31 січня 2004 року в Києві народився хлопчик, який із дитинства звик перемагати: спершу на спортивній доріжці, а згодом і в найважливішому бою свого життя. Федір був перспективним фехтувальником, входив до шістнадцятки найкращих кадетів світу, представляв Україну на міжнародній арені й мріяв про великі спортивні вершини. Та 26 лютого 2022 року він зробив інший вибір – пішов до військкомату, бо вважав це справою честі.
Його мати, Наталя Єпіфанова, згадує сина як світлого, принципового й дуже відповідального хлопця, який понад усе цінував побратимів. Федір загинув 11 грудня 2023 року під час бойового завдання. Йому було лише 19. Сьогодні його ім’я звучить не лише на змаганнях із фехтування, де спортсмени вшанують пам’ять воїна хвилиною мовчання. Фото Федора з’явилося і на «Шоломі пам’яті» олімпійця Владислава Гераскевича. Для когось він – талановитий спортсмен, для когось – Захисник, для матері – син. У розмові з журналістом «Баношу» Наталя Єпіфанова розповіла про дитинство Федора, його вибір, службу та шлях пам’яті, який триває й досі.
Про дитинство та спортивне життя Федора
«Федір народився 31 січня 2004 у Києві. З дитинства він був дуже спортивним хлопчиком. Дід у Федора теж був спортсменом та займався гімнастикою. Одного разу, коли ми з сином гуляли в парку, мій знайомий подивився на Федора, який в той час грав з хлопчиками на майданчику, та спитав чи не хочу я віддати його в спорт. Так у 7 років син вперше потрапив на секцію фехтування до Наталі Кратко. Вона стала найпершою тренеркою Федора та завдяки їй син захопився фехтуванням. До 12 років Федір навчався у Наталі Кратко, вона дала йому гарну базу та техніку.
В той час сина запросило до Олімпійського фахового коледжу імені Івана Піддубного в Києві, там Федір навчався до початку повномасштабного вторгнення. Там його тренером був Євген Єсауленко. Син мав великі успіхи та був перспективним спортсменом. Неодноразово був призером і чемпіоном всеукраїнських змагань, їздив за кордон на чемпіонати Європи, а також потрапив до списку 16 найкращих спортсменів світу з фехтування на кадетському чемпіонату світу у Каїрі 2021 року, посівши 15 місце».
Про рішення стати на захист України
«26 лютого 2022 року Федір вже пішов у військкомат, маючи намір доєднатися до лав ЗСУ. За три дні до того він повернувся зі змагань в Мадриді й під час перших обстрілів країни був вдома в Києві. Ми постійно тримали з ним зв’язок, я казала йому що робити та як себе поводити. І ось, коли ми зідзвонилися 26 лютого, Федір мені одразу сказав, що перебуває у військкоматі. Сказав, що не хоче сидіти вдома, коли Україна потребує захисту. Шаблонні на той момент були відповіді. Але пізніше, коли син приїздив у відпустку, він розповідав, що для нього це була справа честі та вибору.
Я не можу сказати, що в нашій родині було якесь посилене патріотичне виховання чи ми глибоко вивчали історію, чиїсь приклади, книги. Але я багато розповідала Федору про своїх пращурів. Моя бабуся, наприклад, пережила голодомор та важкі радянські часи. Та й взагалі я завжди з повагою ставилася до України та була патріотично налаштована. Але, думаю, більше патріотизму йому дало фехтування, бо там були правильні вчителі, вірні акценти. Коли Федір приїздив з міжнародних змагань, щоразу казав, що дуже гордий, бо він українець».
Про службу в лавах ЗСУ
«Насправді, Федір дуже беріг мене, і коли ми з ним зідзвонювались під час його служби в ЗСУ, син завжди запевняв мене, що в нього все добре. Тож про багато речей я дізналася вже постфактум. Загалом він брав участь в боях в Краматорському, Слов’янському районі Донецької області, Сіверськодонецькому району Луганської області та в Пологівському районі Запорізької області. Проходив службу в 126 окремій бригаді територіальної оборони, а пізніше перевівся в 78-му окрему десантно-штурмову бригаду. Виконував обов’язки старшого розвідника-гранатометника, принаймні так написано у військовому квитку сина.
Федір загалом небагато розповідав про службу та умови перебування. Але багато розповідав про побратимів. Він дуже їх любив та поважав. Казав про командира, який загинув. Побратими та відносини з ними взагалі були дуже важливі для Федора. Мабуть, найбільше син розповідав мені про бої на Луганщині, в районі Білогорівки, де він отримав поранення. Казав, що росіяни тоді обстрілювали їх зі всього, що в них було. Федір казав, що саме в той день він відчув, що таке справжній страх».
Про обставини загибелі Федора
«Подробиць знаю небагато. Федір загинув 11 грудня 2023 року. Останній раз ми з ним бачилися 3 грудня, перед тим, як він мав вирушити на запорізький напрямок. З 2022 року я мешкаю в Дніпрі й син був тут проїздом. В той день я знаходилася в шпиталі, опікувалася хлопцями-військовими, бо тоді займалася волонтерством. І ось я принесла хлопцям суп, годую їх, і мені телефонує молодший син та питає коли я буду вдома. Сказав, щоб я їхала терміново. Поки я закінчувала справи, мені набрав вже Федір та сказав, що у нього буквально пів години є на спілкування. Я сіла на таксі, поїхала до нього, бо у сина не було можливості приїхати в шпиталь самому. Ми випили з ним кави, трохи поспілкувалися.
9 грудня мені наснився дуже поганий сон, тож я зателефонувала Федору і він запевнив мене в черговий раз, що в нього все добре. Сказав, що вже знайшли з хлопцями житло в Запоріжжі, сходили поїсти. На наступний день він ще був в мережі, а 11 мені набрали з Дарницького ТЦК та повідомили, що Федір безвісти зник.
Трохи пізніше побратими Федора розповіли мені, що вони були на завданні, їх в групі четверо було. Ішли зачищати якусь позицію і під час бойового завдання потрапили під обстріл ворожими дронами. Син отримав великі поранення ніг, в нього перебило артерії та він прості стікав кров’ю. Хлопці намагалися добігти та допомогти йому. Але прилетів новий дрон і вбив Федора. Побратим, який намагався його врятувати, теж загинув, але його встигли винести, а Федора – ні, бо розпочався щільний обстріл.
Федір офіційно вважався зниклим безвісти до травня 2025 року. 2 червня ми його поховали, але те, що він загинув знали від самого початку. Я розмовляла з його друзями в шпиталі, які мені чесно сказали, що сина більше немає. Сказали, що не знають, коли зможуть повернути тіло Федора, але відразу запевнили: сподіватися, що він вижив не варто. До того ж була фотофіксація з дрона тіла сина».
Про зображення на “Шоломі пам’яті” Владислава Гераскевича
«Я взагалі не знала, що фото мого сина буде зображено на “Шоломі пам’яті” скелетоніста Владислава Гераскевича, який той підготував для виступу на Олімпійських іграх-2026. Мені зателефонувала перша тренерка Федора Наталя Кратко, коли почалося обговорення шолома в мережі, та питає, чи бачила я, що на ньому зображений Федір. Вона скинула мені відео, де спортсмен показує шолом і я була дуже здивована, коли побачила на ньому сина. Для мене, якоюсь мірою, це був стресовий момент, не очікувала цього. Я й досі через це хвилююся. Дуже вдячна Владиславу Гераскевичу за його позицію. Все життя він працював, вкладав життя в спорт, йшов до головної вершини у своїй кар’єрі, але відмовився від цього заради ідеї. Така неймовірна сила духа багато вартує».
Про вшанування пам’яті
«Під час всеукраїнського чемпіонату з фехтування у 2024 році, який об’єднав спортсменів різних вікових категорій, був вшанований Федір. До того ж кожного разу, коли проводяться будь-які змагання з фехтування, Федора вшановують хвилиною мовчання.
Нас разом з батьком Федора запросили на чемпіонат, де був присутній міністр молоді і спорту Матвій Бідний, відомі фехтувальниці Ольга Харлан та Анна Максименко. А у 2024 році я була запрошена на Олімпіаду в Парижі і бачила виступи українських фехтувальників. З того моменту, як я там з’явилася, французька діаспора, яка мешкає в Парижі, дуже перейнялася історією Федора. Мабуть, там зараз про сина знають навіть більше, ніж в Україні. Там багато про нього говорять, ходять маршами пам’яті, де несуть банери з його фото. Тобто, якщо можна так сказати, для паризької спільноти Федір став амбасадором загиблих українських спортсменів».
Про підтримку Українського Штабу Міжнародної Дипломатії
«Торік зі мною зв’язалася жінка побратима Федора, яка є членкинею Українського Штабу Міжнародної Дипломатії та запросила на ретрит відновлення від ГО. Ця організація зокрема багато допомагає жінкам та матерям загиблих військових. На той момент я була у важкому психологічному стані, тому відмовилась. Пізніше вони запросили мене ще на ретрит восени. Тоді я поїхала та закохалася в цих дівчат та їхню діяльність. На той момент я лікувалася та була на антидепресантах, але мені здається, що найкращим антидепресантом для мене було знайомство з цими дівчатами. Я відчула справжню підтримку, вони були чуйні та привітливі. Та й всі ми були поєднані одним болем. Тож я знайшла своє коло. Тому з цього ретриту повернулася оновленою.
З того моменту я почала активно співпрацювати з Українським Штабом Міжнародної Дипломатії, була в них на ретритах в столиці, в ось нещодавно вони запросили мене в Ужгород. Завдяки їм мені тепер хочеться теж допомагати таким жінкам, як я. Загалом про цю допомогу можна багато казати, але саме завдяки цим дівчатам я зрозуміла, що потрібна, і що суспільству не байдуже до мого горя. Вони роблять велику справу, але найголовніше – безплатно».
