Уявіть собі: двоє чоловіків, об’єднані спільною метою та незламним духом, вирушають у подорож, яка для більшості залишається лише фантазією. Це не сюжет голлівудського блокбастера, а реальна історія двох львів’ян, Івана Гаврилка, морського піхотинця, ветерана російсько-української війни, та Дмитра Резвого, волонтера та засновника будівництва човнів.
Їхня місія – зібрати кошти на реабілітацію важкопоранених українських бійців, а їхній шлях – це перетин Атлантичного океану на веслах, на безмоторному та безпарусному човні «Софія».
Дмитро та Іван не просто перейшли Атлантику на веслах, а й увійшли в історію як перша українська команда, що здійснила таке досягнення. Їхня експедиція Invictus Ocean / Row4Ukraine стала символом незламності та єднання, а нещодавно вони отримали офіційне визнання від Міжнародного товариства океанського веслування.
Дмитро Резвой розповів журналісту “Баношу” про тернистий шлях підготовки, результати експедиції та враження від неї, а також про амбітні плани на майбутнє.
Ви зараз мешкаєте не в Україні?
Так, вже 20 років живу в Британії. Коли мій батько почав займатися переходами через океан, я потрапив в Англію. Мені сподобалося тут і я вирішив залишитися на постійне проживання. В Україну їжджу декілька разів на рік, тому з рідною країною зв’язок не втрачаю. Останні 8 років ми з родиною мешкаємо в Шотландії в місті Хоік, до цього жили в Лондоні.
Розкажіть, яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Я випускник геологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Останні 20 років займаюся океанськими човнами: будівництвом, ремонтом, відправленням людей. За декілька років до повномасштабного вторгнення я відкрив в Україні невелике виробництво та будував човни на батьківщині. Загалом збудував 5 човнів. Ще до війни у мене була ідея зібрати команду та протестувати один з них на Чорному морі, але війна змінила плани. Перші два роки великої війни я на власній автівці возив в Україну “волонтерку”: форму, їжу, деякі необхідні прилади для наших військових. Пізніше повернувся до своєї ідеї зібрати команду та вирушити в подорож.
Під час нашої експедиції Атлантичним океаном ми використовували човен побудований в Україні. Я перевіз його в Шотландію та вже тут встановив обладнання. Спочатку в команді було два британці та три українці. Два українці після перших тренувань відмовились з особистих причин. Пізніше ми знайшли ще одного учасника з України. В такому складі команда стартувала, але капітан вирішив, що човен непридатний. Команда кинула судно за 150 миль від берега та евакуювалися на гелікоптері. Я після цього півтора тижня шукав човен, це теж була не дуже весела справа. Два рази виходив в море на 1,5 доби.
Згодом вдвох з Іваном Гаврилком, з яким ми знайомі з дитинства та були сусідами, ми знайшли човен і я спитав чи готовий він прямо зараз відправитися в експедицію. Він погодився, ми стартували та за 67 днів пройшли океан вдвох.
Я насправді взагалі до цього не був готовий. Моєю метою просто було зібрати команду та відправити їх в експедицію, а коли вони кинули човен, я сідав в літак, щоб полетіти додому. Довелося повертатися й шукати судно.
Це була ваша перша велика експедиція?
Ні, у 2016 році я вже переходив Атлантику сам. Під час експедиції було декілька важких проблем, я дійшов до середини та мене зняли на яхті. Два рази я переходив Атлантику під парусом зі знайомими, в один бік та в інший.
А як виникла ідея перейти океан у 2024?
Під час війни я думав як застосувати свої скіли, і вирішив, що ця експедиція буде маленькою трибуною, щоб привернути увагу світу до війни в Україні та зібрати кошти на лікування й реабілітацію важкопоранених українських військових. Ми співпрацювали з благодійним Фондом «YANKO», який займається реконструкцією облич українських захисників із мінно-вибуховими травмами.
Як довго тривала підготовка до експедиції?
Приблизно рік. Човен вже був готовий, хоч й був без обладнання. Це, по суті, пуста коробка. За рік ми почали збирати команду, з’їздили на Invictus Games в Дюссельдорф, там познайомилися з хлопцями. Івану я ще два роки тому казав, що планую збирати експедицію та запропонував піти зі мною. Іван Гаврилко – морський піхотинець, ветеран російсько-української війни, який за час конфлікту отримав купу поранень та зараз проходить лікування в госпіталі у Львові. А човен «Софія» стоїть у мене в Шотландії. Ми ще не анонсували, але, думаю, що в конці 2025 року теж буде подібний проєкт з військовими.
Поділіться враженнями від експедиції. Що цікавого побачили та на які труднощі натрапляли?
Я б не сказав, що були якісь серйозні труднощі, але ми вирушили несподівано, ось в тому одязі, що в той момент на мене був я почав експедицію. Та й морально я не був налаштований. Але через день-два, коли звик до змін, все було нормально. Під час переходу теж не було чогось незвичайного, мабуть, часу було обмаль на якісь пригоди. Серйозних зламів також не було, лише дрібні проблеми, а на шляху нас супроводжувала гарна погода. Пару разів під час експедиції нас перевертало, але теж нічого критичного. Але Іван, у якого є трохи медичного досвіду, сказав, що пару ребер я собі зламав.
Як проходили дні під час експедиції?
Ми відразу домовилися з Іваном, що жорстких правил у нас не буде. Британці хотіли, щоб команда дві години гребла та дві відпочивала. А ми гребли по можливості: є сили – гребеш, немає – відпочиваєш. У мене була головна задача – слідкувати за курсом та погодою. Якщо вночі погана погода була, ми просто лягали спати. Плюс ми себе іноді розважали рибалкою. Звичайно намагалися берегти один одного. Не знаю скільки кілограмів під час експедиції скинув Іван. Думаю, приблизно п’ятнадцять. Але я за ці два місяці скинув 25 кілограмів. Напевно, тепер ми можемо курси відкривати по швидкісному схудненню.
В Атлантиці ж холодна температура. Як ви з цим справлялися?
Ми йшли південним маршрутом, тому температура повітря трималася на позначці 25-30 градусів Цельсія. Ми розпочали експедицію в середині грудня, але в тому регіоні це, можна сказати, літо, до того ж ми йшли дуже близько до екватора, трохи вище миль на 200-300. Всю відстань подолали за 66 днів та 21 годину. Але ми не йшли на рекорд, не було такої мети.
Чи задовольнили вас результати експедиції?
Як я вже казав, метою океанічної подорожі було привернення уваги світу до війни в Україні та збір коштів на лікування й реабілітацію важкопоранених українських військових, що є частиною благодійного проєкту, який займається реконструкцією облич українських захисників із мінно-вибуховими травмами.
Нам вдалося привернути увагу. Єдине, що ми пізно почали, бо були деякі нюанси з британцями та організацією, яка мала збирати кошти на реабілітацію. Можливо, якби ми почали трохи раніше розповідати про нашу експедицію та її місію, в нас було б більше фоловерів та загальна зібрана сума була б більшою. Але може то мені так здається. Багато людей нам писали та телефонували, записували відеопривітання. Багато відомих українців нас підтримували. А Арсен Мірзоян взагалі написав пісню про наш перехід. Може, навіть кліп на цю пісню вийде. Була ідея зняти його на “Софії”. Але подивимось як вийде.
До того ж мій товариш з Києва Олександр Брагін весь час знімав документальний фільм про наш перехід. Думаю, цей проєкт стане для нас ще однією маленькою трибуною. Зараз триває робота над фільмом, думаю в кінці літа матеріал буде готовий. Впевнений, що фільм буде класним, бо Олександр – це досвідчена людина, яка робить цікавий продукт.
Які плани ви маєте на найближче майбутнє?
Загалом моя робота з човнами почалася як хобі, коли я допомагав батьку. Потім мені так сподобалось, що я пропрацював 5 років в одній фірмі, яка будує човни. Потім сам почав цим займатися і мені подобається ця справа досі. Тому й далі планую будувати човни, займатися океанськими переходами. Можливо, в майбутньому відкрию виробництво в Україні.
