Його діяльність охоплювала монументально-декоративний живопис. Він відіграв ключову роль у заснуванні Закарпатського музею народної архітектури та побуту, а також Ужгородського училища прикладного мистецтва. Серед перших митців, які співпрацювали з Будинком народної творчості, Закарпатським українським музично-драматичним театром, обласною філармонією та художниками-графіками видавництва “Карпати”, був саме він. Його ім’я також пов’язане з роботою художника-консультанта над легендарним фільмом Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Крім того, саме завдяки Федору Манайлу вдалося зберегти традиційне народне мистецтво – розпис динь. Його творчість вражала поєднанням казкової уяви, реалістичного погляду, фантастичних задумів, уваги до побуту, романтичної мрійливості та глибокого аналітичного хисту. Сьогодні цікаві факти про відомого художника з Ужгорода розповідають журналісти “Баношу”.
Федір Манайло народився 19 жовтня 1910 в селі Іванівці, у родині вчителя. Його шлях до мистецтва розпочався після закінчення гімназії, коли у 1928 році він вступив до престижної Празької вищої художньо-промислової школи. Там він опановував секрети монументального та декоративно-прикладного мистецтва.
Вперше художник експонував свої роботи на «Різдвяному ярмарку народного мистецтва Підкарпатської Русі», що проходив в 1932 році в Празі. Це був період пошуків молодого художника. В цей час він мав змогу познайомитися з ідеями сецесії, соціальної графіки, експресіонізму, сюрреалізму.
Федір Манайло активно долучився до заснування Ужгородського училища прикладного мистецтва, ставши одним із перших його викладачів. Також він брав участь у формуванні картинної галереї, обіймаючи посаду заступника директора з наукової роботи, і сприяв створенню Закарпатського відділення Спілки художників. Навіть після приєднання Закарпаття до СРСР його творча енергія не згасала. Манайло продовжував викладати у новоствореному художньому училищі, працював у картинній галереї та театрі.
Після 1944 року, коли Закарпаття стало частиною Української радянської соціалістичної республіки, Федір Манайло, як і більшість його сучасників, був змушений змінити свій творчий стиль. Нова влада жорстко критикувала та переслідувала митців, які працювали у «буржуазних» або «формалістичних» напрямках. Від художників вимагалося дотримуватися принципів соціалістичного реалізму, створювати реалістичні образи, що прославляли «щасливе» радянське життя. У відповідь Манайло звернувся до аполітичного жанру пейзажу, пом’якшивши колірну гаму та темперамент, і присвятив цьому напрямку понад десять років після війни.
Лише після 1961 року, коли в Ужгороді та інших містах відбулися його персональні виставки «Старе і нове Закарпаття», художник почав повертатися до свого попереднього стилю, відроджуючи тематику, техніку та емоційність робіт 1930-х – середини 1940-х років.
Тоді про Манайла писали найповажніші мистецтвознавці, а його роботи виставлялися на численних значних виставках в Ужгороді, Празі, Братиславі, Будапешті, а також на Венеційському бієнале.
Головним джерелом натхнення Манайла стали безкраї Карпати. Художник багато подорожував мальовничим краєм, глибоко вивчаючи його етнографію та народне мистецтво. Ці знання стали для нього невичерпним джерелом творчої сили. Сам Манайло зізнавався: “Щедра була до мене рідна земля: коріннями своїми, фарбами, смаком свого мистецтва, котрі оживляли мою палітру… Я щасливий і вічно вдячний своєму народові”. Народжений на Закарпатті, художник вважав своїм головним завданням відобразити духовний світ місцевих, їхню національну самобутність, споконвічні прагнення до добра, віри та гідного, щасливого життя.
Хоча більшість робіт митця присвячена красі Закарпаття, у 60-х роках він створив серію акварелей, де головною темою став Крим. Саме тоді Манайло опанував техніку монотипії – унікальний спосіб графіки, де фарба наноситься на гладку поверхню. З такої основи можна отримати лише один якісний відбиток, наступні виходять значно блідішими. Художник експериментував з цією технікою, створюючи кольорові роботи з м’якими, дещо розмитими контурами.
Серед провідних митців закарпатської школи живопису Манайло вирізняється тим, що не навчався безпосередньо у Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Його мистецька індивідуальність сформувалася завдяки поєднанню ґрунтовної професійної освіти та яскравих рис народної культури карпатських горян. У своїй творчості митець поєднує дар оповідача-казкаря з реалістичним баченням, фантазію з побутовим описом, мрійливий романтизм з уважним аналізом.
Ніхто не знав закарпатські обряди, звичаї та традиції так глибоко, як цей художник. Мандруючи гірськими селами, де збереглися найдавніші зразки народної культури, він ретельно записував балади, легенди та перекази. Народне мистецтво давало йому невичерпну силу для творчості, надихаючи на створення нових шедеврів.
У таких творах, як “Миска з токаном”, “Дідо-пасічник”, “Гуцулка”, “Гуцульське весілля”, “Молоді”, “Іван Сміливий” та багатьох інших, чітко простежується захоплення унікальністю життя та побуту закарпатців. Його картини, які глибоко відображають фольклор і етнографію Верховини, часто називають своєрідною енциклопедією цього краю.
Професійна діяльність художника була зосереджена на монументально-декоративному живописі. Він створював фор-ескізи для мозаїчних панно, а також розробляв мозаїки для оздоблення фасадів та інтер’єрів різноманітних громадських просторів: клубів, кінотеатрів, залів ресторанів, готелів, турбаз та автобусних зупинок. Особливе місце в художній біографії Манайла займають проєкти ресторанів-колиб, які є доволі незвичним явищем.
Митець розпочав свою кар’єру в галузі книжкової графіки у 1947 році, створивши ілюстрації до першого в області видання повісті Івана Франка «Захар Беркут». Згодом він неодноразово повертався до оформлення книг, зокрема до творів Марка Черемшини, Ольги Кобилянської та збірок фольклору. Особливо плідною була співпраця Федора Манайла з Антоном Кашшаєм у другій половині 1950-х років, кульмінацією якої стала збірка «Народні балади Закарпаття».
Деякі мотиви надихали Манайла протягом тривалого часу. Наприклад, образ “Гуцулки” з’являвся на його полотнах у різні роки. Кожного разу він по-новому осмислював знайомий образ, розкриваючи його глибину та свій творчий потенціал. У цих творах для митця було надзвичайно важливо з максимальною правдивістю передати етнографічні деталі, підкресливши національний колорит.
Федір Манайло був художником-консультантом фільму Сергія Параджанова «Тіни забутих предків», приймав великого кіномитця у своїй оселі. У 1962 році художник-постановник Григорій Якутович та Сергій Параджанов побували на виставці Федора Манайла у Києві. Картини Манайла настільки захопили Параджанова, що він згодом вирушив до Ужгорода, аби особисто відвідати митця та побачити більше його робіт. Це було необхідно для пошуку натхнення та відповідних настроїв для створення фільму. Тож, переглядаючи “Тіні забутих предків” можна помітити, як багато сцен та реплік з фільму перегукуються з полотнами пана Федора. Без його мистецтва, можливо, стрічка не мала б такого виразного та глибокого результату.
Федір Манайло, разом з Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм, складає “велику трійцю” закарпатського мистецтва. Хоча кожен з них унікальний і неповторний, разом вони визначили три основні напрямки, за якими розвивалося крайове малярство після них. Манайло ж обрав найоригінальніший шлях, черпаючи натхнення з народу. Він став справді народним художником Закарпаття, переосмисливши народну спадщину та піднявши її до рівня високого мистецтва. Творчість Федора Манайла справила глибокий вплив на його сучасників, зокрема на багатьох відомих українських художників, допомагаючи їм знайти власний шлях у мистецтві.
Коли хвороба Федора Манайла, поліартрит, почала прогресувати, і він уже не міг впевнено тримати пензлик, лікарі порадили йому зосередитись на вправах для дрібної моторики рук. Саме тоді митець звернувся до техніки декоративного різьблення на динях та декоративних гарбузах. Федір Манайло розпочав експерименти з вирощування декоративних гарбузів у 1966 році. Перші плоди вдалося отримати наступного року на території ужгородської Станції юних натуралістів. Згодом гарбузи почали рости вже біля його власного будинку в Ужгороді.
Протягом десяти років митець присвячував себе цьому заняттю. Починаючи з середини січня, він пророщував насіння, а потім висаджував його у парник. Коли розсада досягала 5-6 листків, її пересаджували у відкритий ґрунт у травні, за умови теплої погоди та накривали плівкою. Вже до кінця травня з’являлися перші маленькі гарбузики. Особливість гарбуза-лагенарії полягає в тому, що він може продовжувати рости навіть після часткового пошкодження плоду. Тому майстер іноді гравіював візерунки безпосередньо на гарбузах, ще до їх повного дозрівання. Нанесений малюнок (голкою циркуля, рейсфедером чи ножем) ріс разом із плодом, змінювався, набував об’єму, ніби сама природа долучалася до творчого процесу. До жовтня Федір Манайло доглядав за декоративними гарбузами, а потім зрізав їх і давав висохнути. Лише на затверділій оболонці він створював свої візерунки. Згадуючи давні декоровані гарбузи, художник, безперечно, дотримувався місцевих традицій у створенні декоративних мотивів. Він зображував як людей і тварин, так і безліч інших образів, народжених його власною фантазією.
Лагенарія природним шляхом висихає дуже довго, іноді до двох років. Федір Манайло прагнув прискорити цей процес, консервуючи гарбузи за допомогою спеціальних хімічних розчинів на основі формальдегіду, які підбирали хіміки з Ужгородського університету. Однак, навіть після цього, гарбузи потребували тривалого висихання у добре провітрюваному теплому приміщенні. Тому у невеликому холі його квартири, де зараз розташований музей, місяцями сушилися сотні гарбузів.
Наприкінці життя Федір Манайло не припиняв малювати навіть попри хворобу. Оскільки пальці вже не слухалися, йому прив’язували до руки одразу кілька пензлів, щоб не доводилося часто їх міняти.
Федір Манайло відійшов у вічність 15 січня 1978 року, знайшовши спокій на ужгородському цвинтарі “Кальварія”. Його родина зробила шляхетний і мудрий крок: у 1980 році у родинному будинку було відкрито музей видатного митця, який і досі зберігає пам’ять про його непересічний талант. Меморіальний будинок-музей Федора Манайла розташований на вулиці Другетів, 74. Тут можна прослідити весь творчий шлях митця: від перших несміливих замальовок до ескізу його останньої, незавершеної картини. Відвідувачі можуть побачити автентичні інтер’єри вітальні та майстерні, помилуватися десятками унікальних декоративних гарбузів, а також поринути в атмосферу життя художника через численні фотографії, що розповідають про його оточення та коло спілкування.
У 2025 в Ужгороді встановили мініатюрну скульптуру, присвячену Федору Манайлу. Ця робота стала 75-ю у серії мініскульптур і присвячена 115-річчю від дня народження митця. На скульптурі його зобразили за різьбленням різдвяного гарбуза. Автором роботи став Роман Мурник. Ініціатором встановлення мініскульптури виступив артпростір “Ліс”, а також долучилися родина художника, туроператор “Muse travel” та місцеві жителі, які допомогли зібрати кошти на реалізацію.
