Ужгород має свою неповторну ауру: вузенькі вулички, старі кам’яниці, запах кави і завжди десь поруч – велична постать храму на Замковій горі. Хрестовоздвиженський греко-католицький кафедральний собор стоїть над містом, наче тихий свідок кількох століть історії. Для ужгородців це не лише архітектурна окраса, а місце, де перетинається минуле й сучасне, віра й культура, тиша молитви й багатоголосся хору.
Історія собору почалася ще у XVII столітті, коли граф Ян Другет передав частину Замкової гори єзуїтам. У 1640-х вони звели храм і колегію, а вже у 1775-му, після скасування ордену, Марія-Терезія передала будівлю греко-католицькій єпархії. Відтоді це головний храм Мукачівської єпархії, де зосереджене духовне життя багатьох поколінь закарпатців.
Цікаво, що теперішня візитівка міста пережила і пожежі, і війни, і навіть радянську заборону Греко-католицької церкви. Тоді храм передали Московському патріархату. Але в жовтні 1991 року святиню повернули вірянам.
Фасад одразу привертає увагу: дві стрункі вежі, величний портик з коринфськими колонами. Усередині: розписи, що сяють під куполом, іконостас XVIII століття, вітражі, створені за ескізами відомого художника і співзасновника Закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая. Саме він подарував собору картину “Свята Терезка”, яка гармонійно поєднує духовність і мистецтво.
Також можна помітити ще одну особливість: дзвони з іменами. У лівій вежі живе велетень на ім’я “Іван”, вагою у кілька тонн. У правій вежі звучать “Марія”, “Петро” і “Миколай” – трохи менші, але так само дзвінкі.
А під собором зберігається інша, більш тиха історія. За металевими дверима відкривається вхід до крипти – підземного цвинтаря, куди ведуть рівно вісімнадцять сходинок. Тут, у прохолодній тиші, спочивають єпископи та священики Мукачівської єпархії: серед них владика Андрій Бачинський та блаженний Теодор Ромжа.
На стіні однієї із зал збереглася фреска, авторство якої колись приписували Бокшаю, хоча дослідники мають сумніви. Радянські часи принесли крипті тяжкі руйнування: поховання було зневажено, надгробні таблички знищені, а деякі ніші розбиті та розграбовані. Але навіть після цього місце зберегло свою силу – мовчазну пам’ять про тих, хто творив історію закарпатської церкви.
Ужгородський кафедральний собор – це не лише каміння й мистецькі шедеври, сьогодні він є активним осередком життя. Щонеділі тут збираються сотні людей, працюють дитячі й молодіжні спільноти, проводяться катехизації та підготовка до Таїнств. Особливу атмосферу створює хор імені о. Августина Волошина та Блаженного Священномученика Теодора Ромжі – їхнє багатоголосся розливається склепінням, наповнюючи храм урочистістю.
Для ужгородців собор – це жива пам’ять про стійкість і спадкоємність. Він бачив зміни влади, різні політичні режими, але щоразу залишався духовним центром. Для туристів він цікавий як архітектурна перлина та історична пам’ятка, для містян – як місце сили й віри.
Якщо зупинитися на площі перед собором і підняти голову, можна побачити не просто старовинну будівлю, а відчути, що це серце Ужгорода – відкрите для кожного, хто шукає спокою, натхнення чи відповіді.
