Чверть століття боротьби за Сент-Міклош: як Йосип Бартош рятує замок у Чинадійові

Замок Сент-Міклош у Чинадійові – одна з найвідоміших пам’яток Закарпаття. Фортеця, яку пов’язують із легендарною історією кохання Ілони Зріні та Імре Текелі, пережила війни, зміну держав і десятиліття занепаду. На початку 2000-х пам’ятка перебувала в аварійному стані, однак сьогодні вона є одним із культурних центрів регіону.

Журналісти медіа «Банош» відвідали замок у Чинадійові та поспілкувалися з художником Йосипом Бартошем, який уже понад 25 років займається його консервацією. Він розповів, як розпочалося відродження Сент-Міклоша, чому обрав саме цей об’єкт і що вдалося зробити за роки роботи.

Чинадіївський замок є пам’яткою архітектури національного значення. Його зведення датують XIV–XV століттями. Протягом своєї історії фортеця неодноразово змінювала власників, пережила війни та періоди занепаду. Однією з найвідоміших сторінок її минулого стала історія кохання княгині Ілони Зріні та графа Імре Текелі, через яку Сент-Міклош часто називають замком кохання.

Від руїн до нового життя

До Сент-Міклоша Йосип Бартош потрапив завдяки своїй майбутній дружині Тетяні. На той час територія замку була закритою для відвідувачів через розташовану тут автобазу. Усередину довелося потрапляти через невеликий прохід в огорожі.

За роки свого існування Сент-Міклош виконував різні функції. У радянський період тут розміщувалися в’язниця, казарма, сільрада та автобаза. Саме остання діяла на території замку наприкінці ХХ століття, коли сюди вперше потрапив Йосип Бартош. Побачене вразило художника.

«Замком це назвати було неможливо. Були руїни, завалені сміттям. Він був покинутий не тільки людьми, а й людяністю», – згадує Бартош.

Саме тоді виникла ідея перетворити історичну споруду на осередок культури і мистецтва. На той момент він уже організовував міжнародні пленери за участі художників зі США, Австралії, Данії та інших країн і був переконаний, що такі заходи мають відбуватися саме в історичних пам’ятках.

Оформлення документів тривало понад півтора року. У 2001 році громадська організація, яку представляв Бартош, отримала замок в оренду на 49 років. Попри скепсис багатьох, роботи розпочалися майже одразу.

«Усі вважали, що цей експеримент приречений. Але замок почав жити», – каже він.

Найперше – зупинити руйнування

Одним із найскладніших завдань стало відновлення даху. Стару покрівлю довелося фактично створювати заново. Після цього почалося очищення приміщень від сміття, встановлення вікон, дверей та поступове впорядкування внутрішніх просторів.

Фінансування шукали власними силами. Частину коштів приносили мистецькі пленери та продаж картин. Важливою підтримкою стало велике художнє замовлення для ужгородського готелю Old Continent. Допомогу надав також угорський міністр охорони культурної спадщини.

За словами Бартоша, за весь період робіт державна підтримка склала близько 8 тисяч гривень. На запитання, що допомогло не відмовитися від задуму за всі ці роки, художник відповідає коротко: «Я знаю, для чого це потрібно».

Водночас він наголошує, що у Сент-Міклоші не проводили реконструкцію чи реставрацію в класичному розумінні.

«Ми проводимо консервацію. Саме таке зобов’язання взяли на себе відповідно до договору», – пояснює він.

Головною метою було зупинити руйнування пам’ятки та створити на її базі культурно-мистецький центр. За словами Бартоша, вже з 2008 року вдалося повністю припинити процес руйнування.

Що сьогодні можна побачити в Сент-Міклоші

За роки роботи в замку вдалося створити кілька тематичних просторів. Для відвідувачів відкриті лицарська зала, каплиця Святого Миколая, художня галерея та виставкові приміщення.

У замку також діє бібліотека ім. Петровці Кото Сідонії. У її фондах зібрані твори сучасних закарпатських, українських і зарубіжних авторів, мистецькі альбоми, словники та енциклопедії. Водночас доступ до бібліотеки для відвідувачів обмежений.

Окреме місце займає музичний салон, де зберігаються цінні історичні експонати та музичні інструменти. Через їхню історичну цінність доступ до приміщення також обмежений.

На території працюють мистецькі та фотографічні виставки, які регулярно оновлюються.

За словами Бартоша, разом із дружиною Тетяною вони прожили в замку близько десяти років. Це дозволило не лише контролювати процес консервації, а й щодня бути частиною життя історичної пам’ятки.

Відродження історичного парку

Окремим напрямком роботи стало відновлення історичного парку, закладеного ще у XVIII столітті. Після демонтажу гаражів, що залишилися від автобази, на території почали висаджувати рідкісні дерева. За словами Йосипа Бартоша, на території замку висадили близько 250 рідкісних дерев. Також на території створили алею троянд «Серце Ілони», названу на честь Ілони Зріні.

Про кохання, легенди та таємні ходи

Для багатьох відвідувачів Сент-Міклош насамперед асоціюється з історією кохання Ілони Зріні та Імре Текелі. Саме через цю сторінку минулого на території замку часто проводять весільні церемонії.

Не менш популярними залишаються легенди про таємні підземні ходи. За словами Йосипа Бартоша, археологічні дослідження підтверджують існування підземних комунікацій, які були частиною оборонної системи споруди.

Водночас до містичних історій він ставиться скептично.

«Не хочеться вішати людям локшину на вуха. Краще говорити про справжню історію замку», – переконаний художник.

Єдина подія, яку він сам називає містичною, пов’язана із загубленим родинним перснем. Після тривалих пошуків його власниці наснилася покійна бабуся, яка нібито підказала місце втрати. Наступного дня прикрасу знайшли саме там.

Сьогодні Сент-Міклош утримується переважно завдяки туристам і благодійним внескам відвідувачів. Відвідування замку не має фіксованої вартості. Натомість гостей заохочують залишати добровільні пожертви, які спрямовують на утримання, консервацію та благоустрій історичної пам’ятки.

Тут регулярно проводять екскурсії, вечірні факельні тури, концерти класичної музики, літературні вечори, конференції та мистецькі заходи.

Попереду ще чимало планів і проєктів. Водночас головне завдання, заради якого чверть століття тому взялися за консервацію пам’ятки, вже виконано – історична споруда більше не руйнується.

Сьогодні пам’ятка, яка свого часу пережила війни, зміни влади та роки забуття, стала одним із культурних центрів Закарпаття й прикладом того, як наполегливість кількох людей може змінити долю історичної спадщини.