру.
Відомі мольфари Українських Карпат
Степан Ботківський
Мешкав у Жаб’є в першій половині минулого століття. Степан Ботківський був затятим мисливцем на дичину, навесні та влітку наймався пастухом до заможних господарів у сусідніх селах. Зовні Степан виглядав як звичайна людина: невисокий, дещо повний, але відомий своєю неабиякою силою. Як і багато гуцулів того часу, він відзначався гострим розумом і чудово пам’ятав усі церковні свята з датами. Подейкували, що він міг керувати вітрами, розганяти хмари та насилати біди на ворогів, тому з ним намагалися не сваритися.
Василь Паливода
У селі Саджава у першій половині XX століття жив чоловік, на ім’я Василь Паливода. Його знали як вправного знахаря та ворожбита, чия слава ширилася далеко за межі рідного села. Паливода, за описами, був чоловіком помітної зовнішності: кремезний, високий, стрункий, з незвичайними очима, що могли вселяти страх. Попри це, він мав лагідну вдачу, жив у мирі з односельцями та користувався повагою громади, навіть був обраний до громадської ради.
Його вміння були різноманітними. Він міг відвертати пристріт, повертати коровам молоко, яке “відбирала” відьма чи злий погляд, а також захищати посіви від горобців. Паливода також відвертав від села стихійні лиха, такі як град, буря та грозові хмари. Згадується навіть кумедний випадок, коли він стріляв з рушниці по чорту, який надокучав з яблуні.
Федір Дарадуда
Усі гуцульські гори знали Дарадуду, так само як колись знали його батька, діда та прадіда. У скруті, біді та будь-якій потребі гуцули зверталися до Дарадуди, як це було споконвіку. Розповідають також, як його прадід дружив із Довбушем. Щобільше, що нині забуто, прадід наділив Довбуша силою, завдяки чому жодна куля його не брала і ніхто не міг убити. Проте він також наказував Довбушеві триматися якомога далі від молодиць.
Від свого прапрадіда він успадкував орлиний зір та спритність, від прадіда – знахарство, від діда – примівництво, від батька – ворожбитство. Від усіх них він перейняв повагу та вдумливість у рухах і вчинках, розважливість і ясний розум, глибину думки та виваженість у словах. А понад усе – глибоку повагу до старосвітських звичаїв. Ці предківські звичаї Дарадуда вважав священними, і порушити їх – означало скоїти найбільший гріх і найвищу провину перед духом предків. Крім того, він успадкував від предків глибоку віру в Бога та його всемогутню силу, а також безмежну любов до рідних Карпат і до свого гуцульського роду.
Пилип Бойко
У селі Татарів жив і творив у другій половині ХІХ – першій половині XX століття Пилип Бойко. Його ім’я оповите легендами, адже він здобув славу не лише як мольфар, але і як талановитий знахар. Гуцули передають з уст в уста історії про його надзвичайні здібності: казали, що Пилип міг відвертати бурі, тим самим захищаючи від стихії мешканців навколишніх сіл.
Попри те, що Пилип Бойко не мав освіти, він від природи наділений був неабияким хистом. Він самотужки опанував мистецтво фельдшера, вміючи не лише лікувати худобу, а й надавати допомогу людям, зокрема, проводити кровопускання. У ті часи, коли в гуцульських селах бракувало лікарів та медичних закладів, такі самоуки були справжнім скарбом. Пилип Бойко допоміг багатьом землякам позбутися недуг, за що його глибоко шанували.
Окрім цілительства, Пилип Бойко виконував ще одну важливу роль – був “депутатом” на полонині. Це означало, що він відповідав за урочистий вигін овець на гірські пасовища. Його завданням було розпалити “живий” вогонь, тобто здобути його не за допомогою сірників, а традиційним способом – тертям двох шматків дерева. Цей вогонь мав горіти протягом усього часу перебування отар на полонині. Депутат також мусив підбирати досвідчених вівчарів та бовгарів, дбати про якісне приготування бринзи, щоб гідно винагородити власників овець, і, звісно, не забути про свою частку сиру. Пилип Бойко з надзвичайною майстерністю та відповідальністю ставився до своїх обов’язків, чим заслужив глибоку повагу та вдячність односельців.
Василь Турчиняк
Цей чоловік, народжений у 1864 році, був справді неординарною особистістю. Люди розповідають, що він мав особливий зв’язок із Богом, адже саме з ним мольфар “радився” перед тим, як братися за свої дивовижні інженерні проєкти, зокрема, будівництво мостів. Перед початком будь-якої роботи Турчиняк мав свій ритуал: тер чоло кулаком, молився, а потім лягав і на кілька хвилин “засинав”. Після цього він з неймовірною енергією та молитвою втілював свої задуми, які часто були невідомі навіть йому самому. Його талант до архітектури, будівництва та різьбярства, як вважали, був дарований йому згори. Турчиняк не мав жодної освіти, але самотужки вивчив латинську абетку і міг створювати складні дерев’яні вироби без жодних креслень чи макетів.
Він передбачив руйнування церкви, яку сам же прикрашав, а також те, що до неї будуть заганяти коней. Ще одне його пророцтво стосувалося того, що на місці села виросте місто, оточене колючим дротом. На жаль, усі ці передбачення з
Жителі села Луг розповідали, що Василь Турчиняк міг розмовляти з воронами й розумів їхню “мову”. Три ворони завжди відгукувалися на його поклик, сідали йому на руку чи плече, слухали його і виконували його волю. Ці ж ворони були присутні й на його похороні у 1939 році, за два місяці до приходу радянських військ, які згодом сплюндрували село Луг. Вони три дні не покидали могилу, сумно каркаючи та скликаючи інших птахів. Потім довго кружляли над його обійстям, “прощаючись” з могилою, і зникли назавжди.
