Закарпаття — це не просто мальовничі пейзажі, туристичні маршрути та традиційна кухня. Це ще й жива кінолокація, де знімалися фільми різних жанрів, поколінь і політичних епох. Від міжвоєнного кіночасу до сучасного українського блокбастера — Закарпаття було і залишається натхненням для режисерів. Його гори, замки, багатонаціональні села та особливий колорит творять атмосферу, яку не підробити в павільйоні.
Закарпаття в старому кіно: коли реальність творила кіно
Перші кінокамери приїхали на Закарпаття ще у 1920-х роках. Однією з перших стрічок стала чехословацька історична драма «Корятович» (1923), знята в Мукачеві. Фільм був присвячений легендарному князю Федору Корятовичу, але, на жаль, копії стрічки не збереглися. Є лише архівні згадки про те, що зйомки відбувались у замку «Паланок» та на його околицях. Вже через десятиліття, у 1934 році, у селі Колочава, з’явився інший кінематографічний експеримент — «Марійка-невірниця». Це був справжній прорив: німий фільм, в якому знімались переважно місцеві жителі, що навіть не мали акторської освіти. Вони були самими собою — і цим зворушували.
Із приходом радянської влади Закарпаття почали активно використовувати як фон для фільмів соціалістичного реалізму. У таких стрічках, як «Іванна» (1959) чи «Кар’єра Діми Горіна» (1961), Ужгород, Виноградів та інші міста перетворювались на ідеальні простори для «нового життя», яке будувалося згідно з планом партії. Можливо, ці фільми не пережили випробування часом, однак у кадрах збереглося багато побутових деталей регіону 50–60-х років, які нині мають цінність для дослідників і глядачів із ностальгією.
Окрему сторінку закарпатської кіноісторії відкриває стрічка «Табір іде в небо» (1976) — один із найвідоміших фільмів про ромське життя. Він частково знімався у Виноградові та на Міжгірщині. У ньому майже немає бутафорії: сцени справді знімались серед руїн замку Канків, а в масовках брали участь справжні роми. Це кіно стало не просто хітом, який зібрав понад 60 мільйонів глядачів у СРСР, а й емоційною баладою про кочове життя, долю, свободу — і про Закарпаття як простір поза межами міста і системи.
Сучасне кіно на Закарпатті: від блокбастерів до сатир
Новітнє українське кіно відкриває для себе Закарпаття по-новому. Тут вже не треба прикидатися, що ти десь «на заході» — ти тут і є. Так сталося із фільмом «Мої думки тихі» (2019), режисера Антоніо Лукіча. Це камерна драмеді, в якій герой, молодий звукорежисер Вадим, вирушає до Рахова записати звуки дикої природи. Він мріє про життя за кордоном, але замість цього відкриває для себе справжню глибину взаємин із мамою, людьми довкола — і самою землею. Ужгород, Рахівщина, гірські дороги — усе це створює м’яку, іронічну атмосферу регіону, яка водночас ніжна і глузлива, як і сам фільм.
Зовсім інший масштаб — історичний епос «Захар Беркут» (2019), знятий на Синевирській Поляні. Режисер Ахтем Сеітаблаєв використав красу Карпат для створення блокбастера за мотивами Франка. Гори тут не просто фон — вони підсилюють національний дух, створюють відчуття боротьби, гідності й глибини. У декораціях відтворено село бойків, а в масовках — десятки каскадерів і реконструкторів.
Не менш масштабним був проєкт «Довбуш» (2023), який знімали на Свидовецькому хребті, біля полонини Вурда та озера Герешаська. Для фільму звели справжнє гуцульське село на висоті понад 1400 метрів. Саме тут ожив герой опришківської вольниці, Олекса Довбуш. Кам’яні стежки, густі ліси, туман над озерами — усе це несе символіку незламності й природи як сили.
І нарешті, зовсім свіжий приклад — сатирична драма «Раша гудбай» (2025), знята в Ужгороді, селах Ужгородщини та біля Невицького замку. У центрі сюжету — колишня пропагандистка з тимчасово окупованої Горлівки, яка через абсурд обставин замість Росії потрапляє в мирне, іронічне, але чесне Закарпаття. Її спроба «влитися» у місцеве життя перетворюється на глибоке переосмислення. Цей фільм говорить про цінність свободи, культуру без диктату — і про регіон, який може стати перехрестям нової України.
Закарпаття як головний герой
У цих стрічках Закарпаття — не просто місце. Це — дійова особа. В одних фільмах воно символізує втечу, у інших — спротив, у третіх — родинний зв’язок, глибину пам’яті, життя без прикрас. Тут легко зняти і «село позаминулого століття», і сюрреалістичну комедію, і історичний епос. І все буде правдиво, бо це не створене руками художників — це справжнє.
Нині, коли українське кіно знову відвойовує свій голос, Закарпаття стає його візуальним кодом. Воно — про волю, красу, глибину, і про людей, які не грають ролі, а живуть на екрані. І, можливо, саме тому цей край щораз частіше обирають режисери — бо тут історія говорить сама.
