Офіцер 534 окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з позивним «Григорович» ніколи не думав, що війна приведе його не лише на фронт, а й на сцену театру.
Про це розповіли на Facebook-сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
24 лютого 2022 року він прокинувся в Дніпрі від вибухів. Не вагаючись, вивіз родину в безпечніше місце, адже доньці тоді було 17 років. Переконавшись, що вона в безпеці, пішов до військкомату. Мобілізували з п’ятої спроби — після майже 30-річної перерви у службі.
Паралельно з бойовими буднями він жив і родинними новинами. У 2022 році його донька виграла грант на навчання в одному з престижних університетів США. «Це її шлях, а я — її тил», — каже військовий.
Наприкінці 2023 року в його житті з’явився ще один несподіваний фронт — творчий. Між службою та поїздками він почав писати. Історії «приходили самі»: про війну, побратимів, втрати й відновлення. За короткий час з’явилося близько 15 творів.
Одна з історій лягла в основу п’єси, яку поставили в Запоріжжі. Неочікувано для себе автор вийшов на сцену як актор. На прем’єрі в залі були військові, ветерани й діти. Емоції глядачів, сльози та тиша після фіналу стали для нього підтвердженням: слово має силу.
«Культура — це те, за що ми воюємо», — переконаний Григорович. Він вважає, що незалежність — це не лише території, а й мова, цінності та люди.
Він продовжує служити й писати. Не називає себе письменником — просто людиною, яка не може мовчати. Бо війна забирає багато, але інколи відкриває в людині те, про що вона раніше не здогадувалася.
