Історія будівлі на сучасній Київській набережній, яка понад століття слугувала ужгородцям місцем для гігієни, відпочинку й спілкування.
Сьогодні власна ванна кімната — звична частина побуту. Але ще сто років тому для більшості містян це було справжньою розкішшю: воду носили з колодязів і гріли на печі.
Саме тому відкриття першої громадської купальні у 1874 році стало важливою подією для Ужгорода. Її заснували підприємці Якоб Глюк та Жиґмонд Броді на тодішній вулиці Ворґошор (нині — Київська набережна).
Перша купальня: 1874 рік
У ХІХ столітті в Ужгороді (тоді Унґварі) регулярне купання не було звичною справою. У газетах міжвоєнного часу згадували, що деякі люди милися раз на кілька років, а інколи — й жодного разу в житті.
У 1874 році підприємці Якоб Глюк і Жигмонд Броді відкрили на вулиці Воргошор (нині — Київська набережна) першу громадську купальню Унґвара.
Це була відповідь на запит часу: міська інтелігенція дедалі більше усвідомлювала важливість гігієни і була готова платити за можливість нормально помитися.
Як виглядала купальня
Про внутрішній устрій купальні відомо завдяки публікації в газеті «Ung» за травень 1880 року.
Будівля мала двір із невеликим садом і доріжкою, обсадженою каштанами. Усередині — коридор із дверима до 16 ванних кімнат.
Окрім них, були:
- кімнати відпочинку з диванами,
- гардеробні,
- басейн на 25–30 осіб із теплою водою,
- парова лазня,
- душові кабінки,
- кімната масажиста.
Як проходило «правильне» купання
Відвідування купальні було цілим ритуалом. Спершу потрібно було зігрітися в басейні, потім — перейти до парової лазні, де лежали на полицях приблизно 10 хвилин.
Після цього — душ із прохолодною водою, обтирання, знову басейн і відпочинок. Уся процедура могла тривати до 4 годин.
Цікаво, що мило у цьому процесі згадували лише наприкінці — і то як необов’язковий елемент.
Чоловічий клуб і «жіночі дні»
Спочатку купальня була фактично чоловічим простором — альтернативою кав’ярням і казино. Тут парилися, замовляли масаж і спілкувалися.
Згодом один раз на тиждень почали пускати жінок — і це швидко стало популярним. Для них це була рідкісна можливість відпочити, поспілкуватися і провести час поза домом.
Пізніше дні розподілили: жінки відвідували купальню після обіду в будні, чоловіки — в інший час.
Новий власник і новий етап
У 1917 році купальня перейшла до нового власника — Шандора Швінгера (Schwinger Sándor), досвідченого підприємця у сфері купалень.
У 1918 році він відновив її роботу, піднявши ціни, але забезпечивши ужгородцям можливість «цивілізовано митися».
Пожежа і відновлення
У 1927 році купальня згоріла — вогонь швидко охопив будівлю.
Проте вже у 1928 році її відбудували — модернізовану, сучасну, яку газети називали найкращою в місті.
Родина і трагедії
Після смерті Шандора Швінгера у 1930 році купальнею керувала його дружина Лаура. Вона запровадила «спортивні дні» — відвідувачів навчали правильному відпочинку в лазні та догляду за тілом.
Але історія родини, як і багатьох ужгородських євреїв, завершилася трагічно: у 1944 році Лауру разом із дітьми депортували до Аушвіца, де вона загинула.
Останні роки
Після війни купальня продовжила працювати як «Баня №1». Вона функціонувала ще довго, попри появу водогону й ванн у квартирах. Остаточно її історія завершилася у 1993 році, коли будівлю продали в приватні руки.
Автор: Анастасія Джупіна. Джерело: Тетяна Літераті “Втрачений Ужгород”
