Коли Любов Козуб залишила рідний Донецьк через війну, вона розпочала життя в Перечині фактично з нуля: без залу, без команди, без гарантій. Але з чітким розумінням: художня гімнастика має жити навіть у маленькому місті.
За десять років вона не просто відкрила клуб “Дивосвіт Закарпаття”, а перетворила цей вид спорту на впізнаваний бренд громади. Її вихованки стають чемпіонками області та призерками всеукраїнських стартів, а турнір «Mickey Cup» збирає спортсменок з різних куточків України.
Про шлях переселенки, сувору тренерську дисципліну, віру в дітей і мрію виховати не лише чемпіонок, а й сильних людей – у розмові журналіста «Баношу» з тренеркою, майстром спорту України та суддею національної категорії Любов’ю Козуб.
Ви народилися та виросли у Донецьку. Яким було ваше спортивне життя там?
У 8 років я почала займатися художньою гімнастикою, вже у 15 була майстром спорту, а до цього пів року провела у збірній України в Києві. Проте вже в 16 я вирішила завершити виступи. Довго без спорту не змогла і почала працювати тренером у ДЮСШ. Щодо освіти, то спочатку був спортивний технікум, а потім я вступила до університету на заочну форму. На жаль, моє навчання на третьому курсі припало на початок російсько-української війни на Сході.
А чому для подальшого життя вирішили обрати саме Перечин?
Бо я трохи знала це місто і до того була тут на змаганнях у 2012 році. Крім того, була знайома з представницею федерації, тому коли переїхала, одразу зв’язалася з нею. В місті на той момент не було художньої гімнастики, тому вже у 2014 ми відкрили клуб.
Наскільки важко для вас було починати життя в новому місті?
Дуже складно. Я нікого тут не знала, та й подекуди було важко звикнути до діалектів, під час тренувань інколи навіть не розуміла що говорять діти, але з часом звикла. Отримати зал для тренувань теж було важко, бо це довгий процес і певні процедури. Та й на початку доводилося працювати одразу у двох місцях.
Чи відчували ви підтримку як переселенка та що стало для вас найбільшим викликом?
Не можу сказати, що були якісь серйозні виклики, але весь час мене дуже підтримували батьки спортсменів, які в мене займалися. В той час більше великої підтримки не від кого не було.
З чого розпочався ваш шлях розвитку художньої гімнастики в Перечині?
Спочатку дуже мало дітей до мене на тренування приходили, але з часом їх все більше ставало. Три-чотири роки прийшло від початку моєї діяльності коли ми почали їздити на змагання, виступати та активно заявляти про себе. Так поступово нас почали впізнавати. Зараз в мене займається багато дітей не лише з Перечина, а й з найближчих населених пунктів: з Тур’є-Реметівської, Березнянської громади, Ужгорода та інших міст та сіл. Крім того заняття відвідує багато переселенців, які переїхали в Перечин вже під час повномасштабного вторгнення, більшість з Краматорська, бо в Перечин релокувалося підприємство з міста разом з працівниками. Також тренування відвідують ВПО з Києва, Вінниці та інших міст.
Чи є у вас особливий підхід до дітей, які бачили жахи війни?
Так, звісно. Ці дітки більш емоційні й вразливі, тому гостріше реагують якщо підвищувати тон. Ми спілкуємося, проговорюємо всі дії, я пояснюю що та як робити. Для цього немає якогось особливого правила. Кожна дитина – особливість, тому треба дивитися як вона реагує, тому підхід до кожного спортсмена різний.
Як вам вдається зацікавлювати своїх вихованців?
Треба любити дітей та постійно проговорювати з ними для чого ми все це робимо. Немає якось секрету. Якщо ти любиш свою роботу та віриш у справу, якою займаєшся, то воно само по собі якось виходить. Для мене моя робота – друге життя, тому я максимально в неї вкладаюся. Ми зі спортсменами постійно на зв’язку: спілкуємося, тренуємося, готуємося до змагань, їздимо на збори.
В якому віці краще віддати дитину на гімнастику?
Краще за все віддавати від 3,5 років. У нас є така група, яких тренує моя вихованка. Дітей старшого віку треную я.
Як проходять тренування у вас?
Ми маємо не дуже велику кількість часу в залі, тому декілька груп тренується одночасно. Наприклад, на одній половині маленькі дітки, на іншій – старші групи. Звичайно у старших спортсменів тренування більше часу займають. Але, на жаль, в Перечині немає стільки залів, щоб розділять тренування.
Якими здобутками своїх вихованців ви найбільше пишаєтесь?
Моя вихованка є абсолютною чемпіонкою Закарпаття, бронзовою призеркою чемпіонату України серед школярів, багаторазовою фіналісткою гімназіади України, майстром спорту.
Які є перспективи у спортсменок, які займаються художньою гімнастикою в Україні?
Все залежить від даних гімнастки, її працьовитості та спроможності батьків, бо на змагання йде багато грошей. Якщо спортсменка буде постійно брати участь у змаганнях, вдосконалювати свої вміння та підвищувати результати, то її чекають великі перспективи. Якщо дитина перспективна, а у батьків немає можливості вкладати гроші, ми намагаємося шукати спонсорів та хоча б оплатити проїзд та проживання, бо одна поїздка приблизно у 4500-5000 гривень вийде. А якщо дитина ще й з села, то в батьків взагалі можуть бути проблеми з роботою. Тож якось викручуємося.
Як у вас виникла ідея проводити всеукраїнський турнір у Перечині?
Я організовувала змагання ще коли в Донецьку працювала. На сьогодні провела вже 5 всеукраїнських турнірів «Mickey Cup», а ще у квітні буде вже дванадцятий турнір. В Перечині все якось з самого початку почалося, як тільки я приїхала. Стала знайомитися, спілкуватися з тренерами з інших міст Закарпаття, підтримувала зв’язок зі знайомими тренерами з різних куточків України й поступово дійшла до того, що вирішила проводити змагання. До того ж це привернуло увагу до міста, куди на спортивні змагання майже ніхто не приїздив.
Чи важко організовувати великі спортивні події в невеликому місті?
Якщо порівнювати з великим Донецьком, то в Перечині навпаки – все простіше. Всі знають одне одного, ти розумієш до кого можеш звернутися з певного питання. А якщо є підтримка, то взагалі все легко.
Який загальний рівень художньої гімнастики ви зараз бачите в Україні?
Рівень дуже високий, в нашій країні дуже сильні спортсмени. Є чемпіони світу та Європи. Загалом в Україні такий рівень, що дуже важко потрапити у збірну команду країни. Але ми не відбираємо дітей виключно для збірної команди, ми не Школа олімпійського резерву, тому для нас на тренування може прийти кожен охочий. А ми вже виховуємо з цієї дитини чемпіона. Багато й від самого спортсмена залежить, хтось для себе ходить, хтось задля результату.
Чи сувора ви тренерка?
Так, тренер має бути суровим, а на тренуваннях треба підтримувати дисципліну, бо без цього результату не буде.
А мотивуєте дітей, коли в них щось не виходить?
Звичайно, бо тренер – це перша людина, яка зможе замотивувати дитину у ранньому віці. Треба говорити з дитиною, казати, що ти в неї віриш.
Що, на вашу думку, важливіше: перемоги чи любов до спорту?
Любов до спорту, без неї ніяк. Перемог тоді не буде. Тож коли до мене приходить дитина, перше, що я роблю: намагаюся прищепити їй любов до художньої гімнастики. Малечі я одразу пояснюю, що це красивий вид спорту, а трохи пізніше вже кажу, що треба працювати на результат, щоб отримати розряд та потрапити в збірну команду області й поступово йти до нових вершин.
Про що ви мрієте як тренерка?
Про гарні успіхи своїх вихованців, щоб вони залишалися в спорті та ставали майстрами спорту та тренерами. Хочеться, щоб всі вступили в спортивні університети та взагалі залишалися гарними людьми.
