У світі спорту, де кожен рух відточений до досконалості, а воля до перемоги палає яскравим полум’ям, ім’я Надії Дьолог звучить як символ незламності та таланту. Видатна фехтувальниця на кріслах колісних вже давно виборола повагу на світовій, європейській та всеукраїнській аренах, неодноразово піднімаючись на п’єдестал пошани. Її колекція нагород вражає: титули чемпіонки Європи та світу – це лише частина її досягнень.
Але минулий рік став для Надії особливим. Вона підкорила нову, найвищу вершину – здобула срібну медаль на Літніх Паралімпійських іграх 2024. Це не просто спортивний успіх, а яскраве свідчення її неймовірної наполегливості, бездоганної майстерності та невичерпної сили духу. Проте, Надія – це не лише спортсменка світового рівня. Вона активно займається громадською діяльністю та надихає молодь своєю історією, мотивуючи їх йти до власної мрії.
Про свої враження від Паралімпійських ігор, шлях до перемог, а також про те, як вона знаходить сили для громадської роботи та надихає інших, Надія Дьолог розповіла журналісту “Баношу”. У цій статті ми зануримося у світ цієї надзвичайної жінки, яка доводить, що справжні чемпіони народжуються не лише на спортивних майданчиках, а й у серцях, сповнених прагненням до змін та вірою у власні сили.
Розкажіть, чому ви обрали для себе саме фехтування?
Раніше протягом трьох років я займалася паверліфтингом, але через низку особистих причин вирішила закінчити з цим видом спорту. Згодом знайома запропонувала мені спробувати фехтування. Я потренувалася, поїхала на Кубок України, де виборола третє місце. Мене це зачепило, бо я в паверліфтингу завжди перемагала, а тут лише бронза. Тому я вирішила розпочати тренуватися більш професійно. Мені хотілося довести собі, що я можу перемагати.
Скільки часу зараз у вашому житті займає спорт?
Дуже багато, бо мені це подобається. Зараз немає такого тижня, щоб у мене було менш як чотири тренування. Під час зборів навіть по два тренування на день.
Як зазвичай вони проходять?
Перед самим тренування проходить розминка. Є два варіанти: або тренер забирає мене на особистий урок-лекцію, де ми працюємо над технікою, швидкістю, стратегією бою, або я фехтую з іншими спортсменами: хлопцями та дівчатами. Спаринг у фехтуванні дуже важливий, тут не вистачить однієї роботи з тренером, мають відбуватися бої. А ось скільки їх буде залежить від того, яке тренер поставить завдання.
Протягом спортивної кар’єри ви взяли участь у багатьох змаганнях. Які з ним найбільше запам’яталися?
Мабуть, перемога на Чемпіонаті Європи у 2024 році. Це були найважливіші змагання у моєму житті, бо там вирішувалося чи поїду я на Паралімпійські ігри. Я дуже довго готувалася до них, тому ця перемога стала для мене незабутньою. Загалом залишилася задоволена собою й своїм результатом.
Під час підготовки до Чемпіонату через війну в Україні я мала переїхати спочатку до Німеччини, потім до Польщі. Я рік працювала з новим тренером і за сумісництвом моїм другом Андрієм Демчуком. І ось на змаганнях все, що я вивчила за цей час, змогла зібрати до купи та показати гарний результат.
Розкажіть про участь у Літній Паралімпіаді 2024. Як готувалися до змагань та які враження залишилися після них?
До Паралімпійських Ігор ми готувалися всі разом. Тобто всією командою з України, яка представила нашу країну на змаганнях. Ставилися до цього відповідально, бо самі Ігри дуже відрізняються від Кубків чи Чемпіонатів світу та Європи. Там зовсім інша енергетика, інші фізичні навантаження.
Загалом це був мегакрутий досвід. Емоції від змагань шалені. Дивовижно, що я взагалі туди потрапила, бо виступаю в категорії В, серед дівчат, і, образно, з 50 спортсменок, які брали участь у відборі, на Паралімпійські Ігри поїхали всього 16. Боротися серед найкращих – це дуже круто. Під час Ігор в особистих змаганнях мені не вдалося здобути медаль, але отримала срібну медаль у командному парафехтуванні на шпагах та привезла її до Закарпаття.
Чи цікавиться міжнародна спільнота ситуацією, що відбувається в Україні?
Так. Але зараз ми маємо досить неприємну ситуацію, бо до участі у змаганнях допускають представників Росії та Білорусі. Це неприємно, бо ми мусимо перебувати з ними на одній території.
Звичайно, за кордоном люди теж цікавляться новинами про Україну, ми розповідаємо, що РФ вдерлася на територію нашої країни, що їхні військові окупують території, вбивають людей. Також, коли на міжнародних змаганнях підіймається прапор України, це говорить усьому світу, що наш народ сильний і ми боремося за власну свободу. Це, я вважаю головне завдання українських спортсменів, які представляють країну на міжнародному рівні: говорити про те, що робить Росія на наших територіях. Сподіваємося, що світ чує нас.
Торік ви стали кращою спортсменкою Закарпаття. Що для вас означає ця нагорода?
Я задоволена та радію, що так сталося. Коли я лише почала займатися фехтуванням, мріяла привезти на Закарпаття чемпіонство, здобуте на престижних світових змаганнях. Найбільшою мрією, звичайно, було привезти медаль з Паралімпійських Ігор, бо наскільки я знаю за всю історію жоден інваспортсмен з Закарпаття на Літній Паралімпіаді не мав нагороди. Тому я поставила собі мету: бути першою людною з інвалідністю, якій це вдасться. Тому звичайно, я задоволена, що саме мені вдалося стати найкращою спортсменкою Закарпаття.
У кожного спортсмена є задуманий пік в кар’єрі, який хотілося б досягти. Що для вас буде таким піком?
Думаю, для мене це була медаль на Паралімпіаді. На початку тренувань я поставила собі мету стати чемпіонкою України, потім Європи та світу. Найвищою нагородою я вважала перемогу на Паралімпіаді. Звичайно, кожному спортсмену хочеться мало золото, але своїм результатом я задоволена, бо багато спортсменів беруть участь, а призових місць всього три. Я радію, що хоч й в командному заліку, але мені вдалося пройти шлях, про який мріють всі спортсмени.
Окрім спорту, ви активно займаєтесь громадською діяльністю та інспектуєте різні заклади Ужгорода на доступність для людей, що пересуваються на кріслах колісних. Розкажіть про це.
Цю діяльність я розпочала вже давно, коли переїхала з села Тарасівка, де я народилася, в Ужгород, навчатися в університеті. Я тоді була дуже здивована, бо мені здавалося, що людей, які ходять на кріслах колісних, зовсім немає в Ужгороді, бо куди б я не пішла, всюди були якісь бар’єри. Приходилося проходити по розбитих тротуарах, долати смуги шалених перешкод, щоб обійти вибоїну. В якийсь момент я вирішила розповідати про це через соцмережі. На той час робила це у фейсбуці. Я хотіла, щоб місцева влада зрозуміла: я живу в Ужгороді й хочу вільно ходити на лекції в університет, з друзями на каву чи в кіно, або в супермаркет за покупками. Загалом робити всі ті речі, перешкодою для яких може бути недоступна для доступу будівля, відсутність пандуса чи розбита дорога.
Я писала про це, згодом мене почули та потроху щось почало змінюватися. На той час я багато казала про адаптовані автобуси, бо мені доводилось кожного дня їздити в університет на таксі. А у зв’язку з тим, що студентське життя не припускає великих витрат, то додому я поверталася пішечком. Тому звичайно я думала про те, що було б непогано, щоб по місту курсували адаптовані автобуси. Але, так вийшло, що вони були закуплені коли я вже закінчила університет.
Пізніше, тому що через спорт моє ім’я було впізнаване, влада дослухалася до моєї думки та намагалась щось змінювати. Я дуже багато писала про набережну, бо вона була в жахливому стані, пандус, який був біля готелю “Ужгород”. І ось ужгородська рада реалізувала проєкт, в рамках якого реконструювала й набережну, й пандуси на важливих локаціях міста. Це я вважаю комфортним не лише для людей, які ходять на колісному кріслі, а й для інших містян.
Зараз, як членкиня організації «Мрія в дії», я продовжую підіймати проблеми людей з інвалідністю, доступності, безбар’єрності, інклюзії, бо в наших реаліях це дуже важливо. Хлопці та дівчата, на жаль, повертаються з війни з пораненнями. Це люди різного віку, які стали на захист нашої країни, тому коли вони повертаються додому з інвалідністю, їм треба заново вчитися жити. Це важко психологічно, бо треба й пережити нові обставини, й прийняти нового себе. Але наше завдання зробити їхнє навколишнє середовище більш комфортним. Щоб умовний Петро міг робити для своєї родини ті ж справи, що й робив раніше: сходити в магазин, повести дитину в садочок, піти з дружиною в кіно чи театр. Треба, щоб все було адаптовано для таких людей. Це, на мій погляд, глобальне завдання для влади та бізнесу.
Як вважаєте, сьогодні Ужгород достатньо пристосований для людей, які ходять на кріслі колісному?
За весь час, який я мешкаю в Ужгороді, місто дуже змінилося. Є багато позитивного, думаю, зараз багато хто розуміє, що безбар’єрність – це не примха. Це має бути нормою. Але багато чого ще треба зробити. Ми рухаємося в правильному напрямку. Об’їздивши багато європейських країн, можу сказати, що і там все неідеально зараз. Але, так, в Ужгороді багато чого змінилося, і якщо мені треба потрапити в якусь структуру, я вільно можу це зробити.
Що потрібно, щоб ще покращити ситуацію?
Треба, щоб влада та власники бізнесу розуміли, що доступність – це не мегазавдання, і треба сприймати всіх людей, незалежно від того: мають вони інвалідність чи ні. Зараз місцева та облдержадміністрація відкриті до змін, але для всього теж потрібен час. Я не маю сьогодні критичних зауважень до влади, але розумію, що в Ужгороді є купа проблем, які потребують вирішення. Я навіть бачу, що коли будуються будинки, власник хоче зробити їх комфортними для мам з дітьми, тому робить так, щоб жінка могла пройти з візком. Це не всі роблять, але більша частина.
Бачив ще у вас фото з зустрічей з молоддю. Що обговорюєте на цих заходах?
Це мотиваційні зустрічі, де я розповідаю про свої життя та спортивний шлях. Хочу, щоб молоді люди розуміли, що можуть ставити перед собою амбітну і, на перший погляд, неможливу мету. Бо якби мені у 2008 році хтось сказав, що я переїду з маленького села в Ужгород та стану спортсменкою, яка об’їде світ, я б не повірила. Річ у тому, що людина на кріслі колісному на той час вважалася пропащою, мовляв, вона буде весь час сидіти в хаті. Ніхто не казав про те, що такі люди можуть здобути гарну освіту і реалізувати себе у будь-якій сфері. Але треба вірити, працювати та все вийде.
Також я розповідаю про людей з інвалідністю, про безбар’єрність. Кажу, що якщо хтось з них стане в майбутньому архітектором, щоб не забув про важливість адаптації навколишнього середовища для людей з інвалідністю. А ще намагаюся мотивувати молодь вести активне життя та знайти свій шлях.
Окрім спорту та громадської діяльності чи вистачає у вас часу на домашні справи та хобі?
Я не можу сказати, що я настільки завантажена, щоб мені ні на що часу не вистачало. А щодо мого хобі, так це спорт. Мені це подобається. Громадською справою я займаюся, бо це потрібно робити, але коли бачу результат, це теж приносить мені задоволення.
Чи є у вас улюблені місця в Ужгороді?
Люблю гуляти по набережній, радію, що вона зараз гарно зроблена і я можу комфортно проводити там час з друзями.
Що зараз мотивує вас?
Я просто живу. Прокинулася зранку, подякувала за це Богу. Поставила собі мету на день, може на трохи більший час. Напевно, головною моєю мотивацією є круті люди, які мене оточують, а також можливість займатися улюбленою справою, подорожувати, представляти Україну на міжнародних змаганнях.
Які плани маєте на майбутнє?
Жити. Якщо все буде добре – тренуватися, займатися далі громадською діяльністю. Якихось шалених цілей не маю. Через два роки будуть Паралімпійські Ігри, спробую також на них потрапити.
