Ужгородська набережна — це не просто місце для прогулянок. Вона схожа на довгу галерею під відкритим небом, де кожен пам’ятник — це сторінка з минулого, яку можна «прочитати» без слів. Камінь і бронза тут мовчать, але, якщо зупинитися, прислухатися до шуму річки та подивитися уважніше — вони починають розповідати.
Ігнатій Рошкович: художник, що зупинив час
На початку прогулянки, неподалік Театральної площі, стоїть фігура чоловіка з пензлем і мольбертом. Це Ігнатій Рошкович, угорський художник кінця XIX – початку XX століття. Скульптор Михайло Колодко зобразив його у момент творчості — він ніби просто вийшов на набережну, щоб замалювати річку Уж та міст. На його полотні місто виглядає так, яким воно було понад сто років тому. Здається, якщо зазирнути у цю картину, можна ступити в іншу епоху.
Августин Волошин: президент на кілька днів, герой на віки
Декілька кроків далі — строгий, зосереджений погляд бронзового чоловіка. Августин Волошин, президент Карпатської України, тримає у руках документ із проголошенням незалежності. У березні 1939 року його державі судилося проіснувати лише кілька днів. Але цей пам’ятник нагадує: навіть короткі моменти в історії можуть мати величезну силу, якщо за ними стоїть відвага.
«Земля»: поезія у бронзі
Між гучними історичними постатями можна легко не помітити витончену фігуру дівчини, що сидить на тонкому п’єдесталі. Це «Земля» — скульптура, яка не потребує багато слів. Її поза спокійна, погляд — замріяний. Вона ніби слухає ріку, роздумує про щось важливе і в той же час просте. Для когось — це символ материнства, для когось — природи, для когось — просто тихий куточок для душі.
Євген Фенцик: пам’ять, що пережила час
Далі, ближче до філармонії, у зеленому сквері стоїть бюст Євгена Фенцика — священика, письменника, культурного діяча. Встановлений ще у 1926 році, він пережив зміну держав, ідеологій та кордонів. Кожен, хто проходить повз, може подумати: скільки поколінь ужгородців бачили його обличчя, і як мало змінилося в його спокійній, але впевненій поставі.
Ці чотири пам’ятники — як чотири різні голоси набережної. Один малює місто, інший проголошує свободу, третій шепоче поетичні думки, четвертий нагадує про стійкість духу. І якщо пройти повз, поспішаючи, можна цього не почути. Але варто зупинитися — і ви відчуєте, що набережна Незалежності розповідає історії не гірше, ніж сторінки старовинної
