Фотографія увійшла в життя Сергія Денисенка ще у шкільні роки — з першою плівковою камерою та імпровізованою лабораторією у ванній кімнаті. Сьогодні він знаний ужгородський фотограф, автор фотоальбомів та організатор фотопроєктів, який бачить у зображеннях не лише красу, а й сенс. Про плівку, «цифру» та унікальні миті, які більше ніколи не повторяться, він розповів журналісту «Баношу».
З чого почалося ваше захоплення фотографією?
Все почалося ще у шкільні роки, і спочатку це було просто хобі. У 12 років мені подарували першу камеру. Але тоді не можна було просто так взяти фотоапарат та йти фотографувати — необхідна велика кількість приладдя до нього. З цим мені допомогла бабуся: ми пішли в магазин, купили фотозбільшувач, плівки, реактиви та червоний ліхтар. Завісили у ванній кімнаті вікно — це була моя перша лабораторія, де робив свої фотографії. Потім я трохи відвідував фотогурток.
Згодом у мене з’явилася більш професійна камера, але це досі було «любительством». Коли на початку 2000-х розпочалася ера цифрового фото, у мене теж з’явилася така камера, і відтоді розпочався вже мій професійний розвиток.
Чи повертаєтесь ви до плівки зараз, і які емоції вона викликає у вас порівняно з «цифрою»?
Безумовно, повертаюся. Дуже люблю знімати на плівку, але останнім часом не дуже часто це роблю через брак часу. Плівка дисциплінує фотографа. Сучасні можливості камер дозволяють робити тисячу фото за зйомку, щоб потім можна було сісти за ноутбук та обрати найкращі світлини, зробити постобробку. Це все розслабляє в момент зйомки. А ось коли на плівку знімаєш — замислюєшся над кожним кадром. У котушці їх всього 36, і над кожним треба думати перед тим, як натиснути кнопку: перевірити налаштування, вирішити, чи варто саме в цей момент робити фото. Зйомка на плівку розвиває такі потрібні для фотографа якості, як уважність, надивленість, уміння ловити кадр у потрібний момент. До того ж фото, зроблене на плівку, має свій шарм, який важко передати в «цифрі».
Що особисто для вас значить фотографія?
Насправді фотографія настільки вплетена в моє життя, що я не можу назвати це лише роботою. Це й хобі, й відпочинок. Наприклад, я не можу уявити, що йду у відпустку і не беру з собою камеру. Вона зі мною на роботі, в побуті, під час вікенду. А відпочинок для мене — це гірські подорожі, походи. Я дуже люблю Карпати та й гори взагалі. Це для мене релакс та можливість зробити гарні світлини. Декілька разів я друкував альбоми, де були кадри з таких подорожей.
Чи був у вашому житті кадр, який довелося робити в екстремальних умовах і ви думали: «Все, зараз я камеру точно зіпсую»?
Колись була цікава історія, коли ми ходили на Мармороси. Це гірський хребет на кордоні України та Румунії. Його ще називають Українськими Альпами, там дуже красиво. Ми вирішили зустріти світанок на найвищій вершині — горі Піп Іван Мармароський. Піднялися туди приблизно о 5 ранку, побачили неймовірну красу. Коли були на вершині, почули, що десь у далині гримить та блимає, а блискавка у горах — це смертельно небезпечно. Ми вирішили швидко спускатися. Під час спуску нас накрила грозова хмара, і ми просто бігли вниз схилом. Тому останні кадри вийшли досить екстремальними. Але той світанок був вартий того, щоб промокнути та отримати такий заряд адреналіну.
Як ви обираєте момент для зйомки? Це інтуїція, досвід чи технічні знання?
Безумовно, досвід грає велику роль. Як у будь-якій справі, якою довго займаєшся. Але я намагаюся, щоб кожен кадр мав сенс. Ось той підхід, як під час зйомки на плівку, я намагався зберігати завжди. Думати, чому саме цей момент і цей ракурс мають бути зображені. Якщо я знімаю людину, для мене теж важливо, щоб її дію або емоцію було видно. Треба розуміти, що вона відчуває, що робить у цю хвилину. Надивленість приходить з часом. Тобто я розумію, де краще стати, як підняти камеру, як повернутися та якого моменту чекати.
Ви багато знімаєте Ужгород. Як місто виглядає крізь об’єктив та чи є у вас «секретні» точки для фото, про які мало хто знає?
Якщо якусь локацію один раз сфотографуєш — вона вже не буде секретною. Дійсно, Ужгород — маленьке компактне місто, тому не можна похвалитися, що в історичному центрі є дуже багато об’єктів для фото. Я сам бачу, що вони повторюються в різні пори року та різний час доби, хоч і мають інший вигляд. Але Ужгород — те місто, в якому я народився, виріс та сформувався як фотограф, тому я дійсно дуже його люблю і часто просто так фотографую місто, навіть без приводу. Буває, я просто бачу красиве небо або гарний захід сонця — та йду фотографувати. Результатом цього є два альбоми. Перший — збірний про Ужгород, там багато моїх фотографій. Другий, книгу-фотоальбом, ми зробили торік. Він має назву «Ужгород колись і нині». Моєю співавторкою стала журналістка Тетяна Літераті, яка вивчає історію Ужгорода. Вона підібрала історичні фотографії, а я зняв, як ці місця виглядають сьогодні.
Щороку також я ініціюю видання великого настінного календаря про Ужгород, а міська рада його друкує. Крім того, проводжу фотоконкурси для фотографів різного рівня.
А взагалі Ужгород — дуже фотогенічне місто. Я розумію, що важливо його знімати. Але хочеться зберегти його не лише у фотографіях. Бо не дуже подобається, який Ужгород зараз має розвиток — це непокоїть мене.
Що для вас цікавіше: знімати подію, де все швидко змінюється, чи портрет, де є час зосередитися на людині?
Для мене цікаво все, що пов’язано з фотографією. У мене взагалі така натура, що я не можу робити монотонні речі, тому, як фотограф, я не обмежую себе у якійсь специфіці. Для мене дуже важливо переключатися, щоб у житті було різноманіття. Але найбільше я люблю знімати ситуації, коли фотограф не втручається у процес. Так, постановочні та студійні фото я теж роблю й отримую від цього задоволення, але я люблю спостерігати та ловити момент, який більше ніколи не повториться. У цьому головна задача всього мистецтва фотографії.
Ви відомі не тільки як фотограф, а й як організатор фестивалів і фотопроєктів. Розкажіть про цю сферу своєї діяльності.
Загалом ми раніше з колегами та друзями організовували багато заходів в Ужгороді. Та й взагалі в професійну фотографію я прийшов з інших сфер діяльності. Колись була така гра, як КВК, потім на базі Закарпатської ліги КВК ми створили організацію, яка займалася проведенням фестивалів, як-от Парад наречених, Ужгородська Палачінта, Ужгородська регата, Студентська республіка. Купа подій була, і, звичайно, я всі ці заходи й фотографував.
Пізніше ми організовували аматорські фотовиставки. У центрі міста є такий провулок — «Гірчичне зерно». Там нам виділили одну стіну, де ми й зробили фотовиставку. Це була цікава серія фотоконкурсів. Ми просто обирали тему, писали про це у соцмережах. Будь-хто охочий, хто цікавиться фото, надсилав нам свої роботи, а ми робили з них виставки. Потім там відкрили магазин — і ту стіну забрали в нас. Але я надалі робив такі проєкти у ПАДІЮНі, арт-просторі «Ліс» тощо. Також ми зробили фотоальбом про Ужгород, створили групу у фейсбуці, де збирали світлини міста, а потім обирали найкращі. Таким чином у видання було більше ніж 20 авторів.
За таким принципом я почав робити календар. Також був конкурс: люди надсилали фото Ужгорода в різні пори року. Нещодавно ми провели конкурс із Закарпатською туристичною організацією про наш регіон, у вересні планується фотовиставка. Є варіант для локації, бо мені хочеться, щоб світлини побачили якомога більше ужгородців. Мені здається, що подібні заходи мотивують людей, які лише починають свій шлях фотографа чи займаються цим не на комерційній основі.
Чи вірите ви, що в майбутньому мобільні телефони можуть повністю замінити професійні камери?
Насправді розвиток мобільних телефонів уже зробив досить погану річ. Бо, звичайно, є професійні фотографи, які заробляють цим гроші, але й багато років був певний пласт фотолюбителів — людей, які знімали для себе, але розвивалися як фотографи, мали технічні знання. І ось через те, що телефони дають достатньо хорошу якість зображення, цей прошарок фотографів-аматорів вимирає. Бо зараз навіть у магазинах немає на продаж любительських фотокамер. Я був дуже здивований, коли декілька років тому зайшов у «Фокстрот» і спитав про наявність фотоапаратів. Мені відповіли, що їх немає. Професійні камери дорогі, їх замовляють окремо, а прості камери нікому не потрібні, бо в кожного є смартфон.
Телефони розслабляють і не вимагають якихось знань. Людина сфотографувала, наклала фільтри, опублікувала в інстаграм і отримала свої лайки. Але такі особливості сьогодення.
У те, що повністю перестане існувати професія фотографа, я не вірю. Є твердження, що знімає не камера, а фотограф. Тобто в руках людини, яка знає й розуміє — і телефон, і професійна камера спрацюють. А якщо людина не бачить і не розуміє — вона й зі супердорогою технікою не зробить вдалий кадр. Камера — це інструмент, а фотограф — це бачення світу, підхід, розуміння. Тому, навіть попри стрімкий розвиток технологій та штучного інтелекту, все ж таки професія фотографа буде мати попит.
Який у вас улюблений кадр за всі роки роботи?
Для мене завжди у фотографії найскладніший момент — вибір. Не можу обрати якесь одне. Для себе я щороку наприкінці грудня роблю фотопідбірку найкращих кадрів за рік, які б мені хотілося зберегти.
Років 15 тому я побачив в інтернеті флешмоб: «12 місяців — 12 кадрів». Фотограф опублікував 12 найкращих робіт, які зробив за рік. Мені сподобалася ця ідея, але в мене не вийшло 12 кадрів — вийшло 35. Тому трохи модифікував для себе цю систему. Кожен рік у мене виходить близько сотні, а буває навіть трохи більше, світлин.
Розкажіть про свої плани на найближче майбутнє
Як я вже казав, плануємо відкрити фотовиставку у вересні. А взагалі планую надалі розвиватися як фотограф, робити цікаві зйомки. Хотілося б більше знімати за межами Ужгорода, хоча б в області. По світу хочеться помандрувати, але поки це неможливо через війну.
Планую також надалі проводити благодійну акцію «Фото патріота». Цей проєкт я розпочав у 2014 році. Буквально цими днями ми завершили підбивання підсумків цьогорічної акції на День прапора та День Незалежності. Волонтерська діяльність для мене теж важлива.
Хочеться, щоб швидше війна закінчилася нашою Перемогою, і повернутися до того життя, яке в нас було до повномасштабного вторгнення. Тоді буде більше можливостей для організації проєктів та заходів.
