Щодня сотні ужгородців і туристів проходять вузькою вулицею Івана Ольбрахта до Ужгородського замку. Більшість звертає увагу на старовинну бруківку, середньовічні мури або затишне кафе-музей «Під замком». Але мало хто затримує погляд на невеликій кованій огорожі біля входу. На перший погляд – звичайний паркан, який відділяє двері кафе від проїжджої частини. Насправді ж це один із небагатьох матеріальних фрагментів старого Ужгорода, який дивом пережив масштабну перебудову міста наприкінці 1980-х років.
Колись ця огорожа стояла зовсім в іншому місці. Вона прикрашала набережну річки Уж: від пішохідного мосту до будівлі нинішньої Закарпатської обласної філармонії Саме там десятиліттями прогулювалися ужгородці, фотографувалися туристи, а поруч проходила Ужгородська дитяча залізниця. Сьогодні від тієї огорожі залишилося лише кілька секцій, усе інше було демонтовано й фактично приречено на знищення.
Те, що один із фрагментів зберігся – не результат музейної програми чи державної ініціативи. Його врятувала випадковість і небайдужість однієї людини. Коли у 1988 році ужгородець Юрій Руснак відкрив кафе «Під замком», він шукав спосіб убезпечити відвідувачів: двері закладу виходили просто на вузьку вулицю, де постійно їздили автомобілі. Саме тоді він випадково став свідком демонтажу старої кованої огорожі на набережній. Екскаватор просто скидав металеві секції вниз до берега річки. Зрозумівши, що пам’ятку ніхто не збирається зберігати, Руснак звернувся до міської влади з проханням дозволити забрати хоча б один фрагмент. Дозвіл він отримав. Так частина старої ужгородської огорожі опинилася біля входу до кафе, де стоїть і сьогодні.
Народжена разом із новим Ужгородом: звідки взялася ця огорожа
Щоб зрозуміти цінність невеликого фрагмента кованого паркану потрібно повернутися більш ніж на сто років назад, у час, коли Ужгород ще називався Унґваром і входив до складу Австро-Угорщини. Саме тоді правий берег річки Уж, де сьогодні височіє будівля Закарпатської обласної філармонії, почав набувати того вигляду, який ми частково бачимо й нині.
У 1904 році тут завершили будівництво величної юдейської синагоги – однієї з найкрасивіших споруд міста, зведеної за проєктом архітекторів Ференца Саболча та Дюли Паппа у неомавританському стилі. Вона одразу стала архітектурною домінантою набережної та символом численної єврейської громади Ужгорода. Після Другої світової війни будівлю передали державі, а з 1947 року вона використовується як філармонія.
Саме навколо цієї будівлі поступово сформувався один із найелегантніших міських просторів. Уздовж річки облаштували пішохідну набережну, яку від води відділяла декоративна кована огорожа. Старі фотографії початку XX століття свідчать, що вона вже існувала в міжвоєнний період і гармонійно поєднувалася з архітектурою набережної. Це була не утилітарна конструкція, а важливий елемент міського доброустрою, характерний для центральноєвропейських міст того часу.
Особливо активно Ужгород почав змінюватися після 1919 року, коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Саме цей період історики та архітектори часто називають «золотою добою» міського розвитку. Болотисті території на правому березі Ужа осушили, тут з’явився урядовий квартал Малий Ґалаґов, нові адміністративні будівлі, парки, алеї та сучасні на той час інженерні рішення. Набережна біля синагоги стала частиною цього нового міського ансамблю. Науковці відносять створення подібних металевих огорож ужгородських набережних до міжвоєнного періоду, коли місто активно забудовувалося у складі Чехословаччини. Попри інтерес краєзнавців до цієї історії, документальних відомостей про автора проєкту, дату виготовлення чи підприємство, яке виконало кування огорожі, наразі не виявлено. Саме тому її походження залишається предметом подальших досліджень.
Один екскаватор і кілька хвилин, які врятували частину історії
Наприкінці 1980-х років Ужгород активно змінювався. Місто готувалося до нового етапу доброустрою: реконструювали вулиці, змінювали громадські простори, оновлювали набережні. Те, що сьогодні назвали б елементами історичного середовища, тоді часто сприймали як застарілі конструкції, які можна без вагань замінити сучасними.
Саме така доля спіткала й ковану огорожу. За спогадами Юрія Руснака, її демонтаж відбувався без особливої уваги з боку містян. Секції паркану екскаватором скидали вниз, на берег річки, готуючи місце для встановлення нової типової металевої огорожі, подібної до тієї, яка вже була на протилежному березі. Побачивши, як старий паркан фактично знищують Юрій Руснакне став забирати його самовільно. За його словами, спочатку звернувся до міської ради з проханням офіційно дозволити взяти хоча б одну секцію. Відповідь, яку він отримав, сьогодні вже стала майже легендарною: «Бери хоч усе». Після цього Руснак спустився на берег Ужа, де вже лежали демонтовані секції, і вибрав одну з них. Саме вона й стала огорожею біля входу до кафе.
Проте з плином часу цей епізод набув зовсім іншого значення. Сьогодні, коли більшість секцій старої огорожі давно втрачено, саме цей невеликий фрагмент біля кафе «Під замком» став одним із небагатьох матеріальних свідчень того, як колись виглядала історична набережна Ужа. Він зберігся не завдяки офіційній програмі охорони спадщини, а завдяки приватній ініціативі людини, яка просто не захотіла, щоб гарна річ безслідно зникла.
Коли старе вважали зайвим
Сьогодні, дивлячись на старі фотографії Ужгорода, важко не помітити одну деталь. Місто було значно багатшим на архітектурні дрібниці, ніж зараз. Ковані огорожі, декоративні лавки, ліхтарі, кам’яні сходи до річки, старі павільйони, елементи озеленення – усе це створювало образ європейського прикордонного міста, який формувався десятиліттями. Проте у другій половині XX століття ставлення до такої спадщини було зовсім іншим.
У радянський період головним критерієм під час реконструкцій часто була не історична цінність, а практичність. Старі конструкції, які потребували ремонту або здавалися «немодними», нерідко просто демонтували. На їхньому місці з’являлися стандартні металеві огорожі, бетонні елементи благоустрою або типові рішення, однакові для десятків міст Радянського Союзу.
Подібні процеси відбувалися не лише з огорожею. Архівні матеріали та спогади краєзнавців свідчать, що у 1980-х роках розглядалися масштабні проєкти реконструкції Піонерської (нині Ботанічної) набережної. Планувалося продовження берегозахисної стінки, нова забудова та суттєва зміна вигляду цієї частини міста. Частину цих задумів так і не реалізували, але сама логіка того часу була очевидною: історичне середовище часто поступалося місцем новому благоустрою.
Сьогодні підхід кардинально змінився. Те, що кілька десятиліть тому сприймали як старий брухт, тепер називають малими архітектурними формами історичного середовища. Саме такі деталі допомагають зрозуміти, яким було місто в різні історичні епохи. Недарма сучасні реставратори дедалі частіше закликають не замінювати автентичні елементи, а зберігати й відновлювати їх.
