У світі швидких рішень і масового виробництва особливо цінним стає те, що створене руками – з терпінням, знанням і любов’ю до традиції. У Закарпатському музеї народної архітектури та побуту народне мистецтво не припадає пилом за склом, воно живе, звучить і передається далі. Майстриня та завідувачка відділу експозиції й науково-дослідної роботи Вікторія Колька-Симкович щодня доводить: традиція – це не музейний експонат, а процес. Через вибійку, свічки з натуральної вощини й давні орнаменти вона допомагає людям відчути зв’язок з корінням і зрозуміти, що справжня культура народжується в діалозі поколінь. У розмові з журналістом «Баношу» про ремесло як місію, символи, що набувають нових сенсів, і про те, як зберегти автентичність у сучасному світі.
Коли ви зрозуміли, що народні ремесла – це не просто захоплення, а справа життя?
Для мене все почалося, коли я прийшла на роботу в Закарпатський музей народної архітектури та побуту. До цього я думала, що в музеях просто сидять жіночки в залах, де проходять виставки, а люди приходять та дивляться на експонати. Але музей – це постійне спілкування з людьми, організація різноманітних заходів, тож саме завдяки роботі я й почала займатися творчістю. Я щоденно стикалася з різними ремеслами та майстрами, творчими особистостями, і мені захотілося самій щось спробувати.
Зараз я займаюся вишивкою: вишиваю сорочки, рушники, серветки. Ще писанкарством. Спочатку робила писанки як сувенір, обкладала тканиною, обклеювала бісером, шість років тому я опанувала воскову техніку. Пізніше – ручне ткацтво, хоч я й з дитинства бачила як мама вдома ткала, зацікавилася цим вже в дорослому віці. Це й ткання на рамі, бісерне ткання, ткання на маленькому станку і на великих ткацьких кроснах. Також володію вибійкою. Це традиційна українська техніка нанесення орнаментів на тканину за допомогою акрилових фарб, яка дозволяє створювати автентичні візерунки власноруч. Так можна декорувати сорочки, великодні серветки, які ми робили в музеї, шопери, куртки, джинси та багато іншого одягу. Але одне з найулюбленіших моїх захоплень – свічкарство, виготовлення свічок з натуральної вощини.
А чим вам подобається саме це ремесло?
Свічкарство дарує дуже цікаві відчуття. Коли працюєш з воском, який є натуральним матеріалом, відчуваєш його текстуру, аромат. Та й саме створення свічки – дивовижна справа, завдяки якій можна власноруч надати восковому листу різних форм: від класичної круглої до писанки, вишні, груші та будь-якої іншої.
Чи складно сучасній людині опанувати старовинні техніки?
Треба мати бажання. Всьому можна навчитися.
Щодо вибійки. Чи є якісь особливості саме у закарпатської?
Як такої закарпатської вибійки немає. Переважно вибійка була в східній та центральній частині України. Є згадка про вибійку у Львівській та Івано-Франківській області, де декорували з кінця XVIII – початку XIX століття спідниці. Для Закарпаття вибійка не була характерною, але нам хотілося розвивати це ремесло, бо часто люди, які відвідують наші майстер-класи, хочуть отримати швидкий результат. І якщо вишивати сорочку, наприклад, то це треба робити пів року, а якщо використовувати вибійку, можна за один день створити її.
Чи є у вас улюблений орнамент або символ, який ви часто використовуєте?
Обожнюю геометричні орнаменти: восьмипелюсткові зірки, трикутники, ромби. І хрести: скісні, прямі, які можна використовувати як оберіг.
Чи змінилося ставлення людей до традиційних речей після початку повномасштабної війни?
Так, бо багато людей зацікавилися вишивкою сорочок, створенням писанок. Люди намагаються повернутися до традиційних ремесел. Якщо колись люди просто дивилися на вишивку, не звертаючи увагу що саме там зображено, то зараз повертаються до автентичного, детально все розглядають. Цікавляться в якій сорочці ходила бабуся, які писанки клали в кошик наші пращури. Ось, наприклад, з 22 лютого в нас стартує майстерня писанкарства, і багато хто відвідує її вже 4 рік поспіль. Приходять та навчаються технік традиційних писанок, вивчають бойківські, лемківські, гуцульські мальованки, які притаманні різним регіонам Закарпаття.
Які емоції ви найчастіше бачите в очах людей під час ваших майстер-класів?
Спочатку здивування і побоювання, що не вийде зробити щось власноруч. А наприкінці майстер-класу радість, коли все вийшло і гість отримав задоволення від процесу. Наприклад, під час створення писанки, людина про все забуває, бо під час роботи й голова, і руки залучені, і повна зосередженість на справі.
Чи важко сьогодні зацікавити молодь традиційною культурою?
Сьогодні, як ніколи, молодь цікавиться українською культурою. Навіть в соцмережах в різних містах України створено безліч груп, де можна дізнатися про різноманітні майстер-класи, і більшість учасників цих груп – молодь. Їм цікаво все: від створення свічки до вишивки та ліплення глиною. До того ж на подібних заходах можна цікаво провести час з коханою людиною, родиною чи друзями.
Як можна потрапити на ваші майстер-класи?
Всі анонси є на сторінках Ужгородського скансену в соцмережах. Тож запрошую всіх охочих.
Чи є у вас власні маленькі традиції перед їх проведенням?
Я кожного разу дуже переживаю. Бо завжди хочеться, щоб відвідувачам все сподобалось, щоб вони чомусь навчилися, тобто з користю для себе провели час. Якщо казати про певні традиції чи ритуали, то такого, мабуть, немає.
Чи вірите ви, що речі зроблені власноруч можуть особливу енергетику?
Так, бо якщо робити витвір з натхненням та вкласти в нього душу, то щоразу ти будеш дивитися на результат з задоволенням, а це вже дорого коштує. Знаєте, кажуть, що зелену свічку треба палити, щоб були гроші. Але якщо окрім цього не робити нічого, то можна й свічку не палити. Але якщо вірити, кожна річ обов’язково принесе позитивний результат.
Ви очолюєте відділ експозиції та науково-дослідної роботи. Як поєднуєте адміністративну діяльність із творчістю?
Не знаю, мабуть, з досвідом приходить це вміння поєднувати паперову роботу та творчу. Але в нашому відділі й творчої роботи багато. Це й підготовка виставок, і робота з різними декоративними матеріалами.
Які ремесла, на вашу думку, сьогодні найбільше потребують збереження?
Лозоплетіння, плетення з рогози. Це традиційні ремесла для Закарпаття. Також до списку можна додати писанкарство, вишивку, ткацтво, ліпку з глини, гончарство. Бажано, щоб все це існувало і як ремесло, і як виробництво.
Чи змінилася роль музею в сучасному суспільстві?
Так. До повномасштабного вторгнення в музеях було більше відвідувачів. Та й здебільшого люди приходили подивитися виставку. А зараз в музеях створюються великі заходи, щоб місцевих та туристів зацікавлювати. Просто так вже музеї не відвідують.
Чим ужгородський скансен особливий серед інших етнографічних музеїв України?
По-перше, розташуванням на Замковій горі майже у центрі Ужгорода. По-друге, це музей просто неба, де можна будь-коли потрапити в старовинне село, прогулятися між садибами, відчути дух історії. Також в нашому музеї проходять різні тематичні фестивалі. До того ж музей постійно поповнюється роботами різних майстрів, а з весни по осінь на території музею працює майстер, і кожні вихідні всі охочі можуть взяти участь у майстер-класах: від ліплення та бісероплетіння до плетення з кукурудзи та виготовлення ляльок-мотанок. Різні виставкові проєкти для нас теж не рідкість, деяким з них вже більш як 10 років.
Що надихає вас у щоденній роботі?
Відвідувачі, колеги, власний розвиток, нові враження.
