Вона лише три тижні у Мукачеві. Нещодавно – власний салон у Запоріжжі, роки праці, напрацьована клієнтська база. Сьогодні – нове місто і внутрішня тиша, якої так бракувало під звуки обстрілів.
Анна Проскурова, майстриня манікюру з десятирічним досвідом, переїхала на Закарпаття під час повномасштабної війни. Бізнес закрили за один день, майно продали, щоб мати змогу почати з нуля. У Мукачеві дівчина поки що не відкриває салон – каже, спершу треба відновити сили. Але активно веде соцмережі та чесно говорить про побут переселенки, адаптацію і внутрішній стан.
У розмові з журналістом «Баношу» Анна розповідає, чому Закарпаття стало для її родини безпечним тилом, як важливо переїжджати не з позиції жертви, та чому не варто боятися змін, якщо вони рятують життя і майбутнє.
Під час повномасштабного вторгнення чому ви вирішили переїхати саме в Мукачево?
Бо зараз Закарпаття – це найбезпечніший регіон України. Крім того, тут вже 4 роки мешкають наші друзі, тож нам було куди їхати. Тобто ми не деінде їхали, а нас чекали й було де переночувати. Друзі знали в яку лікарню можна звернутися чи де відремонтувати авто, тобто ми про все завдяки їм дізнаємося. А ще на Закарпаття дуже гарний клімат і це той регіон, де можна спокійно жити з родиною та розвиватися як особистість та професіонал.
Чи важко вам було адаптуватися на Закарпатті?
Ми тут лише три тижні, тож ще в процесі адаптації. Наразі я не натрапила на труднощі. Дитячі садочки працюють, до нас гостинно ставляться. З пошуком квартири теж не було проблем. Ніхто не питає прописку, не намагається дізнатися звідки ми, тому переглядати житло мені було комфортно. У мене є з чим порівняти, бо у 2022 році ми переїхали в Київ, і там не хотіли здавати в оренду квартиру з дитиною, а з нами ще й кіт був. Що стосується самореалізації, я ще не достатньо адаптувалася, ще не шукала роботу, тож в цьому плані нічого поки не можу сказати. Зараз для мене важливо, щоб моя дитина комфортно почувала себе в садочку та щоб у мене хоч трохи створилося відчуття дому. Закарпаття та Запоріжжя – це кардинально різні області, у нас різний менталітет, тож різниця відчувається. Треба трохи звикнути, а потім вже робити висновок: адаптувалися ми чи ні.
А які ваші загальні враження від регіону?
Ми раніше вже приїздили на Закарпаття на відпочинок, тому відчуття, що ми переїхали наче за кордон не було. Ми одна країна і в нас все однакове: валюта, ціни, комунальні послуги.
Скільки років ви вже працюєте майстром манікюру?
Я вже 10 років в цій сфері. В Запоріжжі в мене був власний бізнес – свій салон, але ми його одним днем закрили, розпродали меблі, техніку. З дому так само. І на ці кошти ми переїхали.
А на Закарпатті відкривати свій салон не плануєте?
Знаєте, друзі чекають від мене цього, але на цей час у мене немає внутрішнього бажання, бо треба відновити сили. А ще поки що для відкриття салону недостатньо фінансів, бо навіть для маленького кабінету необхідна велика сума. Якщо розглядати більш глобально: так, я хочу відновити тут бізнес, але не зараз, бо треба час.
Зараз ви активно ведете соцмережі, зокрема ТікТок, де розповідаєте про своє життя. Чи допомагає це вам?
Так, я вважаю, що зараз соцмережі – чудовий майданчик для просування власного бізнесу чи взагалі своєї історії. Запоріжжя – місце велике і там складно було виділятися серед інших. Тому для мене соцмережі там були найпріоритетнішим способом просування себе та свого салону. Бо “сарафане радіо” в Запоріжжі не працює активно.
Коли я переїхала в Мукачево, продовжила вести соцмережі, але не експертні, як майстер манікюру, а розповідати про себе, свій побут, хвилювання та переїзд. І ці теми стали дуже популярними, бо, по-перше, у моєї запорізької аудиторії переселення та війна – больові точки, а по-друге, місцевим також цікаво, хто до них приїхав та чим живуть ці люди. Більшість коментарів в мене – позитивні, пишуть, що раді бачити на Закарпатті та бажають гарно адаптуватися. Але й хейтери є. ТікТок не завжди приємний майданчик, бо народ тут не надто фільтрує що треба писати. Але без соцмереж зараз взагалі ніяк, тому коли я буду відкривати власний бізнес, про це спочатку дізнаються мої підписники, а потім всі інші.
З якими проблемами ви загалом стикалися, як переселенка, під час повномасштабного вторгнення?
Найбільші проблеми ВПО під час переїзду: внутрішній стан та позиціювання. Якщо переселятися як жертва, як людина, яка всього боїться та вважає, що всюди будуть ображати, цю енергію все оточення буде відчувати. Тому такі самі люди будуть й притягуватися. Коли ми переїздили, мали чітке відчуття, що ми знаходимося у своїй країні, тобто ми всюди на рівних правах, але їдемо в більш безпечне місце. Ми їхали за власний кошт, нічого не просили. Мій чоловік – військовий, він проходить службу, заробляє, ми сплачуємо вчасно комуналку. Та і я найближчим часом планую влаштуватися на роботу.
Сказати, що до мене хтось погано відносився з початку повномасштабного вторгнення я не можу. Єдине, з чим я стикнулася в Києві та Мукачеві: люди не дуже орієнтуються в ситуації на фронті. Навіть у 2022 році в столиці місцеві питали у мене: “Як ви виїхали з окупації?”. А ми виїздили з самого міста Запоріжжя, де за весь час війни не ступала нога ворога. Ми поїхали з-під обстрілів, але окупації міста не було. Місто живе та тримається. Також нещодавно на дитячому майданчику в мене спитали звідки ми приїхали. Почалася розмова, в якій я зауважила, що 80% території Запорізької області знаходиться під російською окупацією, і чоловік, з яким ми балакали, дуже здивувався цьому. І загалом багато людей у розмові зі мною не дуже розуміли, що взагалі відбувається в країні.
Я розумію цих людей, бо навіть коли на Донеччині та Луганщині у 2014 році почалася війна, ми теж жили своє життя, десь про щось чули, про щось знали, але від того в нас нічого особисто не змінилося. Тому люди, які живуть своє спокійне життя не зобов’язані відстежувати кожен населений пункт України й ситуацію там.
В майбутньому ви б хотіли повернутися додому?
Зараз я не маю остаточного рішення. Якщо у 2022 в мене було 100% відчуття, що коли справи стануть трохи кращими, я повернусь, то зараз у нас в Запоріжжі вже нічого немає. Ми повністю продали всю побутову техніку, меблі та все інше. Уявимо, що через місяць закінчиться війна. Навіть тоді ми не маємо змоги просто взяти та поїхати додому. Ще один момент: друзі, які живуть на Закарпатті 4 роки, кажуть, що остаточно прийняли рішення, що залишаться тут. Вони вже дім придбали навіть. І через те, що ми з ними постійно спілкуємося, я теж замислююся над тим, що залишуся на Закарпатті назавжди. А ось прийняти той факт, що десь там є твій дім і твої рідні, дуже важко.
Як зараз загалом проходить ваш звичайний день?
Я відвожу дитину в садочок, роблю прибирання в домі, чекаю світло, щоб приготувати поїсти, забираю дитину, безконечно моніторю новини про Запоріжжя, бо в мене там друзі та рідні. А коли трохи покращується емоційний стан, записую відео для соцмереж. За три тижні тут, я мало де була та майже нічого не бачила в Мукачеві. Ми їздили в Замок, подивилися на головну візитівку міста і все. Поки мені хочеться повністю кайфанути від того, що навколо тиша і не треба нікуди бігти. Як жінці, мені поки хочеться облаштувати житло та зробити його затишним та комфортним.
