Юлія Дуб – це ураган енергії, помножений на щире бажання допомагати людям. Сьогодні вона – одна з тих, хто формує волонтерський фронт в Ужгороді. Повернувшись до рідного міста на початку повномасштабного вторгнення, Юлія не розгубилася, а одразу взялася до справи, згуртувавши навколо себе команду небайдужих та створивши ініціативу “Творчі волонтери”.
Зараз вона не просто збирає кошти. Юлія бачить волонтерство як можливість для розвитку громади та підтримки місцевих талантів. У розмові з журналістом “Баношу” вона розповіла про те, як створений нею артпростір “Ліс” став осередком підтримки та натхнення, а також наголосила на важливості розвитку локальних брендів в Ужгороді. Її історія – це приклад того, як особиста ініціатива та віра в краще можуть творити дива, навіть у найскладніші часи.
Розкажіть, як ви стали на волонтерський шлях?
Ще в студентські роки займалася громадською діяльністю. За спеціальністю я журналіст, декілька років проводила розслідування. Писала матеріали про корупційні схеми, депутатів-кнопкодавів, а це теж така сфера, що знаходиться на межі громадської діяльності та журналістики.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я мешкала в Києві. Практично одразу почала шукати для себе можливості волонтерити та допомагати людям. Будинок у нас був за містом, тому написала спочатку в групу громади, спитала, чи потрібно щось. Але їм майже нічого потрібно не було, бо громада невелика тому закрити необхідні потреби було не важко.
5 березня ми виїхали з Києва, вирішили евакуюватися в Ужгород, бо в столиці вже було небезпечно. І майже одразу я пішла волонтерити в гуманітарний центр “Совине гніздо”. Гадаю, що якби не пішла, в мене міг дах поїхати, бо це дуже складний період був. Майже щогодинне читання новин, невизначеність… Але я почувала себе краще, розуміючи, що хоч щось можу зробити й комусь допомогти.
В “Совиному гнізді” був такий нюанс, що там немає вікон, тому немає й відчуття плину часу. Це нібито казино. Ти заходиш в приміщення вранці, а коли виходиш – на вулиці вже темно. Звичайно, емоційно теж було складно, бо приходили люди у важкому стані, вони довгий час були в дорозі, в очах виснаженість, збентеженість. Не розуміли зовсім що їм робити та куди рухатися. Тоді я звернула увагу на маленьких діток. Вони в тривожному стані були, плакали постійно, а батьки не завжди могли пояснити їм що відбувається та швидко забезпечити комфортні умови, бо й самі були у стресі.
Для себе я зрозуміла, що буду кориснішою, не роблячи механічну роботу з видачі гуманітарної допомоги, а взявши на себе напрямок, в якому розуміюся – заняття з дітьми. Це й для дітей корисно, й дає змогу їхнім батькам трохи видохнути та зорієнтуватися в ситуації. Спочатку я просто написала публікацію у фейсбуці, спитала в людей, може у когось є ножиці, кольоровий папір чи фломастери. Люди швидко відгукнулися і ми почали працювати з малечею.
Згодом я також у соцмережах запрошувала людей прийти, поволонтерити та годинку позайматися з дітьми. Ось так почала народжуватися команда “Творчих волонтерів”(https://www.facebook.com/TVUzh/photos ) Нам в університеті надали кімнату, ми її обладнали для занять з малечею. У всіх волонтерів були штаби, у нас свій маленькій штабік. Загалом до нас не тільки дітлахи приходили, а і мами також, щоб щось творче потворити, бо доросла психіка теж вимагає перезавантаження.
Пізніше потреба волонтерства з дітьми почала зменшуватися, бо відкривалися фонди та інші благодійні організації, які фінансувалися міжнародними донорами. Звичайно, у них було більше можливостей, тому цю функцію вони взяли на себе. Ми вирішили переформатуватися, почали робити більше благодійних ярмарків, бо це дало можливість стабільно збирати кошти на потреби війська. Плюс, це стало можливістю для маленьких локальних виробників, у яких ще під час ковіду просіла діяльність, презентувати та продавати свій продукт. З таких заходів наша команда не отримує заробітну плату чи якийсь відсоток, 100% коштів з донатів йдуть на потреби війська. Це дає можливість швидко закривати великі збори. Техніку ми не закуповуємо самостійно, але співпрацюємо з двома фондами, які вже безпосередньо все необхідне купують. Фактично ми лише збираємо кошти та направляємо їх в організації.
Розкажіть детальніше про роботу “Творчих волонтерів”.
Спочатку, як я вже казала, це була ініціатива небайдужих людей, які хотіли підтримати дітей у важкий час за допомогою творчості та креативу. Пізніше інша громадська організація нам запропонувала пройти навчання, щоб навчитися, як працювати з травмованими дітьми, щоб не нашкодити їм. Діти справді різні до нас приходили. Хтось проявляв агресію, хтось спілкуватися не хотів або батьків відпускати. Коли ми пройшли навчання, нам запропонували працювати з дітьми за цією методикою, але для того треба було зареєструватися як громадська організація.
На початку нашої роботи, ми думали, що взагалі не будемо формалізувати волонтерство, просто будемо допомагати поки в цьому є потреба. Та й до того ж думали, що війна закінчиться швидко, і кожен піде займатися власними справами. Але коли нам запропонували офіційно оформити ГО, розуміли, що в цьому є потреба, бо навчання, яке пройшли було ґрунтовне, послідовне та ми бачили позитивні результати занять.
З цього почалася більш офіційна робота. Одна наша волонтерка зареєстрована в системі волонтера, тому ми робимо все, що вимагає держава від подібних громадських організацій. Але всередині організації намагаємося не формалізувати роботу, ми підтримуємо один одного, кожен бере на себе ту відповідальність, яку може.
Фактично ми працюємо з самого початку війни, з березня 2022 року. Зараз з дітьми ми майже не працюємо, лише під час великих заходів організовуємо аквагрим та дитячі активності. Зосереджені на підтримці Збройних Сил України.
Як з волонтерства ви дійшли до відкриття артпростору “Ліс”?
Я б не сказала, що це з волонтерства пішло. Хоча саме волонтерство посприяло тому, що я почала багато спілкуватися з людьми та дізнаватися про їхні потреби. Але в мене ще була робота в міжнародній організації. Я працювала в соціальних проєктах та з волонтерськими організаціями, їздила по колективних центрах. Бачила, що ті, хто активно почав працювати на початку великої війни, вже стали вигорати. І я так само. Бо не було місця, куди можна прийти та хоч на декілька годин умовно вийти з контексту війни, щоб перезавантажитись. Особисто мені дуже хотілося сходити в кінотеатр чи виставку в галерею.
Я дуже активна людина, тому вирішила: якщо такого простору немає, його треба створити самостійно. В той час багато популяризували грантові можливості для відкриття власної справи. Я спробувала цим скористатися, хоча на той момент не мала плану як це все має працювати. Але участь у різних ярмарках дала мені можливість зібрати базу крафтових виробників, які б могли наповнити простір. Я й сама до повномасштабного вторгнення займалася флористикою та фітодизайном, мала власні напрацювання. Це все якось склалося в картину, що круто було б відкрити подібний творчий майданчик. Почала шукати приміщення.
Першу грантову можливість мені надав Благодійний фонд “Жіночі можливості в Україні”. Я виграла кошти на столи та стелажі. Можна сказати, що я в пусте приміщення, яка знайшла в центрі за доступною ціною, привезла це все. І ось тоді почала відбуватися магія. Підтягувалися класні люди, з’являлися нові можливості. Хтось пропонував допомогу, хтось хотів взяти участь. Але фактично довгий час оренду приміщення я платила з заробітної плати з іншої роботи. Тобто, це не був бізнесовий проєкт, це, як я всім казала, було моїм “дуже дорогим хобі”: https://www.facebook.com/artprostirlis.uzh
Далі був ще один грант від “Дія. Бізнес”, завдяки якому з’явилася можливість взяти на роботу двох працівниць, бо через іншу роботу, я не могла постійно перебувати в “Лісі”. Лише ввечері приходила, щоб провести заходи. Так поступово артпростір став таким, яким він є зараз. З’явилося обладнання, проєктор, екран, телевізор, стільці.
Ми тестували різні формати: камерні посиденьки, дівич-вечори, дні народження, проводили кіношколу, фестиваль кіно, презентації та майстер-класи. Фактично артпростір почав жити тим життям, яке ми хотіли в нього вдихнути. Він став віддушиною для людей, які знаходились в Ужгороді. Звичайно, в просторі також збираємо гроші на ЗСУ, збираємося волонтерською командою. Тобто ми постійно в контексті війни, але даємо можливість нашим гостям трохи перезавантажитися.
Зараз артпростір поділений на декілька зон. Перша – це крамниця, де можна придбати продукцію більш ніж 50 виробників, в тому числі нашого власного виробництва. З них більше ніж половина – локальні виробники з Закарпаття.
Друга локація – зал для заходів. Він трансформується та дозволяє переформатувати його для різних подій. Третя – спочатку була моя майстерня, де я виготовляла свічки та інтер’єрний декор, але нещодавно для цього я орендувала інше приміщення, тому тут плануємо розвивати кав’ярню. У нас є кавомашина, але раніше працювали більше в форматі “кава з собою”. А так у людей буде можливість просто прийти та поспілкуватися. У зв’язку з тим, що ми знаходимося на цокольному поверсі, у нас навіть під час літньої спеки в артпросторі прохолодно та приємно.
Крім того, у нас є маленький закуток з диванами, де може уміститися максимум 10 людей. Тут можна закритися шторкою та усамітнитися. Наприклад, у нас тут психологи проводили персональні зустрічі. Також є в “Лісі” своя бібліотека, вона вже досить велика. Є книги про Ужгород, про творчість та мистецтво, є художня література та настільні ігри. Тобто ми закриваємо багато потреб для якісного проведення часу як для однієї людини, яка хоче відпочити та погортати книгу, так й для великих компаній, які організовують майстер-класи.
Чи маєте плани творчо розвиватися?
Так, хочеться відкрити свої маленькі представництва, бо одна з наших місій: трохи посунути ринок китайських сувенірів, які в Ужгороді та й взагалі на Закарпатті дуже популярні. Я часто ходжу туристичними локаціями та дивлюся, що пропонують туристам придбати на згадку про Закарпаття. І часто мені буває сумно, бо, маючи величезну кількість місцевих талановитих майстрів, Ужгород продає китайське барахло.
Мені хочеться, щоб купляли вироби наших майстрів, які розповідають про історію Закарпаття та місцевих людей. Тому плануємо розвивати мережу пойнтів, де можна буде придбати сувенірну продукцію “Лісу” з історією. Зокрема в середині липня буде презентація колекції свічок. Вона буде присвячена розвитку вівчарства на Закарпатті, тому до кожної свічки буде йти окрема історія про цю галузь тваринництва. Тому люди, які зберуть собі всю колекцію, зможуть дуже глибоко пізнати цей напрямок в історії нашого регіону. Думаю, буде дуже цікаво дізнатися як стрижуть овець, як роблять бринзу з молока та таке інше. Тексти пише краєзнавець Михайло Маркович, і це буде гарний початок сувенірної продукції від бренду “Ліс” та тих, з ким ми співпрацюємо.
Як вам вдається все встигати?
По-різному буває. Насправді мене дуже заряджають цікаві люди та події. Коли треба активно щось робити – ось це мене надихає. Мені навіть складно втримати себе, коли я хворію і треба декілька днів полежати. До того ж зі мною класна команда волонтерів, які беруть на себе різні ролі. Тому, якщо я не можу щось зробити, це зробить хтось з наших. В артпросторі також працюють класні люди, які можуть провести майстер-клас чи інший захід. Таким чином я можу рухатися далі й розвивати іншу ініціативу. Зараз, наприклад, мені дуже цікаво працювати з локальними мистецькими проєктами.
Ось ми встановили мініфігурку Федора Манайла, і це не просто так. Я давно шукала історію, яку можна розповісти. Спочатку, ми думали пов’язати з темою лісу, щоб це була якась відьма або травниця відома. Але нікого з реальних персонажів я не змогла знайти. Мені підказали, що був дуже класний митець Федір Манайло. В Ужгороді є його музей і я всім рекомендую його відвідати. Коли туди вперше прийшла, це була любов з першого погляду. Таке відчуття, ніби заходиш в інтимний простір митця, бо музей зроблений у квартирі Манайла. Тут збережена його вітальня, майстерня.
Михайло Манайло був одним з засновників закарпатської художньої школи, він вчитель Володимира Микити та інших відомих художників. Це неймовірна людина, про яку ми майже нічого не знаємо. Тоді остаточно вирішила, що ми встановлюємо фігурку Манайла. На скульптурі він різьбить гарбуз. Про декоровані диньки-гарбузики сорту лагенаріі Федора Манайла мистецтвознавці говорять як про унікальний напрямок його творчості. Цікаво, що крім Манайла цим видом мистецтва більше ніхто не займався.
Ще Манайло був консультантом під час роботи над фільмом “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Коли режисер побачив виставку митця в Києві, одразу взяв білети та приїхав в Ужгород. Якщо подивитися на картини Манайла, зрозумієте, чому фільм вийшов саме таким. Але про це мало хто знає.
Зараз мені цікаво підтримувати та популяризувати музей, розповідати про митця ширшому колу людей. Тому в артпросторі разом з працівниками музею ми проводимо заходи, де розповідаємо про Манайла та збираємо гроші на розвиток музею.
А загалом яким своїм проєктом ви найбільше пишаєтесь?
Я не можу назвати “Творчих волонтерів” проєктом, бо ми команда близьких друзів, але створенням цієї спільноти я дуже пишаюся. До 2022 року я вже 10 років не жила в Ужгороді, тому коли повернулася, людей з якими раніше активно спілкувалася та працювала, вже не було поруч. Всі вони жили своїм життям, наші шляхи розійшлися. Тому фактично “Творчі волонтери” – це люди, з якими нас звела війна. Я пишаюся тим, що ми зберігаємо наше коло крутих людей, які можуть зробити неймовірні речі. Наприклад, на минулому Сакура-фесті ми зібрали мільйон гривень. І все це люди роблять безплатно, а ще й вкладають власні гроші та час. Це сталеві люди, які не здаються ніколи. Напевно я теж гарна людина, що мене оточують такі класні люди.
З якими викликами та проблемами ви стикаєтесь під час роботи?
Якщо казати про артпростір, найбільша проблема – те, що про нас знає відносно небагато людей. Ми працюємо другий рік, але зрозуміло, що багато хто не бачить нас. Ще одна проблема: брак коштів на маркетинг та рекламу, зокрема й серед підприємств, які можуть замовляти у нас послуги. Тому ми закриваємо лише базові витрати. Все інше поступово рухається.
Особисто для мене складним кроком було звільнитися з роботи, щоб приділяти більше часу артпростору. Звичайна робота – це певна стабільність, є заробітна плата, знаєш на що розраховувати. І навіть якщо ти захворів, якусь копійку отримаєш. А ось коли ти йдеш з головою у власну справу, з’являється безліч ризиків.
Я зараз багато навчаюся як вести власну справу, як налагодити процеси, щоб все працювало, бо перший рік ми діяли майже “наосліп”. Такі речі, як планування та облік зараз грають важливу роль, тому, попри те, що я завжди казала, що творча людина і всі ці таблиці не для мене, я розумію, що ніхто крім мене це не буде робити. Я мушу сама все вивчити. Майстерню свою я зараз перевезла в інше місто, тому планую шукати майстринь, які будуть працювати на виробництві, і ось цей напрям делегувати, щоб більше вчитися управлінським речам.
Як взагалі повномасштабне вторгнення змінило ваше життя?
По-перше, змінилося постійне місце проживання. Незадовго до початку великої війни ми з чоловіком взяли в іпотеку будинок під Києвом. Були якісь плани, мрії. Я хотіла там відкрити майстерню, засадити територію квіточками…Було одне життя, а війна всі змінила. Тому зараз наша родина живе на два міста, бо чоловік лишився в Києві, там він працює та слідкує за будинком. Ми з донькою в Ужгороді. І це складний для нас період, тому що невідомо скільки це все триватиме і як планувати сімейне життя. Так, ми постійно на зв’язку, їздимо один до одного або мандруємо разом, але все одно складно, бо хочеться присвячувати родині більше часу. В Ужгороді ми фактично живемо у батьків, і попри те, що ми всі підтримуємо один одного, я доросла людина, і це не те, чого б мені хотілося. Але з іншого боку я розумію, що багато людей зараз переживають ще гірші часи: живуть не те, що на два міста, а на дві країни. Є ті, хто досі мешкає в колективних центрах або орендує житло за великі гроші.
З одного боку війна відкрила більше фінансових можливостей. Це грантова підтримка для власної справи та таке інше, але й багато чого забрала. І ось ця невизначеність дуже виснажує. Для мене зараз дуже важливо бути корисною своїй країні, своїм рідним та близьким. В мене багато друзів та знайомих на фронті. Хтось загинув, хтось отримав поранення. Треба, щоб вони залишалися в безпеці або мали все необхідне для перемоги над ворогом.
Поки триває війна, ми маємо максимально підтримувати військо й донатити. Коли хтось каже, що він втомився від війни та донатів, я не знаю навіть що таким людям порадити: або їдьте та замініть наших військових на фронті, або їдьте в Росію та вирішуйте справу дипломатичним шляхом. А якщо жодний з цих варіантів не підходить, то донатьте, маючи можливість жити в спокійному регіоні без комендантської години та ходити на роботу. Підтримувати військових – це найменше, що ми можемо робити. Але важливо й підтримувати українське підприємництво. За кордоном це розуміють, тому й так багато грантових програм є. Ця міжнародна підтримка – те, що допоможе Україні відновитися після війни. Але ми, українці, теж маємо підходити до участі в житті своєї країни свідомо, відповідально й по-дорослому.
