Вечірня набережна Ужа завжди має свою магію: м’яке світло ліхтарів відбивається у воді, перехожі неквапливо йдуть уздовж річки, а старі фасади будинків споглядають цей рух, мов мовчазні свідки часу. Серед них виділяється особливий – маєток із боковою баштою, який знає набагато більше, ніж може розповісти будь-який підручник історії.
Побудований ще у 1922 році, він зберігає у своїх стінах подих подружжя Бращайків – Антона та Марії, лікарів, які оселилися тут у 1932-му. Їхня монограма й досі прикрашає ворота: “А”, “М” і велика “Б”. Цей дім бачив, як господарі з любов’ю облаштовували подвір’я, садили квіти, наповнювали кімнати теплом і турботою. Він пам’ятає, як щодня о другій годині дня сім’я збиралася за круглим столом у їдальні після прийому пацієнтів, а в салоні звучала музика – рояль був серцем дому.
Але він бачив і інше: як у 1938 році Антон раптово пішов із життя, залишивши Марію з двома доньками. Маєток зберіг у собі їхній біль, але й силу жінки, яка не зламалася. Він спостерігав, як вона продовжувала лікувати людей, часто безкоштовно, навіть у радянські часи, коли такі дозволи майже нікому не давали.
У просторих кімнатах жила історія: гуцульська кімната з різьбленими меблями, зимовий сад із фонтанчиком, підвал із бомбосховищем. На балконах звучав дитячий сміх, у гостьових кімнатах ночували друзі, а на подвір’ї завжди панувало відчуття дому. Маєток бачив, як змінювалися епохи, як набережною ходили інші покоління, як місто переживало війни, радянські часи й незалежність.
Сьогодні, прогулюючись повз нього, можна відчути, що цей будинок і далі спостерігає за світом. Він мовчить, але його фасад, башта, ворота й старі вікна зберігають пам’ять про людей, які колись творили життя в його стінах. Це не просто архітектура – це частинка душі Ужгорода, яка нагадує: справжня історія живе не в датах, а в людях, їхніх вчинках і домівках, що досі дихають минулим.
