«Дехто вважає військових «контуженими», «відбитими на голову», «вбивцями, що відчули смак крові». Але це не так. Ми нормальні люди, і нашими вчинками теж часто керує страх – страх за рідних і близьких…»
Про це повідомляє 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.
Валерій (позивний Арчі) – старший лейтенант, командир роти 2 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, йому 42 роки. До війни Арчі був цивільною людиною, займався виготовленням і будівництвом дерев’яних конструкцій, він із с.Сільце, що в самому центрі Закарпаття. Російське вторгнення застало Арчі на Київщині – бригада майстрів якраз встановлювала будинки із дикого зрубу. Чоловіки навіть бачили російські вертушки, які висаджували десант, що мав заходити в Київ. Роботу довелося згорнути, для Валерія головне в ті дні було – вивезти своїх робітників додому. Але вже по дорозі він прийняв рішення йти в ЗСУ, хоча не підпадав під мобілізацію як багатодітний батько. У Валерія з дружиною – шестеро дітей, найстаршій доньці тоді було 14, а наймолодшій – усього 5 років.
Повернувшись додому і владнавши нагальні справи, в перші дні березня Валерій пішов у військкомат і наполіг, щоб його мобілізували в 128 ОГШБр. А незабаром як старший солдат 2 гірсько-штурмового батальйону був на передових позиціях за Оріховим у Запорізькій області. Чоловік намагався вберегти своїх рідних від переживань, тому сказав дружині, що їде не в ЗСУ, а волонтерити. Однак усе швидко розкрилося.
– Коли була можливість, я дзвонив додому, але якось під час розмови почався артилерійський обстріл, – згадує, Арчі. – Дружина почула вибухи, все зрозуміла (вона й до того здогадувался) й сказала: «Досить говорити неправду – я знаю, де ти…»
Перший бойовий досвід Арчі отримав саме на Запоріжжі. Тоді 128 ОГШБр стояла в обороні, її позиції крили і артою, і авіацією (вертушки й СУ-шки залітали прямо над траншеї), а далі йшли піхотні штурми.
– Довелося брати участь у ближніх боях і знищувати ворожу піхоту, яка наближалася на 5 – 10 метрів. Вперше адреналін і мандраж зашкалювали, а далі вже сприймав усе трохи спокійніше. Це ворог, який прийшов на твою землю, і тут або ти його, або він тебе – все просто.
У складі 2 гірсько-штурмового батальйону Арчі пройшов найгарячіші напрямки й брав участь у дуже жорстких «замісах».
– Не можу сказати, де було найважче, на кожному напрямку важко по-своєму. На початку війни ми були ще недосвідченими, а росіяни гатили по нас із усього й намагалися продавити масою. На Херсонщині восени 22-го – ми вже згуртований і мотивований колектив, тоді навіть вірилося, що війна скоро закінчиться, хоча штурми були дуже важкі. На Бахмутському напрямку наш підрозділ протистояв «вагнерам», справжнім професійним кілерам. Дуже важка оборона, але багато чого й навчилися там. Потім контрнаступ на Запоріжжі влітку 23-го, коли будь-що треба було проломити першу лінію ворожої оборони. І ми проломили… Брали трофейні рації, слухали ворога, і тоді я вперше почув, як росіяни називали мій позивний Арчі: «Убєйтє єво наконєц, он єщьо на Солєдарє зає$#л…» Там були ті ж підрозділи, що стояли проти нас на Донеччині. До речі, позивний Арчі вибрала моя старша донька Світлана ще на початку війни. Так він зі мною й залишився…
Чимало бойових товаришів Валерія, на жаль, загинули у важких боях.
– Мій односельчанин Михайло Сак (позивний Док) – бойовий медик 6 роти, Андрій Костик (позивний Атос) із Рахівщини – обидва загинули під час першого штурму на Херсонщині 29 серпня 2022 року. Потім ще були втрати, багато… Дуже хороші хлопці…
Арчі теж неодноразово ставав ціллю для ворога, з початку війни він має 8 тільки зафіксованих контузій і два поранення. Друге поранення отримав усього півтора місяця тому – у пікап влетів ворожий дрон «Молния». Ніхто не загинув, але двом бійцям довелося лікуватися від осколкових поранень.
На початку минулого року Валерій пройшов спеціальні курси (він має вищу освіту) й став офіцером. А восени 2024-го прийняв під командування гірсько-штурмову роту в 2 ГШБ.
– Іноді здається, що в окопах легше – облаштував позицію зі своїм відділенням, ведеш вогонь по ворогу – все ніби просто. А на командирській посаді треба аналізувати, обговорювати задачі, спілкуватися з особовим складом, до кожного знаходити свій підхід. І приймати рішення, які бувають дуже складні. А тобі з ними потім жити. Головну задачу на посаді ротного я бачу в тому, щоб зберегти особовий склад і виконати бойове завдання. Збереження особового складу – на першому місці, тому що кожна людина тут безцінна.
За успішне виконання бойових завдань Валерій достроково отримав чергове офіцерське звання, крім того, він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Хоча каже, що таких як він рідко нагороджують.
– Я незручний, – пояснює Арчі. – Люблю говорити те, що думаю, прямо в обличчя і не люблю підлабузників чи ледарів. Таких в армії, як і в цивільному житті, теж вистачає. Чому мене терплять? Тому що треба виконувати роботу, а я все виконую, наскільки можу.
Валерій може звільнитися із ЗСУ як багатодітний батько в будь-який момент, однак не планує цього.
– Мене тримає в першу чергу наш колектив, у нас усі офіцери й сержанти з бойовим досвідом. До того ж, треба навчити новачків, передати їм досвід, отриманий у реальних боях, а не з книжок. Це й тримає… Я буваю дома у відпустках і бачу, що відбувається в тилу. Мені це не подобається, але люди здебільшого самі винуваті – що посієш, те й пожнеш. Коли говорять, які погані ТЦК-шники, бо якщо спіймають, то беруть уже не 500, а 1000 доларів, я питаю – а хто дає їм ці гроші? Ви ж і даєте, щоб не воювати. Чому якщо староста в селі займається корупцією, ви його терпите? Бо й самі звикли таким способом питання вирішувати… Я все чудово розумію, хоча дехто вважає військових «контуженими», «відбитими на голову», «вбивцями, що відчули смак крові». Ні, це не так. Ми такі ж люди, і нашими вчинками теж часто керує страх – страх за рідних і близьких. Саме за них хлопці стоять на передовій. Моїй молодшій доньці всього 8, і я сам був здивований, коли вона мені якось сказала: «Тату, я хочу, щоб ти вже повернувся додому, щоб ми як і інші могли разом поїхати відпочити, покупатися в річці. Але дивлюся на тата своєї подруги, котрий ховається за дружиною й дітьми, як тільки побачить когось у формі, то розумію – ну, як він буде воювати? Тому доводиться таким, як ти…»
