На карті світу Ужгород виглядає маленькою крапкою. Та скільки ж світла вміщує ця крапка! Це місто, яке народжує таланти, дарує їм силу й натхнення. Тут виросли та живуть поети, художники, музиканти, які стали частиною культурного коду України. До Дня міста журналісти «Баношу» підготували добірку з десяти особистостей, які довели: Ужгород формує характери й таланти, здатні змінювати світ.
Павло Керестей — сучасний художник, представник «Української Нової хвилі»
Павло Керестей – це ім’я, яке міцно асоціюється з українським мистецтвом “нової хвилі” кінця 80-х – початку 90-х років. Його роботи вирізняються сміливим, майже кричущим використанням кольору, що надає їм особливої емоційної сили та виразності.
Свій шлях у професійне мистецтво Керестей розпочав з вступу до Національної спілки художників України у 1989 році. Він був активним учасником сквоту “Паризька комуна” з 1990 по 1994 рік, що стало важливим етапом у формуванні його творчого бачення.
Сьогодні роботи Павла Керестея успішно представлені на міжнародній арені. Його картини знаходять своїх поціновувачів на престижних аукціонах, зокрема на Phillips у Лондоні. Визнання його внеску в сучасне українське мистецтво підтверджується включенням до списку “25 найкращих українських художників”.
Особливо варто відзначити участь Керестея у виставці “Сучасні українські художники” у галереї Саатчі у 2013 році. Ця подія була визнана наймасштабнішою презентацією українського сучасного мистецтва у Великій Британії, що свідчить про значущість його творчості на світовій сцені.
Сам художник вважає, що в мистецтві немає “внутрішнього бачення” у традиційному розумінні. Натомість він наголошує на важливості переосмислення та постійного інтелектуального пошуку.
Виставкова діяльність Павла Керестея охоплює численні персональні та групові експозиції як в Україні, так і за кордоном. З 1988 року він брав участь у виставках у Словаччині, Німеччині, Данії, Швейцарії та Великій Британії. Серед значних подій – виставки у Мюнхені, Бремені, Цюриху та Лондоні. У 2020 році, в умовах карантину, Керестей долучився до міжнародної художньої виставки у віртуальному просторі Strange Time.
Одарка Сопко — графічна художниця та викладачка
Народилась в Ужгороді. Закінчила Українську академію друкарства у Львові, здобула ступінь Ph.D. з історії мистецтва. З 2002 року передає свої знання студентам, викладаючи на відділенні дизайну Ужгородського коледжу мистецтв, а з 2004 року – на кафедрі дизайну Закарпатського художнього інституту, де має звання доцента.
Основні напрямки її творчої діяльності – це книжкова та станкова графіка, а також дизайн. У своїх роботах мисткиня використовує акварель та змішані техніки. Вона розробила власну унікальну техніку, яку успішно застосовує у пластичній графіці.
Характерними рисами її творчості є декоративна символіка, глибоке відчуття образності, майстерне володіння лінією, плямою та фігуративними елементами. Зокрема, такі мотиви, як мушля, архітектурні фрагменти та музичні інструменти, в її інтерпретації символізують ідеальні виміри.
З 1987 року мисткиня активно бере участь у мистецьких виставках та пленерах різного рівня – від обласних до міжнародних. Вона також провела низку персональних виставок у містах України (Ужгород, Мукачево, Київ) та Словаччини (Наместово, Кошиці, Пряшів, Гуменне).
Твори Одарки Сопко представлені у галереях сучасного мистецтва в Наместові, Братиславі та Будапешті, а також у Закарпатському художньому музеї.
Андрій Коцка — народний художник, майстер живопису
Народився в Ужгороді у великій родині. Його шлях до мистецтва розпочався з учительської семінарії, яку він закінчив у 1931 році. Того ж року він продовжив навчання у Публічній школі малювання, де його наставниками були відомі Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі. Пізніше, з 1940 по 1942 рік, він здобував знання в Римській академії мистецтв під керівництвом Ф. Феррацці, а також навчався в Академії св. Луки.
З 1931 по 1944 рік Коцка присвятив себе викладанню у початкових школах на Підкарпатській Русі. З 1946 року він став засновником і керівником Будинку народної творчості Закарпатської України. У період з 1948 по 1950 рік ділився своїми знаннями в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.
Творчість митця була представлена на численних виставках, починаючи з 1933 року, як на місцевому, так і на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Його персональні виставки проходили в Ужгороді (1933, 1935, 1981), Києві (1981), а також у словацьких містах Требішов (1984) та Пряшів (1985), і в угорському Будапешті (1986). У своїх роботах Коцка майстерно зображував ліричні натюрморти, багатофігурні жанрові сцени та монументально-декоративні композиції, присвячені життю верховинців. З часом його стиль еволюціонував до більш узагальненого підходу до форми та кольору.
У 1988 році в Ужгороді було відкрито Меморіальний будинок-музей Андрія Коцки. Твори цього видатного митця зберігаються у музеях України, Словаччини, Чехії, Італії та Угорщини.
Римма Зюбіна — відома театральна й кіноакторка
Римма Зюбіна народилася в Ужгороді. Перші роки життя, з трьох до семи, Римма провела в Угорщині, куди її батько був направлений за військовою службою.
З дитинства Римма була оточена мистецтвом. Вона займалася балетом, навчалася у музичній школі, брала участь у дитячому театрі “Ровесник” та театрі-студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі. З сімнадцяти років вона вже виступала на сцені цього театру, беручи участь у масових сценах. Її талант проявлявся не лише на сцені: змалку вона брала участь у радіо- та телепередачах, конкурсах читців, а також виступала в ролі ведучої концертів.
У дев’ятнадцять років Римма розпочала свою акторську кар’єру в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, паралельно навчаючись на заочній формі у київському виші. Через рік вона переїхала до Києва, де з 1991 по 1994 рік активно працювала в різних театрах: Театрі-студії камерної п’єси, Театрі юного глядача, Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, Театрі “Золоті ворота” та Театрі “Сузір’я”.
1992 рік став знаковим для Римми, адже саме тоді відбувся її дебют у кіно. Вона зіграла головну роль у фільмі “Про шалене кохання, снайпера та космонавта”. Того ж року вона почала працювати на телеканалі “УТ-1”, ведучи дитячу програму “Еники-Беники”, а з 1994 року – популярну сімейну програму “Лего-Експрес”.
У 1994 році Римма Зюбіна успішно закінчила режисерське відділення Київського державного інституту культури. З 1997 по 2019 рік вона була невіднятною частиною колективу Київського академічного Молодого театру.
З 2018 року актриса активно долучалася до роботи Луганського обласного музично-драматичного театру у Сіверськодонецьку на волонтерських засадах. Після переміщення театру до Сум у 2022 році, Римма Зюбіна продовжує свою творчу співпрацю з ним.
За понад три десятиліття роботи в кіно Римма Зюбіна знялася приблизно у 90 телефільмах та 7 повнометражних кінокартинах. Особливо відзначилася головною роллю у фільмі «Гніздо горлиці» (2016), який отримав нагороду «Золотий Дюк» як «Найкращий український повнометражний фільм» на Одеському міжнародному фестивалі, а також здобув ще шість інших нагород.
Андрій Любка — письменник, есеїст, представник сучасної прози
Андрій Любка – постать багатогранна. Його життєвий шлях пролягає від латвійської Риги, де його мати здобувала освіту, до мальовничого Виноградова на Закарпатті, де минула значна частина його життя. Військова підготовка, здобута в Мукачівському ліцеї, стала фундаментом для подальшого навчання в Ужгородському національному університеті, де він отримав диплом філолога. Прагнення до знань привело його до Варшавського університету, де він став магістром балканських студій. Творчий талант Любки проявився у численних публікаціях віршів та перекладів у престижних літературних журналах та альманахах. Він є членом літоб’єднання “Ротонда” та автором експериментального альбому аудіовіршів, створеного у співпраці з Dj Dimka Special-K. Його запрошують на різноманітні культурні події в Україні та за кордоном, де він представляє українську культуру.
Окрім літературної діяльності, Любка активно займається суспільно-політичним життям. Він виступає як колумніст для відомих українських видань та був гостьовим редактором польського журналу, присвяченого сучасній українській культурі. Під час Помаранчевої революції він організовував акції на підтримку Віктора Ющенка, а у 2006 році був спостерігачем на президентських виборах у Білорусі, де зазнав переслідувань та ув’язнення за участь в акціях протесту.
З 2006 по 2008 рік очолював студентський парламент Ужгородського національного університету. У 2012 році він отримав титул “Найзавиднішого нареченого Закарпаття” за версією читачів порталу “Мукачево.нет”. Він також висловлював підтримку незаконно засудженому українському режисеру Олегу Сенцову. Сьогодні Андрій Любка є директором Інституту Центральноєвропейської Стратегії, програмним директором Форуму розвитку Re:Open Zakarpattia та головним редактором ініціативи Re:Open Ukraine. Він також є амбасадором проєкту 4.5.0. Recovery Center, який займається реабілітацією українських військових.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Любка активно займається волонтерською діяльністю, забезпечуючи українських військових необхідним обладнанням, зокрема, придбавши сотні автомобілів для потреб армії. За свою допомогу він був відзначений нагородами від Головнокомандувача ЗСУ та Міністра оборони України.
Карой Балла — угорськомовний поет з ординарною силою духу
Карой Балла – це український письменник угорського походження, який народився 17 січня 1957 року в Ужгороді. Освіту здобував у двох напрямках: закінчив фізичний факультет та факультет угорської філології Ужгородського державного університету.
Його літературна діяльність розпочалася у 1973 році, і він пише свої твори угорською мовою. Карой Балла є автором численних поетичних збірок, серед яких “Почуй музику вві сні” (1979) та “Проникаю у всесвіт” (1984). Ці видання містять різнопланову лірику: від громадянської та пейзажної до інтимних віршів про кохання. Він також видав збірки “Прикутий до долі своєї”, “Заграва”, “У піскові та на снігу”. Частина його поезії присвячена темі науково-технічного прогресу. Крім того, Карой Балла є автором прозових та драматичних творів, таких як “Десь вогонь палає” та “Рукою подати”. Він також здійснив значну кількість перекладів українських поетів на угорську мову.
За свої досягнення Карой Балла був відзначений преміями імені Бержені, обласною премією імені Д. Вакарова та угорською премією імені Атілли Йожефа.
Василь Гренджа-Донський — літератор, культурний діяч
Василь Ґренджа-Донський народився 24 квітня 1897 року в селі Воловому, що тоді входило до складу Австро-Угорщини. Після завершення початкової школи в рідному селі, подальше навчання для Василя стало неможливим через хворобу батька, який отримав травму на лісорозробках і більше не міг працювати. Фінансові труднощі не дозволили йому продовжити освіту.
Ще юнаком Василь почав працювати помічником дяка. У 1912 році він знайшов роботу листоношею, отримуючи натомість харчування та притулок у коморі контори. У вільний час він присвячував себе самоосвіті, успішно склав іспити за повний курс тогочасної школи та опанував угорську мову.
Його військова служба припала на Першу світову війну, де він був тяжко поранений. Лікувався у Будапешті, а згодом знову брав участь у бойових діях. Як офіцер, він також долучився до Угорської революції. Під час лікування, завдяки самостійному навчанню, Василь склав іспити за два курси Торгівельної академії, а після війни – і за третій, завершальний.
Протягом життя, за винятком короткого періоду Карпатської України, Василь Ґренджа-Донський працював у фінансовій сфері. Він розпочав свою кар’єру в Будапешті, а потім переїхав до Ужгорода, де працював у Подкарпатському банку до осені 1938 року.
З осені 1938 року до 16 березня 1939 року він активно займався діяльністю в Карпатській Україні, зокрема, був редактором «Урядового Вісника Правительства Карпатської України». Після окупації краю Угорщиною, він зазнав жорстоких катувань у в’язницях та концтаборах. Восени 1939 року йому вдалося втекти від переслідувань угорського режиму до Братислави, де він продовжив працювати бухгалтером. Подіям 1938-1939 років, пов’язаним зі становленням Карпатської України, він присвятив свою книгу спогадів «Щастя і горе Карпатської України».
Василь Ґренджа-Донський також відомий як автор поетичних збірок, історичних драм, повістей та мемуарів. Він відійшов у вічність 25 листопада 1974 року в Братиславі, Словаччина.
Іван Ірлявський — поет, борець за ідеали
Іван Ірлявський народився 17 січня 1919 року в селі Ірлява у родині селян. Здобув початкову освіту в рідному селі, а згодом навчався в Ужгородській горожанці та Мукачівській торгівельній академії. Після її закінчення у 1938 році розпочав свою трудову діяльність у Підкарпатському банку в Ужгороді.
З проголошенням автономії Підкарпатської Русі та утворенням Карпатської України восени 1938 року, Іван Ірлявський став одним із тих, хто активно долучився до розбудови та захисту держави, спочатку в Ужгороді, а потім у Хусті.
Після трагічних подій, коли сфашизована Угорщина жорстоко придушила Карпатську Україну, він, пройшовши через Югославію та Німеччину, опинився в Празі. Там, з літа 1939-го до осені 1941-го, він присвятив себе літературній та журналістській діяльності. Працював у виданнях “Пробоєм” та “Наступ”, а також у додатку до останньої – часописі українознавства “Націоналіст”.
Приблизно у вересні 1940 року, у складі однієї з похідних груп ОУН, Іван Ірлявський вирушив до Києва. Там, разом із колегою-журналістом Іваном Рогачем, його сестрою Ганною, Олегом Ольжичем та іншими патріотами з українського антифашистського підпілля, він брав активну участь у відродженні Соборної України, її громадського, духовного та культурно-мистецького життя в умовах фашистської окупації. Іван Ірлявський редагував літературний додаток до газети “Українське слово” – “Література і мистецтво”, а також обіймав посаду секретаря новоствореної Спілки письменників.
Однак, розбудова української державності не входила до планів гітлерівської Німеччини. На початку лютого 1942 року Івана Ірлявського та його соратників заарештувало гестапо. Йому пропонували редагувати газету “Нове українське слово”, яка мала відверто фашистську спрямованість, але він категорично відмовився. 21 лютого 1942 року Іван Ірлявський та його товариші були розстріляні у Бабиному Яру під Києвом.
За свого життя поет видав три збірки поезій: “Голос Срібної Землі” (1938), “Моя весна” (1940), а також поему “Вересень” (1941). Четверта збірка, “Брості”, вийшла друком вже після його смерті. Її вдалося врятувати та вивезти перед арештом автора редактору часопису “Пробоєм” Федору Гайовичу.
Оксана Луцишина – сучасна поетка, прозаїкиня, літературна критикиня
Оксана Луцишина народилася в Ужгороді, де й розпочала свій шлях. Вона — активна представниця нової української літератури, поет, прозаїк, літературний критик та дослідниця (зокрема творчості Бруно Шульца й Вальтера Беньяміна). Її поезія і проза відзначаються глибинним психологізмом, умовами міграційного досвіду й інтелектуальною потужністю. Її вірші, зокрема з книжки «I happen to love America» (“I listen to songs of America…”), поринули в теми міжкультурного досвіду, самоусвідомлення у чужій культурі, кохання й пошуків сенсу.
Зараз вона проживає в Остіні, штат Техас, і викладає українську літературу в Техаському університеті.
Писати вірші почала ще в школі, зосереджуючись на темах, пов’язаних з підлітковими переживаннями та непорозуміннями в сім’ї. Її поетичний дебют відбувся в 1993 році в газеті “Новини Закарпаття”, а перша збірка “Усвідомлена ніч” вийшла друком у 1997 році у видавництві “Гранослов”. Цей період ознаменувався знайомством з впливовими постатями української літератури та відкриттям для себе нових авторів, таких як Кафка, Маркес, Пруст, Рембо та Бодлер.
Після виходу збірки “Орфей Великий” (2000), її творчість набула феміноцентричного спрямування. У 2007 році була опублікована збірка новел “Не червоніючи” та роман “Сонце так рідко заходить”. У своїх новелах вона прагне відобразити жіночий світ у всій його повноті, без обмежень і приписів, показуючи широкий спектр емоцій, включаючи гнів і ненависть, а не лише материнське щастя.
Михайло Ілько — митець, галерист, культурний інноватор
Засновник ILKO Gallery в Ужгороді — платформи, що вивела артподії на новий рівень. Галерея організовує виставки, музичні та освітні проєкти. Ілько сам художник, працював над оформленням Євробачення-2005 та Євро-2012, брав участь у створенні національного шрифту України.
Його ім’я міцно асоціюється з Євробаченням-2005, де він, бувши креативним директором, представив інноваційний проєкт, виборовши право на його реалізацію у запеклій боротьбі з конкурентами.
Тоді, у 2005 році, команда Михайла Ілька вразила глядачів та професіоналів численними технічними новинками. Замість традиційних екранів було використано 5500 світлових конструкцій O-Lite, а сцена стала рухомою. Для трансляції залучили рекордну кількість камер – двадцять, з яких дванадцять були мобільними. Дивовижний масштаб шоу підкреслила величезна вага освітлювальної та звукової апаратури – 83 тонни.
Окрім роботи над Євробаченням, Михайло Ілько зробив значний внесок у розвиток української каліграфічної культури. Він став ініціатором та автором ідеї конкурсу “Український шрифт”, організованого “Мистецьким Арсеналом”. Метою конкурсу було привернути увагу до українських шрифтових гарнітур, які, на жаль, залишаються маловідомими. Результати конкурсу перевершили очікування – учасники представили виняткові шрифти, що викликало справжній захват у журі. Переможцем став Андрій Шевченко. Поява власного українського шрифту, що поєднує національну мелодику з сучасною естетикою, є справжнім проривом, особливо враховуючи, що набірний шрифт в Україні з’явився лише через 20 років після відновлення державності. Ця подія, за словами Михайла Ілька, має державне значення.
