Валентина Васильєва – харків’янка, яка через війну опинилася в Ужгороді та знайшла тут новий дім і нове покликання. Вона поєднує креативність з волонтерством: створює яскраві фотозони, майстер-класи та сувеніри, які збирають кошти для підтримки українських Захисників. Її історія – про те, як талант і любов до краси можуть стати інструментом добра, а мистецтво – перетворитися на зброю у боротьбі за Перемогу.
Валентина поспілкувалася з журналістом “Баношу” про свій шлях від Харкова до Ужгорода, про те, як творчість може стати інструментом волонтерства, чому фотозони здатні не лише прикрашати свята, а й збирати кошти для ЗСУ, а також розповіла, що дає їй сили й натхнення продовжувати роботу.
Ви родом з Харкова, але зараз живете в Ужгороді. Як місто прийняло вас?
В Ужгород я приїхала на початку повномасштабної війни. Одразу обрала це місто, бо була тут раніше і мені сподобалось. Буквально через три дні після переїзду я доєдналася до Руху підтримки закарпатських військових, оскільки не могла просто сидіти склавши руки. Я шукала перевірених волонтерів і ужгородці порадили мені саме цю організацію. На той момент в Русі працювало дуже багато людей, з усіма я познайомилася, тому мені легко було адаптуватися в місті. Коли в тебе багато знайомих, можна в будь-яку мить отримати пораду, якщо щось цікавить. Звичайно, людям, які переїздять до громади й не беруть участь у суспільному житті, важче адаптуватися.
Ви поєднуєте креативність та волонтерство. Чи пам’ятаєте той момент, коли вперше зрозуміли: “Мій талант може допомогти армії”?
До повномасштабної війни я займалася зйомкою фото та відеоконтенту для закордонних брендів, тому коли виїздила з Харкова, не брала з собою багато одягу та речей, але забрала всю необхідну техніку, щоб мати можливість вже в Ужгороді висвітлювати цікаві моменти.
Коли я долучилася до Руху підтримки закарпатських військових, одразу запропонувала зняти для них відео про те, як приходить гуманітарна допомога, як плетуться сітки та таке інше. Я займалася цим, плюс фізично допомагала. А потім, через те, що я вмію робити витвори руками, запропонувала проводити благодійні майстер-класи за донати. Зараз теж проходять подібні заходи, але для військових та їхніх сімей.
З фотозонами вийшло взагалі цікаво. Відомий ужгородський фотограф Сергій Денисенко колись започаткував благодійну акцію “Фото патріота”. Це виглядало так: на День Прапора та День Незалежності виносили банер у формі прапора і люди фотографувалися там за донат. Але свят багато, і в багатьох вже були фото з прапором. Тому я запропонувала робити тематичні фотозони. Спочатку мені сказали, що вони нікому не будуть потрібні й ужгородці на них ходити не будуть, бо звикли до “класичних” фотозон. Я сказала, що хочу спробувати, якщо не вдасться, нічого страшного.
Перша масштабна фотозона була на Гелловін і багато людей залишилися вражені від неї. Приходили багато дітей, з захватом перевдягалися та фотографувалися. Врешті-решт це стало своєрідним звичаєм, а місцеві почали слідкувати за Рухом. У фотозон навіть з’явилися постійні відвідувачі. Мені теж дуже приємно, коли, наприклад, після Сакура-фесту я відкриваю стрічку новин у фейсбуці й бачу як в усіх змінюються аватарки.
Яка з фотозон найбільше запам’яталася вам особисто і чому?
Я б виділила дві: сакурову фотозону в автентичних кімоно та фотозону на День Незалежності. Перша символізує прихід весни, а завдяки другій можна показати як одягалися люди в Україні раніше. Бо в уявленні деяких українців досі є стереотипний образ, що жінки носили атласні спідниці, маки на сорочках та таке інше. Але українки не одягалися так. І ось завдяки нашій фотозоні кожна сучасна дівчина може відчути себе українкою тих років, відчути які були гарні та коштовні тканини та прикраси. До речі, заможні українки могли носити до 7 кілограмів коралів. Звичайно, моя основна мета – зібрати донати, але пропагувати українську культуру в маси не менш важливо.
Торік до нас прийшла дівчина, яка змогла виїхати з окупованої території. Вона одягла вишиту сорочку… і в неї сльозі на очах з’явилися. Вона розповіла, що свою вишиванку вона дома залишила, бо нічого з такого не можна було брати з собою, оскільки все перевірялося. Дівчина також сказала, що хотіла б, щоб зроблені фото побачила її бабуся, яка залишилася в окупації, але не зможе їй надіслати, бо телефони там теж перевіряють.
Розкажіть, як ви створюєте фотозони?
Кожна фотозона – тематична. Перед створенням я вивчаю все про свято, з якими образами та речами воно асоціюється. Наприклад, на Гелловін я власноруч робила темні вінки з темними трояндами, черепами, зміями. Загалом придумую щось казкове, потім купую матеріал та сама все роблю, оскільки купувати готове – дорого, а фотозона благодійна, тому для того, щоб це приносило зиск, треба, щоб на виготовлення пішло якомога менше грошей. Тому, наприклад, казан, який світився та димився, я зробила з двох тазиків з “Аврори”, зверху обдувала піною, вирізала, щоб витвір був схожий на казан, фарбувала. Візуально це був справжній котел, а для того, щоб створити пар, я знайшла прилад для акваріума, який парує. Він повністю безпечний, світився в темряві, тому відвідувачі були дуже задоволені.
Я все намагаюся створювати з підручних предметів. В мене багато друзів навіть питають перед тим, як щось викинути: чи не потрібна ця річ мені. Наприклад, я робила вінок, який був створений з колосків, які були в букеті нашої волонтерки. І ось так, щось беру у друзів, щось купую сама, щось переробляю з, на перший погляд, нецікавих матеріалів. Але з них виходять вкрай цікаві речі.
Чи допомагає вам міжнародний досвід роботи у вашій теперішній волонтерській діяльності?
Допомагає, бо я звикла робити велику кількість всього впродовж невеликого часу. Тому перед заходом для мене нормально спати по кілька годин, активно працювати, щоб зробити класний проєкт. До того ж, оскільки я раніше знімала сама, розумію як має виглядати фотозона, що має бути передній, середній та задній план, щоб картинка виглядала об’ємною. Розумію, як ставити світло.
Коли ви створюєте нову фотозону, що для вас головне: естетика, символіка чи емоції людей?
Так, фотозони – це про емоції, бо важливо, щоб людина, яка бачить себе на світлині, подобалася собі.
Чи траплялися моменти, коли люди після зйомки у ваших фотозонах підходили й казали щось, що запам’яталося надовго?
Під час святкування Гелловіну пам’ятаю, як підходили представники якоїсь неформальної церкви та розповідали, що таку фотозону не можна робити, і саме через це у нас в країні війна. Додали, що нам всім тебе опуститися на коліна й війни не буде. Я тоді сказала, що якби ми всі на коліна опустилися, то війна була б вже в Ужгороді.
А взагалі я завжди тішуся, коли люди отримують позитивні емоції та потім розповідають, що ніколи себе такими не бачили, дякують мені. Я намагаюся для кожного підібрати костюм, який підкреслить красу людини.
Буває, що хтось бачить, що до фотозони стоїть велика черга і я не можу вийти на 5 хвилин поїсти, і приносять лимонад. Це теж дуже приємно.
Ви робите декор для фотозон власноруч. Наскільки для вас важливо, щоб речі мали душу й були зроблені руками?
Я за донати роблю ще й прикраси. Проводила майстер-класи зі старовинної техніки “вибійка на тканині”. До мене в Ужгороді ніхто це не проводив. Тому так, це важливо. До того ж, якщо я зробила власноруч якусь річ, то такої вже більше ніде немає. Це також здешевлює вартість, що для волонтерів вкрай важливо. А якщо це етнічна річ, то я в музеях вивчаю як вона виглядала раніше.
Які ще теми чи символи ви б хотіли втілити у фотозонах?
Як я вже казала, у нас всі фотозони зроблені під свята. Свята повторюються з року в рік, тому щось нове поки не треба. Але я б дуже хотіла зробити глобальну тематичну фотозону на День Перемоги. Це моя мрія. Я розумію, що після закінчення війни потрібно буде багато коштів на відновлення ветеранів, бо ми ж Рух підтримки закарпатських військових. Але ми точно не зупинимося лише на цьому.
Ужгород відомий своїми сакурами, святами та камерністю. Яким ви бачите та відчуваєте це місто?
Я відчуваю невикористаний потенціал Ужгорода. Оскільки я приїхала з великого міста, і коли спілкуюся з харків’янами, які теж оселилися в Ужгороді, всі погоджуються, що це дуже старовинне та затишне місто, але тут є багато куточків, які б могли розквітнути, якщо в них вкласти душу. Ужгород – це місто, де можна проводити класні фестивалі. Так, ми робимо благодійні фести, але вони обмежені. А може бути краще ніж те ж “Файне місто Тернопіль” та подібні до нього. Інколи бачу якийсь процес та думаю, що тут щось було б гарно допрацювати, а тут сервіс зробити кращим.
Що вам особисто дає волонтерство окрім можливості допомогли військовим?
Спілкування. Окрім благодійних фотозон, часто під час ярмарків виходимо з дронами. Просто стоїмо, спілкуємося з ужгородцями. До нас військові підходять, з ними теж розмовляємо. Тому волонтерство для мене – це не лише про допомогу, а й про велике коло спілкування та людей, які підтримують одне одного. Це про рух та підтримку.
Чим зараз ви займаєтесь окрім волонтерства?
У мене є основна робота. Але я така людина, яка може багато працювати та мало спати, тому в моєму житті є й волонтерська робота, й купа майстер-класів, й віддалена робота. Я загалом не можу просто сидіти та нічого не робити.
Як ви відновлюєте сили після великих заходів?
В понеділок я можу увімкнути “енергоощадний режим”. У квартирі, яку я орендую, є величезне крісло, яке я називаю гніздом. І ось в цьому гнізді я відпочиваю. А якщо є час та настрій, можу просто виїхати на природу.
Що взагалі дає вам енергію рухатися далі?
Результат. Мені краще почуватися втомленою, але розуміти, що ми гарно попрацювали та зібрали необхідну суму для військових, ніж просто відпочивати. Це дає мені сили рухатися далі. Ось ми наприкінці Сакура-фесту такі були втомлені, що слова вже забували, але зібрали більше мільйона донатів на дрони. Я була така задоволена, що подумала: “Та я б ще попрацювала!”
І трохи мрійливо: якби завтра ви мали необмежений ресурс і команду, яку фотозону чи благодійний проєкт зробили б перш за все?
Я б хотіла зробити проєкт і поїхати з командою по українських високогірних селах, де є осередок нашої культури та ремесел, які в інших містах вимерли. Мені цікаво це вивчати, знімати відео, показувати життя таких людей. А потім, після цього туру, хотіла б зробити великий етнофест, де люди, які незнайомі з цими ремеслами, мали б змогу спробувати що це таке. Загалом хочу пропагувати українську культуру в широкі маси.
