Слово Чорнобиль навіки закарбувалося в пам’яті мільйонів як символ непоправних втрат, як матеріальних, так і духовних. 26 квітня 1986 року світ став свідком жахливої аварії на Чорнобильській АЕС, яка зняла завісу з ілюзії безпеки “мирного атому”. Минуло 40 років, а людство знову опинилося перед обличчям ядерної загрози, цього разу спричиненої агресією Росії. Її ракети, що безвідповідально ширяють над ядерними об’єктами, несуть реальну небезпеку глобальної ядерної та радіаційної катастрофи, адже наслідки такого ураження не знають кордонів. Незалежно від плину часу, Чорнобиль залишається пекучим вогнищем скорботи, чорним днем в історії України, який сколихнув увесь світ, адже масштаби забруднення довкілля та шкоди для здоров’я людей, спричинені цією аварією, не мають аналогів.
Після аварії на Чорнобильській АЕС Закарпаття не опинилося серед зон радіаційного забруднення. Але це не означає, що область залишилась осторонь катастрофи. Її внесок вимірюється не радіаційним фоном, а людьми. Станом на 2025 рік в Закарпатській області проживало 2 668 осіб, які мають статус постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. З них 1 610 – це безпосередні ліквідатори, які працювали в зоні ураження. 283 людини мають інвалідність, спричинену наслідками катастрофи.
Про внесок закарпатців під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС сьогодні згадують журналісти “Баношу”.
Передумови трагедії
Напередодні, 25 квітня 1986 року, на Чорнобильській АЕС планувалося провести експеримент із зупинкою четвертого енергоблока. Метою було вивчити, як турбогенератор зможе підтримувати роботу в разі раптової втрати електроживлення. Попри те, що умови для проведення випробування не були оптимальними, його не скасували. Експеримент розпочався 26 квітня о 01:23, і ситуація швидко вийшла з-під контролю.
Вибух та його наслідки
О 01:23 26 квітня на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС пролунали два потужні вибухи, що сталися з двосекундною різницею. Реактор був повністю зруйнований, а пожежа охопила понад 30 осередків. Першими жертвами стали двоє працівників станції. Точну кількість загиблих встановити неможливо. Частина будівель обвалилася, а в довкілля було викинуто величезну кількість радіоактивних речовин. Реактор продовжував випромінювати радіацію протягом трьох тижнів, доки його не засипали сумішшю піску, свинцю, глини та бору.
Ліквідація наслідків та подальша доля станції
Для запобігання подальшим викидам радіоактивних матеріалів до кінця 1986 року четвертий реактор накрили спеціальним “саркофагом”. Його збудували сотні тисяч добровольців та мобілізованих солдатів. Після цього Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак, пожежі та аварії у 1991 та 1996 роках призвели до зупинки другого, а потім і першого реакторів. У 2000 році був зупинений останній, третій реактор, і Чорнобильська АЕС повністю припинила свою роботу.
Закарпаття та Чорнобильська трагедія
У 1986-1990 роках із Закарпаття до ліквідації наслідків аварії було направлено понад 5 тисяч осіб. Більшість із них звичайні цивільні, яких мобілізували через військкомати. Основу ліквідаторів з області становили військовозобов’язані запасу, так звані “партизани”. Їх викликали на “навчальні збори”, після чого направляли у зону відчуження. Така практика була типовою для всього СРСР.
Вони безстрашно кинулися у пекло четвертого енергоблока, гасили пожежі, вивозили смертоносні відходи та допомагали рятувати людей під час евакуації. Наші краяни також доклали титанічних зусиль до зведення захисного саркофага, цієї монументальної споруди, яка стала надійною бронею проти радіації. Лише через двадцять два роки після трагедії, 14 грудня 2008 року, цей грандіозний проєкт був остаточно завершений.
Окрім резервістів, у ліквідації брали участь: працівники МВС і пожежної охорони (понад 400 осіб), водії державних підприємств, будівельники та інженери, медичний персонал. Закарпатці працювали у складі підрозділів цивільної оборони, інженерних і хімічних військ, а також транспортних батальйонів. Більше ніж 90% цих героїв мали проблеми зі здоров’ям.
Участь закарпатців охоплювала всі ключові етапи ліквідації.
У 1986 році: очищення даху четвертого енергоблоку від уламків графіту, дезактивація територій Прип’яті та прилеглих населених пунктів, участь у спорудженні об’єкта “Укриття”.
У 1987–1990 роках: зняття зараженого шару ґрунту, миття будівель і техніки спеціальними розчинами, заховання зараженої техніки, обслуговування і контроль 30-кілометрової зони. Частина цих робіт виконувалась вручну, без повноцінної механізації.
Документально підтверджено, що значна частина ліквідаторів працювала в умовах: обмеженої інформації про рівень радіації, недостатнього дозиметричного контролю, дефіциту захисного спорядження, перевищення встановлених норм перебування. Тривалість відряджень зазвичай становила від кількох тижнів до кількох місяців.
Після повернення додому ліквідатори поступово зіткнулися з наслідками опромінення. За різними оцінками у 1990-х роках в області проживало понад 4 тисячі ліквідаторів.Окремі дані вказують, що сотні людей отримали інвалідність, значна кількість померла у працездатному віці. Найпоширеніші захворювання: серцево-судинні, онкологічні, імунні порушення.
Паралельно область виконувала функції забезпечення. У 1986–1987 роках із Закарпаття організовано направляли: харчові продукти, одяг і речі найпершої потреби, матеріали для ліквідаційних робіт.
Також регіон приймав дітей із забруднених територій на оздоровлення, окремі категорії евакуйованого населення. Медичні заклади області були залучені до обстеження і лікування ліквідаторів.
У червні 2004 року була заснована Спілка інвалідів-чорнобильців. Її головна мета – покращення соціального захисту та забезпечення належного оздоровлення для тих закарпатців, хто постраждав від Чорнобильської катастрофи, зокрема через реабілітаційні центри МВС України.
Члени Спілки активно працюють над тим, щоб своєчасне виконання програм соціального захисту для постраждалих від аварії на ЧАЕС. Вони також співпрацюють з органами місцевого самоврядування для розв’язання житлових питань інвалідів-чорнобильців.
Спогади закарпатців
Віктор Захарченко очолив зведений пожежний загін 13 червня 1987 року. Перші дні служби розпочалися з пожежі на станції, спричиненої необережним використанням автогена під час ремонтних робіт. Це призвело до вигоряння кабелів, що живили апаратуру третього блоку. Дозиметри показували критичні рівні радіації – до 125 рентген при нормі 10-12. Цікаво, що комахи слугували своєрідними індикаторами: при високому рівні радіації вони зникали.
Особливо запам’яталася чоловіку пожежа на заводі “Юпітер” у Прип’яті, яка повністю знищила один із цехів. Захарченко визнає, що реальність ліквідації наслідків катастрофи відрізнялася від офіційної інформації. Ліквідатори стикалися з численними помилками та недоліками, які доводилося виправляти на місці. Як приклад, він згадує ремонт покрівлі першого енергоблоку, коли солдати скидали радіоактивні залишки вниз, піднімаючи хмари пилу. Тоді ще не було усвідомлення небезпеки бета-частинок, що містяться в пилу, які спричиняють променеві опіки. Через брак відповідних приладів люди отримували значні дози опромінення, часто перевищуючи норму в сотні разів, не підозрюючи про смертельну небезпеку. Замість запланованих 15 днів, Захарченко провів у зоні 45 діб без відпочинку, оскільки не було заміни. Ці дні та ночі залишили глибокий слід у його пам’яті.
Олександр Вечей та його колеги працювали вахтовим методом, несучи службу в складних умовах: чергування на станції чергувалися з коротким відпочинком, а потім знову робота. Їх залучали до будівництва, дезактивації території, а також до гасіння пожеж. Особливо небезпечними були загоряння в кабельних тунелях між енергоблоками, які призвели до значного опромінення багатьох пожежників через високий радіаційний фон. Також складними були пожежі в покинутих житлових будинках, які часто виявляли з великим запізненням. Горіння сухої трави та чагарників також становило серйозну проблему, охоплюючи великі території та збільшуючи радіаційний фон. Багато хто з пожежників скаржився на погіршення здоров’я та отримував значні дози опромінення.
Юрій Іваник, одразу після навчання, потрапив на Чорнобильську АЕС, де контролював машинний зал першого та другого енергоблоків. Тоді тривало будівництво саркофага над четвертим блоком та його ізоляція від третього. Особлива увага приділялася пожежній безпеці, діяв суворий режим, заборонялося навіть палити. На території станції були високі дози радіації, що впливало на самопочуття персоналу: спочатку пирхота в горлі та головний біль, згодом організм адаптувався. Аналізи крові почали погіршуватися після шостої вахти, з’явилася сонливість та втрата апетиту.
У 1987 році Юрій Іваник був призначений до 35-кілометрової зони, де тоді будували Славутич, і працював начальником варти. Він брав участь у гасінні пожеж у “рудому” лісі та на могильнику техніки, прослуживши ще чотири місяці. Найбільше вразила чоловіка безлюдність, покинуті тварини, що жили в будинках, та відчуття повної відсутності життя. Ліквідатори мешкали в гуртожитку з вікнами, затягнутими плівкою. Харчування було хорошим, питну воду довозили, а спочатку навіть вмивалися мінеральною водою.
Цікаві факти
Історія Чорнобильської атомної електростанції розпочалася у 1977 році з запуску першого енергоблоку. Четвертий, найновіший і найсучасніший реактор, пропрацював лише два роки, бувши введеним у повну експлуатацію у 1984 році.
Світ дізнався про цю жахливу подію лише через два дні. Безпосередньо внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом перших місяців загинули 30 працівників станції. За оцінками незалежних експертів, загальна кількість смертей від радіації сягнула 500 тисяч осіб.
Радіоактивне забруднення охопило 2293 українські міста та селища, де проживало близько 2,6 мільйона людей. Загальна площа, на яку поширилася дія радіації, склала 200 тисяч квадратних кілометрів, з яких 52 тисячі – це сільськогосподарські угіддя.
Період найінтенсивнішого викиду радіоактивних речовин із пошкодженого реактора тривав десять днів, з 26 квітня до 6 травня 1986 року. За цей час в атмосферу було викинуто 11 тонн ядерного палива.
Попри катастрофічне забруднення, “зона відчуження” стала домівкою для 400 видів тварин, птахів і риб, а також 1200 видів рослин.
Закарпаття не зазнало прямого радіаційного удару після аварії на ЧАЕС. Однак його внесок у ліквідацію вимірюється людським ресурсом. Понад 5 тисяч мешканців області були залучені до робіт у зоні відчуження. Значна частина з них згодом втратила здоров’я або життя. Це робить регіон не периферією подій, а повноцінним учасником ліквідації наслідків однієї з найбільших техногенних катастроф XX століття.
