Коли війна забирає дім, вона не повинна забирати улюблену справу.
Ксенія Васильєва – переселенка з Сєвєродонецька, яка на початку повномасштабного вторгнення разом з родиною залишила місто під обстрілами та опинилася на Закарпатті. Нове життя довелося починати з нуля, але вона зберегла найголовніше – свою любов до танцю.
У Берегові Ксенія відновила роботу Dance Club Isida, студії, яка у Луганській області існувала багато років. Тут довелося змінити підхід та знайти нову аудиторію. Але, попри всі труднощі, їй вдалося створити простір, де діти й дорослі можуть відчути радість руху й підтримку.
Про шлях, що починається з евакуаційного автобуса і веде до нового дому, сцени та перших перемог на змаганнях Ксенія розповіла журналісту “Баношу”.
Розкажіть, як ви евакуювалися з Сєвєродонецька?
Евакуювалися ми 15 березня 2022 року автобусом, який вивозив студентів Східноукраїнського національного університету імені Даля та їхні родини. В мене син студент цього навчального закладу. Спочатку нас привезли в Слов’янськ, де на той момент було більш спокійно, а потім звідти на евакуаційному потязі ми виїхали на західну частину України. Загалом не дуже люблю в деталях згадувати ті часи, бо це тригерний момент для мене. Мабуть, ми всі, переселенці з Луганщини та Донеччини, зараз переживаємо ПТСР.
В чому ви відчуваєте різницю між життям на Закарпатті та в Луганській області?
Все зовсім різне. Ми, мабуть, за три роки ще повністю не адаптувалися. По-перше, тут зовсім інший темп життя. Якщо ми дуже швидкі люди, кудись біжимо постійно, багато чого встигаємо, працюємо, навіть забуваючи про вихідні, то на Закарпатті місцеві, здається, не поспішають нікуди, вміють відпочивати. Тут люди живуть за своїми чіткими правилами, а ще дуже віруючі.
На Закарпаття мені подобається природа, чисте повітря, але не дуже подобається зимовий клімат, бо ми звикли до морозних зим та навіть сніг бачили. А тут снігу майже ніколи немає. Принаймні в Берегові, бо клімат в місті відрізняється від інших населених пунктів області та більше нагадує морський: підвищена вологість, тепло, часто йдуть дощі. А загалом я Закарпаття навіть не бачила, бо працюю дуже багато, щоб хоч трохи наздогнати життєвий рівень, який був до війни. Бо розраховувати можна лише на себе.
Берегове – різномовне місто, інколи коли туристи сюди потрапляють, дивуються, що це частина України. Переважна більшість місцевих – угорці, також тут багато закарпатських діалектів. Тож, навіть знаючи українську мову досконало, я збільшила свою лексику новими виразами.
Як ви наважилися відновити роботу Dance Club Isida в Берегові?
Я розуміла: щоб забезпечувати себе на новому місці, треба працювати. І коли я остаточно усвідомила, що повернутися додому вже не зможу, враховуючи всі події, вирішила відновити свою справу, те, чим займалася і що дуже люблю. Потроху стала працювати над цим.
А що змінилося в Dance Club Isida у порівнянні з Сєвєродонецьком?
В Сєвєродонецьку більше було груп, які займалися східними танцями, а в Берегові більше сучасних. Але проводжу індивідуальні заняття з дітьми зі східних танців та є одна доросла група.
Чи залишилися в Dance Club Isida танцівники, які відвідували студію в Сєвєродонецьку?
Ні. Але в колективі є дві маленькі дівчинки, які з батьками евакуювалися з міста Кремінна, що на Луганщині. Переважна більшість дітей та дорослих, які займалися в мене раніше, виїхали або в Київ, або взагалі за кордон.
Як можна потрапити до вас на заняття?
Можна написати мені в особисті повідомлення в соцмережах і я все розповім. В нас активний тік-ток та інстаграм. Соцмережі зараз для нас найвагоміший засіб інформування людей, там можна на власні очі побачити що саме ми робимо в студії: як займаються танцівники, яка в нас взаємодія. Загалом в нас дружна атмосфера і на заняття діти та дорослі приходять з задоволенням.
А скільки років ви вже танцюєте?
Займаюсь танцями я з дитинства, спочатку – народними та естрадними, а професійно східними танцями почала займатися з 2008 року. Мені багато хто казав, що це несерйозно. І ось я закінчила школу з медаллю, виш із червоним дипломом, пропрацювала якийсь час, і потім раптом усвідомила, що займаюся не тим, чим хочеться. І почала втілювати мрію – присвятила життя танцям.
А скільки вже існує Dance Club Isida?
Вже 17 років. Почали ми займатися спочатку в домашніх умовах із подругами та знайомими, їм сподобалося, як я веду заняття. Вони й спонукали мене зібрати першу дорослу групу. Трохи згодом я спробувала займатися з дітьми. Поступово ми почали брати участь у різних конкурсах, подорожувати Україною. Так і почали у свій час розвивати напрямок східних танців.
Чи берете зараз зі своїми танцівниками участь у заходах?
Звичайно. Я відкрила Dance Club Isida в серпні 2022, а вже у жовтні перша моя група взяла участь у Кубку Прикарпаття в Івано-Франківську. Серед дебютантів у своїй віковій групі наші танцівники зайняли перше місце. Зараз ми багато їздимо на змагання, але обираємо виключно ті, що відбуваються на більш безпечних територіях України. Я не хочу наражати танцівників на небезпеку та й місцеві звикли до більш спокійного життя. Тобто в міста, які далі Львова та Івано-Франківська, ми не поїдемо. Але цього достатньо, бо тут проходять дуже масштабні події.
У Львові ми два рази брали участь у крутезних змаганнях, які проходили на професійних майданчиках, з досвідченими суддями. І звідти теж ми привезли призові нагороди. Також двічі виїздили за кордон – в Болгарію та Угорщину. Зараз готуємося до фестивалю в Берегові та в грудні плануємо виїзд у Львів на змагання.
З якими проблемами ви зараз стикаєтесь як переселенка?
З житлом нам пощастило, бо нам його надали родичі в користування на необмежений термін. Будинок маленький, але хоча б за оренду не сплачуємо, тому фінансове навантаження менше, ніж в інших переселенців. Але, наскільки я знаю, більша частина ВПО, яка спочатку евакуювалася в Берегове, поїхали до центральних областей України, бо це туристичне місто, тому оренда житла велика.
Оточення в мене гарне. Поряд зі мною відкриті та позитивно налаштовані люди, життєлюби. Хейтери, звичайно, теж є. Але це звична справа для будь-якої людини, яка чимось займається, до того ж я розумію, що всі люди різні. Інколи, коли в тебе не вірять, теж дуже мотивує.
Щодо інших складнощів, хочеться, щоб влада не забувала про людей, які втратили все під час війни. Бо, мабуть, зараз всі розуміють, що повернення додому неможливе. А загалом все добре – є житло, улюблена робота. Все, щоб жити та радіти.
Як проходить зараз ваш звичайний день?
Зранку, якщо є світло, займаюся костюмами. Зараз взагалі я підлаштовую свій графік під включення та вимкнення. Хочеться, щоб діти й батьки бачили результати нашої роботи та розвитку. Коли дозволяє погода та обставини, займаємося будівництвом будинку. Робимо все самі з нуля, якщо це не щось масштабне, дещо підглядаємо в інтернеті. Потім в мене проходять тренування, які завершуються о 21:00. Вдома, знову ж, якщо дозволяє світло, шию костюми, а потім відпочиваю. Тобто годин на добу зовсім не вистачає. Багато чого зробити хочеться, добре, що здоров’я та енергії вистачає.
Які плани на найближче майбутнє маєте?
Дуже хочеться, щоб нарешті закінчилася війна. Це навіть не план, а мрія. Бо перший час ми взагалі на валізах сиділи, думали, що ось-ось додому повернемось. Поступово прийняли ситуацію. Але великих планів все одно не будуємо. Хочеться просто жити й насолоджуватися життям, і щоб студія танців надалі розвивалася. Життя продовжується. Хочу побажати всім людям, які змушені були тікати від війни зі своїх міст, знайти тепло, затишок та щастя. І ніколи не здаватись. Бо люди з Сєвєродонецька – це особливі люди!
