Лялька-мотанка не має обличчя, але завжди має характер. У руках Олени Селезньової вона стає не просто оберегом, а й способом говорити про пам’ять, дім і відчуття опори в часи змін. Переїхавши до Закарпаття, майстриня знайшла тут нові сенси для стародавнього ремесла і нову мову для розмови з людьми через нитки, тканину й тишу традиції. Олена Селезньова навчає, проводить майстер-класи й показує, як народне мистецтво може відгукуватися на виклики теперішнього часу. Про особливості створення сучасних мотанок, зміну підходу та особливу для неї роботу, майстриня розповіла журналісту “Баношу”.
З чого почалося ваше захоплення ляльками-мотанками?
Я завжди була творчою людиною, цікавилась чимось креативним та незвичним. І ось коли одного разу в інтернеті побачила ляльку-мотанку, мені теж захотілось зробити подібну. Тоді в мене ще донька була маленькою і мені кортіло щось для неї створити. Щоб це й іграшка була, і певний оберіг. Загалом захопила мене ця ідея і якось все закрутилися. Я зробила одну, другу, третю ляльку. З часом мені стало цікаво не лише робити, а й дізнатися щось про мотанки. Так поступово я почала вивчати матеріал, ознайомилась з історією та особливостями їх створення. А потім почала робити різні види мотанок, думала, як їх можна вдосконалити або додати щось від себе.
Приблизно п’ять років тому в мене була творча перерва. Я могла зробити лялечку, якщо в мене просили, але постійно цим не займалася. В той час я пішла працювати консультантом в магазин декору на ринку «Барабашово» у Харкові.
Було цікаво спробувати себе в цій справі, бо до магазину приходило багато дизайнерів, які оформлювали кафе, ресторани, робили весільні арки. Тому їм треба було все підібрати по кольору, кількості, щось розрахувати. Взагалі я дуже захопилася цим. Навіть закінчила курси флористів, бо мені також це було цікаво. А ляльки-мотанки тоді відійшли на другий план. Хоча ось, наприклад, я до Геловіну робила ляльок-привидів, на кшталт мотанок, створювала маленькі іграшки, які можна було додати до букета або подарунка.
Коли ви переїхали на Закарпаття?
Під час повномасштабного вторгнення ми виїхали разом з донькою, бо в неї почалися панічні атаки через постійні обстріли міста.
В Ужгороді деякий час я майже нічим не займалася. Лише трохи флористикою, бо я це люблю. Я виходила, збирала природні матеріали: шишки, горішки, кісточки, палички та інше, що попадало під руку. Ось так я зробила свій перший віночок. Потім поступово щось додавала до нього.
Одного разу ми гуляли з донькою Ужгородом. Вона пообіцяла відвести в місце, де мені точно сподобається. Донька хотіла, щоб я спочатку подивилася Замок, а я кажу, що мені не так цікавий Замок, як село. І ми зайшли в Закарпатський музей народної архітектури та побуту, де я познайомилася з дівчатами-майстринями. Там я побачила, як продавалися ляльки, розповіла їм, що теж створюю мотанки, і дівчата запропонували мені познайомитися з директором, а згодом прийти в скансен та показати свої роботи. Так і почалося моє велике лялькарство в Ужгороді.
Перша виставка, яка була в скансені, складалася з маленької полички, де було декілька моїх ляльок, які мені вислали з дому. Але мені цікаво було спробувати та отримати новий досвід. Але поступово їхня кількість збільшувалась. Зараз, як мені здається, виробництво перейшло на інший рівень. Перші мої лялечки були занадто простими. Сьогодні я роблю великих ляльок, які встановлені на спеціальній підставці й виглядають зовсім по-іншому.
Мені завжди було цікаво робити не просто мотанок у звичайному розумінні цього слова. Хотіла спробувати щось, що роблять рідко, щось маловідоме, тому створила кізоньку. У мене ці іграшки розліталися просто як сувеніри на ялинку напередодні року кози. Тоді я ще не продавала ляльок. Зараз кізонька – одна з моїх найулюбленіших робіт. Я стала більше працювати з цими ляльками та створила їх більш парадними: з віночками, намистом, підковою та купою аксесуарів. Коли на Закарпатті познайомилися з моїми кізками, одразу запросили мене в Центр культури, провести майстер-клас. Тепер вони самі їх проводять. Мені теж приємно, коли ти навчаєш людей, а потім вони несуть це добро далі.
А ще я побачила таку цікаву ляльку як сорока-ворона. Мені стало цікаво як вона робиться. Подивилася в інтернеті майстер-класи й зробила. Зараз я їх теж вдосконалила, є і великі, і виставкові ляльки. Я сорок-ворон з блискітками роблю, з ключиком, який символічно відкриває двері до нових можливостей та клієнтів, бо вона робиться на бізнес та прибутки. Ще у неї є золота ложка – загребушка, щоб були гроші, намисто, хустка.
Багато хто знає дитячий віршик про сороку-ворону, яка варила кашу та годувала діток. Я занурилась в це питання та дізналася, що в давнину права рука мала назву сорока, а ліва – ворона. Тому у вірші “сорока-ворона варила кашку” – це мати, яка варить її для своїх дітей, а дітей було п’ять, як і пальців на руці.
Загалом сенс кожної ляльки закладений в їхній скрутці, все продумано, тому нічого зайвого немає. Я не люблю робити однакових ляльок, тому кожний виріб в мене ексклюзивний. Причому буває так, що ти задумуєш якусь мотанку, але вона виходить зовсім по-іншому. Колись був такий випадок: я робила ляльку і хотіла, щоб вона була з дитинкою. Вийшла вона як молодичка, тому мені довелося “забрати” дитинку та додати їй букетик. І іграшка з ним прям розцвіла та стала зовсім по-іншому виглядати.
Ще в мене є лялька, яку я хотіла зробити у червоно-зелених кольорах, щоб вона парадна та гарна була, але ніяк не могла придумати що й до чого. І вона в мене не ставала рівненько з опущеними руками. До речі, я зараз намагаюся робити лялькам гнучкі руки, щоб їх можна було підняти чи закрутити. І ось коли я подивилася на нову ляльку, вона стояла неначе рукою бік тримала, прям як кумася. Я їй доробила гусачка, і вона вже як на ярмарок біжить продавати його. Інколи мені здається, що самі ляльки мені кажуть що їм треба, тому кожна з них має свій характер та вроду.
Чи змінився у вас підхід до творчості вже на Закарпатті?
Так, змінився. Раніше я створювала свої витвори виключно заради задоволення. Я часто згадую часи, коли в дитинстві, під час шкільних канікул, їздила в село на Полтавщині. І саме тоді в мене народилося бачення кольорів. З тих часів я пам’ятаю білу мазану хату з соломою на даху та простеньку ляльку, яку мені робила тітка, накручуючи “голову” з ганчірки на палицю. Може воно з часом якось у підсвідомості згадалось, тому й почала своїх ляльок-мотанок створювати.
А коли ми приїхали в Ужгород, я дуже довго нікуди не виходила. Бо це чуже місто для мене було. Я постійно на телефоні була, переживала за своїх, в Харкові в мене залишилася сестра з зятем, рідні мені люди. Я майже весь час прожила в одному місті, тому важко мені було адаптуватися. Але з часом мій хист до творчості все ж переміг. Мені хотілося розповідати людям про ляльок, зацікавлювати дітей. В кожен свій виріб мені хотілося внести частинку своєї душі, щоб людина, яка бачить мої роботи відчувала енергетику ляльок. Відчути добро, з яким я їх створюю власноруч. Кожна з цих ляльок одна на увесь світ, бо я не люблю штамповання. Зараз на заходах багато молоді цікавиться, але я не просто кажу ціну на них і все. Намагаюся розповідати яка це лялька та чому вона вийшла саме такою.
Більшість майстер-класів я проводжу на базі скансену. Мене запрошують на свята та виставки. Завжди пропонують залу, стіл та створюють всі умови, аби захід відбувся на високому рівні. Скансен я обожнюю! Дуже гарно влітку прийти туди під час прохолоди та просто посидіти, послухати природу. Там приходить безліч цікавих ідей, це святе місто для мене. Мене дуже гарно там прийняли, а зараз кажуть, що я вже не харків’янка, а закарпатка.
Розкажіть нам теж якісь цікавості про ляльок.
Про це годинами можна розповідати, але ось, наприклад, мало хто знає, що раніше лялька-мотанка була не проста дитячої забавкою, а ще й пустушкою. В голову їй вкладався хлібчик і дитинка смоктала його. А через те, що мотанка була зроблена з маминою сорочки, малюк відчував запах рідної людини.
Пізніше в голову ляльки вкладали лушпину горіха та декілька зерняток кукурудзи чи камінчик. І тоді ця голова ставала брязкалкою, якою можна гратися. Вагітні жінки у люльку клали невеличку ляльку, щоб захистити її від поганого ока. А як народжувалась дитина ляльку спалювали на грядках та з димом йшло все погане.
Крім того, за допомогою мотанок лікували. Біля хворого клали, а вона забирала негативну енергетику. Так само ця лялька спалювалася пізніше на городі. Були й обрядові мотанки, яких робили на великі свята. Раніше взагалі свят було багато.
Є ще така цікава лялька – на вдале заміжжя. Для її виготовлення брали патичок, як символ чоловічої сили, на нього кріпилася голова та тіло ляльки. Робили іграшку без ручок, бо це сором’язлива дівчина була та не могла показати, що дуже хоче заміж, тому ховала руки під фартухом. Ще це був знак, що вона покоряється чоловіку. Але на шиї в неї робили сім комірчиків і на них можна було загадати яким буде майбутній чоловік. Мати робила таку ляльку для своєї донечки, і коли дівчинка входила у вік заміжжя, ляльку виставляли у вікні, щоб парубки, які гуляють повз, бачили її та розуміли: можна засилати сватів.
Чи має значення з якої тканини зроблена мотанка?
Раніше – так, це мало велике значення, бо її треба робити в дуже гарному настрої. Вона має нести підтримку та викликати бажання підійти, потримати її. Лялька повинна нести тепло та затишок, частинку душі. Тому й тканина мала бути натуральною. Я намагаюся саме таку тканину підбирати. Мені ще зараз часто почали приносити старі серветки або рушники, з них я роблю фартушки чи сорочки. Але дуже обачливо ставлюся до таких матеріалів. А взагалі зараз дуже багато сучасних, цікавих тканин, тому мені хочеться додавати лялькам яскравості.
Чи є у вас мотанка, яку було важко створювати емоційно?
Так, в мене вже її навіть купили. Цій ляльці я дала ім’я Харків’янка. Я зробила її з маленького шматочка, який вишивала моя рідна сестричка, коли була маленькою дівчинкою. Це була простенька тканинка зеленуватого кольору з вишитими маками. Коли я склала цю мотанку, одразу побачила образ Непереможної Харків’янки. Я дивилася на неї й згадувала рідне місто та сестру, мені здавалося, що вона навіть захищає мене. Не хотіла продавати мотанку, але завжди брала з собою на ярмарки. Але одна людина сказала, що дуже хоче цю ляльку в колекцію та купила її. Так сталося, що на той момент мені була потрібна матеріальна підтримка, а роботи не було. Коли ми тільки приїхали в Ужгород, я волонтерила у Червоному Хресті, поки в організації була потреба. Мені це подобалося, але ж гроші за волонтерство я не отримувала, а треба було за щось жити. Тому, можна сказати, що Непереможна Харків’янка мені допомогла. До речі, ці люди, які забрали Харків’янку, купили в мене згодом не одну ляльку. Кажуть, що їм дуже подобаються мої вироби. Тому я впевнена, що Харків’янка потрапила в гарні руки.
Чи є зараз у людей в цілому інтерес до ляльки-мотанки?
Нещодавно я була на святі Коляди у скансені. Там багато людей підходили, цікавились, купляли та брали візитівки. Питали коли я планую проводити майстер-клас, щоб прийти подивитись. Вдвічі мені приємно, що цікавиться молодь. Так, багато хто робить мотанку у школі, але коли вони бачать сороку-ворону, їм цікаво. Бо це щось нове та незвичне для них. Гадаю, загалом інтерес до таких речей ніколи не пропаде.
Я не дуже зараз люблю жовто-блакитні кольори на ляльках, бо мені здається, що їх вже заїздили. Інколи я теж додаю ці кольори, але не так відкрито. Мені навпаки – хочеться зробити мотанку з сучасними вкрапленнями, придумати їй цікавий головний убір, зав’язати фартух не по класичній схемі – спереду, а збоку та додати мереживо, аби лялька виглядала як дизайнерський виріб. Мені здається, що ляльки-мотанки мають постійно оновлюватися. Ось, наприклад, я щось від себе додала, а наступне покоління майстрів щось інше додасть і так далі. Метод має залишатися незмінним, а ось з зовнішнім виглядом треба експериментувати.
Хто зараз найчастіше приходить на ваші майстер-класи?
Це люди різного віку. Напередодні Нового року у мене був майстер-клас з 22 школярами в скансені. Для заходу я зробила аж 30 заготовин, дуже довго готувалася. В той день мене дуже зачепило, що дітки дуже уважно слухали мене. Допомагали також батьки та вчителька, які прийшли з малечею.
На хустці київської майстрині Тетяни Федосенко колись я побачила цікавий напис “А ми мотанку мотаємо, Перемогу закликаємо!”. Я взяла собі цей вираз як правило під час майстер-класів з дітьми, і тепер коли ми з ними крутимо ляльок, аби їм було цікавіше і вони входили в азарт, разом закликаємо Перемогу. І всі разом ми кричимо цю фразу так гучно, що весь скансен чує як ми робимо мотанку.
Дорослі теж приходять з великою зацікавленістю. Під час війни все більше людей почали цікавитися українською культурою та взагалі своїм корінням. Українці з задоволенням роблять дідух та плетуть “павука”, створюють мотанку. Думаю, якщо людина цим цікавиться, вона обов’язково схоче звернутися до історії.
Де зараз можна побачити ваші роботи?
Якщо на вулиці гарна погода, я буваю в скансені на вихідних. Також приходжу на ярмарки, які волонтери проводять на Липовій алеї та Театральній площі. На цих заходах ми збираємо гроші для ЗСУ. Також я віддаю ляльок на різноманітні аукціони для допомоги військовим. В соцмережах фейсбук та інстаграм я також публікую свої роботи. Не роблю певних ляльок на замовлення, коли до мене приходить натхнення, я створюю, а люди потім бачать та купують. Часто буває так, що лялька сходиться зі своєю майбутньою власницею. Адже дівчата, свідомо чи ні, приходять та обирають ляльку, яка дуже схожа на них. Колись до мене підійшла дівчина та спитала: “Ви що мене робили?”, а потім показала, що під пальтом у неї одежа, схожа по кольору на ляльчину. А ще й волосся темне було, як й у мотанки. Звісно, що дівчина забрала її. Таке теж буває. Багато людей беруть з собою мої роботи за кордон або просто купують на подарунок похресниці, мамі або сестрі. Маленькі дівчатка дуже люблять мініляльок, які можна прикріпити на одежу.
Що б ви хотіли, щоб людина відчувала, беручи до рук вашу мотанку?
Тепло та любов, які я в неї владаю, мої старання. Бо всі ці вироби вручну робляться. Мені б хотілося, щоб людина відчувала тепло моїх рук, душевні пориви. Хочеться, щоб мотанка несла людям радість та була берегинею в родині, щоб вона приносила вдачу, сімейну злагоду, щастя, викликала посмішку. Щоб ця лялька стояла на помітному місці й люди, які приходять в гості, бачили, що цю родину охороняє від негараздів такий красивий витвір.
