У самому серці Закарпаття, там, де Боржава простеляє свої полонини, живе Шипіт — водоспад, який не просто падає, а розповідає. Його вода спускається п’ятьма сходинками зі скель, ніби обережно, але з характером, і кожен каскад має свій голос. Навесні він гримить на всю долину, бо з Ґемби сходить талий сніг, а восени стихає й шепоче, як стара гуцульська колискова.
Біля села Пилипець, серед букових лісів і м’якого моху, Шипіт стоїть уже мільйони років. Пісковики витримали час, а вода зробила свою справу — вирізала ущелину, чисту й глибоку, де навіть повітря здається свіжішим. Узимку водоспад заковується в лід і блищить, мов срібна прикраса на кожусі Карпат.
Кажуть, колись тут кохалися Марічка та Іванко. Не дали їм бути разом — і вони зникли в гірському потоці. Відтоді, мовляв, у шумі води чути їхній шепіт. Може, то просто вода грає зі скелями, а може — любов і справді не зникає. Бо хто був тут хоч раз, той знає: Шипіт має душу.
Сюди йдуть усі — і туристи, і мандрівники, і ті, хто просто хоче втекти від міського гамору. Влітку — за чорницями й прохолодою, взимку — на лижі, а на Купала — на фестиваль, де збирається молодь з усієї України.
Шипіт — то не просто водоспад. То місце, де Карпати говорять, а люди вчаться слухати. І хто почув — той ще не раз сюди повернеться.
