Кирил — молодший сержант 1 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. З невеликими перервами він воює вже 10 років. У 2015-2016 роках служив у зоні АТО, а після демобілізації й короткого відпочинку підписав контракт і повернувся в свій підрозділ. Кирил виріс на Херсонщині, в невеличкому селі, яке нараховує менше пів тисячі мешканців. У перші дні повномасштабного російського вторгнення воно опинилося в окупації, а восени 2022-го 128 ОГШБр звільнила цю територію.
Його історію розповіли на Facebook-сторінці бригади.
За два місяці до того, ще на Запоріжжі, Кирил отримав серйозне поранення внаслідок ворожого авіанальоту і після лікування почав працювати з БПЛА. Це були перші розвідувальні дрони, з допомогою яких боєць разом із напарником ретельно вивчав перед штурмом кожну посадку – як збудовані укріплення, де схована техніка й артилерія. До 2014 року він працював у цих полях на комбайнах і тракторах, тому дуже добре знає місцевість.
“Це скорочувало час, не було необхідності додатково звірятися з картами. Плюс дуже сильно допомагали мої знайомі в окупованих селах, із котрими я тримав зв’язок. Вони розповідали, куди росіяни перемістили особовий склад чи артилерію, і я, орієнтуючись на місцевості, зразу знаходив потрібну локацію на карті чи з дрона. Якось по нас працював ворожий “Піон” (далекобійна великокаліберна самохідна артилерійська установка, що здатна вести вогонь ядерними боєприпасами). Це досить громіздка техніка, але ми ніяк не могли її виявити, аж поки мої знайомі не підказали, що вона заїхала в силосну яму й стріляє звідти”, — розповів військовий.
Росіяни втекли з рідного села Кирила без бою після того, як їх обстріляли з артилерії. Підрозділ Кирила тоді стояв усього за 6 кілометрів, і командир дозволив бійцю провідати маму.
“Я просто подзвонив додому й спитав, чи треба щось купити. В селі мене зустрічали і родичі, й друзі, і просто знайомі, було дуже приємно дивитися на їхні радісні обличчя. Це була справжня, щира радість. А вдвічі приємніше, що люди дійсно чекали нас, не здалися. Росіяни час від часу просили в них чогось домашнього, на що селяни казали — нічого немає. “Как ето у вас нєту яіц, вот же кури во дворє!” “Для вас немає, прийдуть наші, то їх пригостимо”, — відповідали люди”, — додав Кирило.
128 ОГШБр відчувала допомогу місцевих мешканців неодноразово і в різних регіонах. Це не тільки надихало, а й часто рятувало життя. Кирил відчув це на собі в перші дні російського повномасштабного вторгнення на Запоріжжі.
“Я тоді працював із “Корсаром” (протитанковий ракетний комплекс українського виробництва), і ми отримали задачу зупинити російську колону на виїзді з міста. Звідти вже відкотилися інші підрозділи ЗСУ й нацгвардії, а нас поставили біля перехрестя, щоб першими зустріти ворога. Незабаром він з’явився, на трасу почала виїжджати величезна колона: близько сотні одиниць різної техніки – вантажівки, танки, БМП… Попереду колони їхав БТР із російським прапором. Я підпустив його на два кілометри й вистрілив. Але поки летіла ракета, перед БТР-ом навскоси виїхав “КАМАЗ”, і я влучив прямо в його кабіну. “КАМАЗ” загорається, колона стопориться, інші вантажівки починають з’їжджати в кювет, і тут по колоні вдарила наша арта, що стояла позаду. Техніка загорілася, почалися вибухи. А нам дали команду відкотитися на кілька кілометрів і чекати ворога на наступному перехресті. І так ми десь два тижні від перехрестя до перехрестя зупиняли російські колони, а вони шукали інші маршрути й просувалися вперед. Росіяни мали величезну перевагу, в багато десятків разів”, — ділиться військовий.
Фронт тоді рухався хаотично, чітка лінія зіткнення не сформувалася, розвідувальні дрони тільки почали використовувати, і їх було обмаль. Інформації про переміщення ворога не вистачало, тому деякі підрозділи працювали на віддалі один від одного.
“Наш розрахунок стояв біля водонапірної вежі за містом, яке вже було окуповане, і чекав командира роти, який мав в обхід міста приїхати з танком і БМП на підсилення. Ми бачили, як вони їдуть у наш бік польовою дорогою від посадки до посадки. Мали проїхати ще кілька посадок і виїхати на трасу, але звернули зарано. Трохи позаду того місця стояли два російські танки, які зразу відкрили вогонь. Снаряд влучив у корму нашого танка, командира роти, що сидів на броні, знесло. Він отримав серйозне поранення, але потім прийшов до тями, а місцеві мешканці допомогли йому добратися до наших”, — розповів чоловік.
Пораненим на танку офіцером був командир 2 гірсько-штурмової роти капітан Віталій Невінський. Через кілька місяців саме він на своїй машині евакуював Кирила, котрий отримав поранення внаслідок ворожого авіанальоту. У грудні 2022 року 26-річний офіцер загинув при обороні Бахмута й був посмертно відзначений звання Героя України.
У складі свого 1 гірсько-штурмового батальйону Кирил пройшов усі гарячі напрямки повномасштабної війни — Запоріжжя, рідну Херсонщину, Донеччину, знову Запоріжжя. Зупиняв ворожі колони, був на підсиленні в піхоти під час штурмів, знищував танки та іншу броньовану техніку. За успішне виконання небезпечних бойових завдань боєць нагороджений орденами “За мужність” ІІІ і ІІ ступеня. Уже під час війни Кирил одружився й став батьком — має 1,5-річну доньку.
“Чи є сили воювати? Чесно? Хочеться до дитини. Вона мене знає фактично тільки по відеозв’язку, коли бачить відео зі мною, телефон цілує. Воно все накопичується всередині — втома, загиблі товариші, проблеми зі здоров’ям, відсутність відпочинку. Але про СЗЧ навіть не думаю”, — додає Кирило.
