Рудольф Дзуринець – директор та художній керівник Закарпатського академічного музично-драматичного театру, актор. Його шлях – від учня Перечинської школи-інтернату до керівника одного з найважливіших культурних осередків Західної України – нагадує сценарій фільму, де головний герой проходить усі випробування, аби знайти себе там, де б’ється серце мистецтва.
Під його керівництвом театр пережив справжнє переродження – десятки прем’єр, гастролі, грантові проєкти, відновлена будівля, жива сцена просто неба й колектив, який зростає щороку. Для Рудольфа театр – це не просто робота, а місце сили, де народжується віра, де глядач отримує не лише емоції, а й внутрішнє відновлення. Він говорить про театр як про простір свободи, пам’яті та взаєморозуміння. Про місце, де кожна роль – це віддзеркалення життя, а кожна вистава – сповідь перед людьми.
Журналісту “Баношу” Рудольф Дзуринець розповів про шлях у мистецтві, силу театру, закарпатський колорит, війну, що змінила його, і про віру в те, що культура здатна тримати країну не гірше за будь-які стіни.
Рудольфе, розкажіть як ви прийшли в театр? Це було усвідомлене рішення чи випадковість, яка змінила життя?
Так, це чисто випадково сталося. Я працював підсобником на будівництві, коли ще був учнем Перечинської гімназії та Перечинської школи – інтернату. Влітку на канікулах підпрацьовував в Ужгороді, і мені товариш сказав, що в театрі йде прослуховування. Я в той час багато на сцені виступав, був ведучим на шкільних заходах. Вирішив спробувати й мене взяли на випробувальний термін. Так я вперше потрапив в театр. З того все й почалося. Я був і звукорежисером, і костюмером, і монтувальником, багато чого перепробував. Загалом я маю три вищі освіти: режисерську, хореографічну та юридичну.
Чому саме Закарпатський обласний театр? Що для вас означає працювати саме тут, вдома?
Мені важливо популяризувати саме Закарпатський театр, бо наша область колоритна та багата на культуру. Думаю, я вже зняв шаблон, що Закарпаття – це якась провінція, не театральний осередок, що в Ужгороді немає театру. Зараз моя мета: зробити, щоб Закарпатський академічний музично-драматичний театр отримав статус національного. Хочу, щоб на Закарпатті був перший топовий найбільший театр зі статусом національного, який на міжнародному рівні представляє Україну.
Як змінився театр за ті роки, відколи ви в ньому служите?
Змінився кардинально. Навіть якщо взяти період, коли я очолив Закарпатський академічний музично-драматичний театр, тут вже відбулося багато змін. Працюють чотири сценічні майданчики, скоро відкриється п’ятий. В сезон відбувається по 10-12 прем’єр, а раніше було 2-3 на рік. Ми граємо на різних локаціях, гастролюємо, беремо участь у грантових проєктах від Українського культурного фонду та міжнародному грантовому проєкті. Ми самі навчилися писати гранти, створили юридичний відділ. Якщо на момент, коли я очолив театр, тут служили 28 творчих одиниць, то зараз їх 65. У нас величезний репертуар: від класичної драматургії до сучасної. Від Шекспіра до Корнійчука. Тобто ми вже добилися того, щоб Ужгород став театральним містом.
Плюс ми відремонтували площу театру зі сторони фасаду, відмили пам’ятник, зробили лавиці, уклали бруківку за сприяння Закарпатської обласної військової адміністрації та Закарпатської обласної ради, відремонтували дах будівлі театру, розчистили підвальні приміщення, зробили укриття, Пункт незламності, гостьову кімнату для режисерів, які приїздять до нас, ремонт у гримерках, поклали там ламінат, пошкурили та пофарбували стіни. Ми змінюємо театр: відкрили сцену просто неба за сприянням нашого відомого ужгородського нейрохірурга Антона Шкіряка, який висадив туї.
Ми постійно працюємо та розвиваємося. Так, є певне перевантаження, але скаржитися немає на що.
Зараз ви виходите на сцену як актор?
Так, звичайно. Торік відбулася наймасштабніша премʼєра сезону за пʼєсою Вільяма Шекспіра «Річард III». За роль головного героя на другому відкритому міжнародному театральному фестивалі актуальної драматургії «Драма сьогодення» я був відзначений у номінації «Краща чоловіча роль». Крім того, я став лауреатом обласної премії імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв у галузі театрального мистецтва у номінації «Актор» також за роль Річарда III. Також «Річард III» на міжнародному фестивалі отримав відзнаку “Найкраща вистава”.
Зараз як актор працюю над новою виставою – «Загадкові варіації», постановником якої є народний артист України Олексій Кужельний. Тому – так, я служу в театрі і як артист драми, і як директор-художній керівник.
Чи є роль, яку ви вважаєте найважливішою або найособистішою?
Я вже 20 років служу актором в театрі, зіграв вже багато ролей, деякі можу забути. Думаю, найкраща моя роль – Річард III, найчуттєвіша – Ганс Кіфер у виставі “Краще залишайся мертвим”. Це історія військового, який 10 років був в полоні. Він повертається додому, а там всі думали, що він загинув. Завдяки цьому він став героєм села, населеному пункту почали надавати інвестиції, побудували дорогу, зробили церкви, а він повернувся. нікому не потрібний. Всі йому кажуть: “Давай, йди звідси! Бо тобі вже навіть пам’ятник стоїть!”. Це дуже близька мені тема, бо я колишній військовий. У 2022 році пішов добровольцем на фронт, отримав поранення, звільнився та потім очолив театр.
Чи траплялося, що персонаж вплинув на ваше життя або став відображенням певного етапу у житті?
Так, це мій герой у виставах “Краще залишайся мертвим” та “Спадкоємець”, де син, покинутий батьком колись давно, повертається до нього. Батько не знає, що це його син, а через деякий час головний герой помирає. Річ у тім, що я сам зростав сиротою у Перечинській школі-інтернаті. Разом із братом Едуардом ми виховувалися там, а сестра жила у маминого брата. Потім я дізнався про існування ще одного рідного брата, якого в дитинстві усиновили з дитбудинку. Тому “Спадкоємець” – це дуже наближена історія до мого життєвого шляху. Але кожна роль має певний відбиток того, що відбувається у житті. Той же Річард III наближений до реалій сьогодення. По-іншому, ролі б не гралися органічно, якщо це не переносити на життя.
Як ви готуєтеся до ролей?
Думаю, як і інші актори. Я представник старої школи, тому довго працюю над ролями, багато займаюся вдома. Але додому я дуже пізно приходжу, і дуже рано йду на роботу. В мене троє дітей та прекрасна дружина. Вона звикла до цього, бо сама акторка нашого театру. Я намагаюся уважно готуватися, багато розбираю те, про що йдеться, тему та ідею вистави. Розмірковую над тим, що саме ми хочемо сказати глядачу, а текст вчу вже “на ногах”.
Чи маєте ви досвід роботи у кіно чи телепроєктах?
Так, я брав участь у зйомці кіно та реклами. Навіть зараз мене кличуть, просто зараз немає часу на це. Та й насправді кіноіндустрія сьогодні для мене не є такою важливою, як колись.
Чим для вас відрізняється гра на сцені від роботи перед камерою?
По-перше, у театрі є живі глядачі. Це те, що відбувається тут і зараз, бо жодна вистава більш ніколи не буде зіграна так, як сьогодні. А на камеру ти один раз зіграв, і на все життя. Навіть у 90 років ти будеш переглядати фільм, де ти молодий. З виставою так не буде, хіба що треба записати її на камеру. Театр – це обмін енергетикою, атмосферою, тут можна грати з глядачем, подекуди маніпулювати ним, або глядач може маніпулювати тобою. А в кіно так не буде. Поруч з тобою режисер стоїть та оператор, ставлять тобі задачі й ти їх виконуєш.
Закарпатський академічний музично-драматичний театр має свою особливу атмосферу. Як би ви описали його дух для тих, хто ще не був у глядацькому залі?
Це театр, де збережена автентичність, де примножується культурна спадщина. Це театр, що надихає та театр різних можливостей.
Яка зараз публіка – змінилася вона за останні роки? Що найбільше чіпляє глядача сьогодні?
Про те, що чіпляє, треба, мабуть, у глядача питати. Але так, глядач змінився. Якщо до повномасштабного вторгнення до нас на вистави приходили 20-30 людей, зараз майже на кожній виставі аншлаг. Зараз в Ужгороді мешкають багато внутрішньо переміщених осіб з більш небезпечних областей України. Вони теж приходять до нас в гості. Закарпатський академічний музично-драматичний театр справді став місцем сили, куди можна прийти за позитивними емоціями. Плюс театр став доступнішим, ми обладнали доступ для людей з особливими потребами. Вистави адаптуємо шляхом аудіодескрипції та за допомогою сурдоперекладу.
Розкажіть про свій війський досвід. Як ви опинилися на фронті?
Я добровільно долучився до лав ЗСУ на початку великої війни. Вже 25 лютого пішов у військкомат, потрапив у розвідку, отримав поранення в Попасній на Луганщині. Звідти був доправлений до шпиталю в Бахмуті, потім в Павлоград, Дніпро. Пізніше в Ужгород, де мені зробили операцію та звільнили зі служби.
Як війна вплинула на вашу творчість?
Я став глибшим, почав по-іншому розуміти світ та навколишнє середовище. Я припинив адаптуватися під проблеми суспільства, почав змінювати себе та своє оточення.
Як вважаєте, чи має мистецтво силу підтримувати людей у складні часи?
Звичайно. До нас глядачі у різному стані приходить і багато хто відчуває себе набагато краще після відвідування вистав. Наприклад, вимушені переселенці, які пережили важкі часи та втратили домівки, приходять в театр, щоб відпочити, перезавантажитися. Багато військових, які знаходяться в Ужгороді на лікуванні, до нас приходять, щоб хоч на дві години забути про те, що зараз відбувається в Україні.
Що для вас є головним джерелом натхнення сьогодні?
Моя родина. Я приходжу додому після складних вистав і відновлююсь поряд зі своїми дітьми. Вони дуже швидко мене перемикають, бо їм не важливо що саме я зіграв та кого здивував. Вони одразу питають, чи купив я їм щось солодке. Дома я батько, який приділяє увагу своїм дітям, не актор і не директор. Я розумію, що на власному прикладі виховую наступне покоління таким, яким хотів би бути сам.
Які у вас професійні мрії?
Є багато мрій щодо розвитку театру. Якщо є пропозиції зіграти роль на сцені і я розумію, що мені вистачить часу – погоджуюсь. Якщо ні – відмовляюся. Але я дуже хочу написати книжку. Вже почав це робити. Вона буде про моє життя.
Яку пораду ви можете дати молодим акторам, які лише мріють про сцену?
Треба навчатися. І робити це правильно, розуміти театральне мистецтво і культуру загалом. А також важливо знайти для себе потрібний театр для душі. І тоді у них все вийде.
Що, на вашу думку, є головним у театрі: правда, емоція чи взаємність із глядачем?
В театрі головне – присутність і дія. Це те, що ми хочемо донести, ідея. Спілкування з глядачем дуже важливе, бо ми маємо залишити у кожній людині певний посмак після вистави. Якщо наші глядачі її обговорюють, це означає, що вистава вдалася.
Які плани ви маєте на майбутнє?
В мене є певна стратегія, а вона передбачає багато планів. З найбільших, як я вже казав – статус національного театру, а потім світового рівня. Також мені хочеться, щоб колектив мав гідну заробітну плату.
