Закарпатська вишивка – це не просто орнамент, а мова поколінь, у якій кожен стібок має сенс. Галина Мунчак, майстриня та очільниця студії традиційної вишивки «Косиця» вже кілька років присвячує себе збереженню цієї унікальної традиції. Разом із колегами вона не лише відтворює старовинні зразки сорочок, а й навчає всіх охочих розуміти глибину української вишивки.
Галина створює речі, що стають оберегами, – від автентичних візерунків до дитячих сорочок у межах проєкту «Моя перша вишита сорочка», який щороку дарує новонародженим їхню першу вишиванку. Про натхнення, традиції й те, як сучасність може зберігати пам’ять через нитку і полотно пані Галина розповіла журналісту “Баношу”.
Коли ви захопилися вишивкою?
Все почалося у 2015 році з великого інтересу. Я потрапила в Ужгородський скансен, де організовували вишивальну студію. Оскільки за спеціальністю я інженер-технолог швейних виробів, мене завжди цікавила творчість та взагалі вишивальне ремесло. Тому я вирішила відвідувати цю студію. За декілька років нам з колегою Вікторією Співак запропонували очолити її. Студія має назву “Косиця” та спеціалізується на традиційній вишивці.
На сьогодні активність студії – один-два курси на рік. Ми тісно співпрацюємо з Ужгородським скансеном, у фондах якого знаходиться багато експонатів традиційного народного одягу та предметів побуту, які пов’язані з вишивкою. Але саме сорочками ми зацікавилися тому, що це вже давно призабуте ремесло. До вишитої сорочки певний час був мінімальний інтерес. Так, сорочки були у вільному доступі, але це китайське штампування. Але саме наших закарпатських, збагачених колористикою та техніками, не було. В нашому регіоні живе багато етнографічних груп: бойки, лемки, гуцули, долиняни та інші, і у кожної є свої традиційні вишиті речі, які відрізняють ці групи, тому й різноманіття вишивки дуже багате. Нам хотілося досліджувати й доносити нашу культуру до людей. “Косиця” – це наша творча лабораторія, де ми з колегою навчаємо людей, розвиваємо цю сферу і популяризуємо.
Як ви працюєте над кожною вишитою сорочкою: від задуму до створення?
Спочатку робимо запит в музей. Наприклад, коли ми вивчали бойківську сорочку, знали про регіон, звідки вона походить, з ким цей край межує, а музей надав нам зразки сорочок. Ми візуально вивчаємо їх, визначаємо та описуємо техніки, в яких вони вишиті, крій, тканини, нитки. Звісно, ми вивчаємо сорочки сторічної давнини, тому не намагаємося повністю відтворити їх, бо не маємо сьогодні ідентичної тканини та ниток. Але це й не потрібно. Прогрес пішов настільки вперед, що в нас з’явилися нові тканини, колористика. Хоча сто років тому на Закарпатті вже були представлені всі досягнення тогочасної легкої промисловості, бо нитки привозили з Відня, Праги, Будапешта. Приїздили наставниці, які досліджували наш край. Цікавість була саме до побуту народів, які мешкали у нас.
Після вивчення сорочки, ми складаємо схеми, описуємо рекомендації, крій, допомагаємо людині, яка прийшла в студію від самого початку до завершення сорочки, рекомендуємо як потім її одягнути та поєднати з сучасними речами та аксесуарами. Виготовлення – це не швидкий процес, бо багато людей починають з нуля, їм треба освоїти вишивальні техніки, яких дуже багато. В деяких навіть я ще не розібралася попри мій багаторічний досвід вишивальниці.
З якими тканинами ви працюєте?
Ми працюємо з тканинами, які представлені на сучасному ринку. Згідно з рекомендаціями, це мають бути тканини з натуральних волокон: льон, бавовна, коноплі. На нашому ринку є сегмент: від найдешевшого до найдорожчого, і кожна вишивальниця сама думає який фінансово їй підходить. Натуральні нитки також представлені на українському ринку. Зазвичай використовується французька нитка фірми DMC, вона має різну товщину та склад.
Чи можна десь купити ваші вироби?
Придбати їх не можна, бо в нас навчальна студія, де ми вчимо вишивати. Ми не комерційна організація, не магазин. Ми працюємо заради відновлення давно забутих ремесел, повернення до традицій. Це просвітництво, навчання, популяризація. Купити сорочку можна будь-де, але власноруч відшита сорочка для кожної людини є неоціненною.
Наприклад, зараз у нас стартував ювілейний курс і вже було ознайомче заняття. Там ми вивчаємо вишиту сорочку “Косиця”. Це сорочка долинян мараморощини, яку можна впізнати по певному вигляду вишивки на рукаві у формі ромба. Так й формується технічна карта, по якій ми навчаємо.
Як змінилося ставлення до української вишитої сорочки за останній час?
З 2004 року, коли стало модно носити український народний одяг в повсякденному житті, а не лише вдягати на свята, люди почали цікавитися вишитими сорочками, рушниками. З початку війни сорочка стала не лише одягом, а й атрибутом, який говорить про нашу національність. Вишитих сорочок стало справді багато. Ми бачимо й штамповані, й машинні, й ручні. Зараз також інтерес до них трохи впав, бо кошти перенаправлені на інші цілі. Але тримається на рівні. А створена власноруч річ – це реліквія, яку можна передати нащадкам.
Які загрози існують зараз для збереження автентичної закарпатської вишивки?
Думаю, ніяких. Всі наші музеї чудово працюють. До того ж зараз все зацифровується, тому навіть за багато років ці сорочки можна буде побачити на 3D-зображеннях. Загроза лише в тому, що може впасти інтерес, але поки з цим теж проблем немає. Ми точно не зменшимо обороти, а учні до нас постійно просяться у групи.
Загроза для збереження автентичності зараз існує на тих українських землях, де тривають активні бойові дії. У нас на курсі є жінка з Луганщини, яка розповіла, що у них музей встиг в останній момент вивезти вишиті сорочки, а все інше – ні.
Як з’явилася ідея дарувати вишиті сорочки новонародженим?
Ця ідея у мене виникла у 2020 році, і в колі однодумців втілюється уже шостий рік. Ужгородський пологовий підтримав цю ініціативу. На сторінці студії, напередодні Дня Незалежності, ми проводимо інтерактивне опитування щодо кількості новонароджених, а для тих, хто вірно вгадає – безкоштовний майстер-клас з любої вишивальноі техніки.
Увесь одяг ми, звичайно, виробляємо з натуральних матеріалів. Це соціальний проєкт на безплатній основі, але кожного року до ініціативи доєднуються ще більше майстринь.
Чи є у вас особисто улюблений орнамент-оберіг, який завжди поруч з вами?
Ні, бо моя цікавість – більше розібратися технічно у вишивці. Якогось сакрального сенсу не надаю. Тому для мене оберіг – це будь-яка власноруч створена людиною сорочка, бо в ній є настрій та енергетика. Особливо якщо сорочка вишита мамою для сина чи доньки.
Яку професійну мрію ви б хотіли втілити в життя? Можливо, хочете книгу написати чи власний музей відкрити?
Книга готується, бо хочеться ділитися знаннями. Цьогоріч я вишила сорочку, до якої підбиралася декілька років. Це сорочка боржавських долинян, дуже ефектна та красива. Загалом багато можна про неї розповідати, бо ця сорочка впізнавана. Візерунок там йде позаду рукава і розміщення вишитих елементів дуже специфічне. Але моя мрія – відшити всі етнографічні строї, які представлені на Закарпатті. В студії відшиті бойківські, долинянські та гуцульські сорочки. Залишились лемківські та румунські. Мрія гарна, але щоб її втілити треба багато часу, тож буде чим зайнятися. Я надихаюсь колекціями державних музеїв та збираю свою колекцію.
Як ви відновлюєте сили після великих проєктів?
Для мене робота в задоволення. Це творчий процес і я не виснажуюсь, коли вишиваю. Бувають дедлайни, великі об’єми, але нічого катастрофічного. Це не впливає не мене негативно. А відпочиваю я як кожна нормальна людина. Люблю на лижах кататися, проводити час з родиною. Також мені подобається самовдосконалюватися, бо останнім часом виходить багато професійної літератури, якої раніше майже не було.
Яку мету ставите перед собою на найближче майбутнє?
Продовжувати те, чим займаюся, бо досліджувати ще багато. Серед закарпатського одягу є не лише сорочки. Плюс ми займаємося бісероплетінням, а цей напрямок в Україні зараз дуже популярний.
