Уперше Майкл Джон Халенбак приїхав до України у 2003 році як волонтер із церкви Нью-Йорка. Кілька тижнів він провів в Ужгороді — допомагав місцевим, знайомився з містом і людьми. Тоді Україна ще не була життєвим планом, але вже стала місцем, яке не відпускає.
Про це повідомила на Facebook-сторінці Міграційна служба Закарпатської області
Після одруження з Ен Марі у 2005 році подружжя вирішило служити за кордоном. Уже за рік вони знову приїхали до Ужгорода: Марі працювала в дитячому таборі, а Майкл — у ромських поселеннях. Саме тоді вперше з’явилася думка про переїзд.
До цього рішення готувалися поступово: вивчали українську мову, планували майбутнє. У 2011 році в них народилася донька Соломія, і вже через чотири місяці родина остаточно переїхала в Україну. Тут на них чекали друзі та робота: Марі працювала в клініці, Майкл викладав англійську.
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році не змінило їхнього вибору. «Це наш дім. Ми приїхали служити людям і не можемо тікати, коли їм важко», — каже Майкл.
Сьогодні Ен Марі — реабілітологиня. Вона працює з людьми після інсультів і травм мозку, допомагає у відновленні військових та викладає в медичному університеті. Разом із чоловіком вони заснували благодійний фонд «Центр надії України-Закарпаття».
Подружжя виховує трьох дітей — Соломію, Михайла та Федора. Двоє синів народилися в Україні, навчаються у школі та вже мають довідки про належність до громадянства. Родина переконана: їхній дім — тут.
Історія Халенбаків — це не просто про переїзд. Це про вибір залишатися, коли складно, і бути поруч із тими, серед кого живеш. Бо Україну обирають серцем.
