Класична драма XX століття «Чекаючи на Ґодо» Семюеля Беккета отримала сучасне життя на сцені Закарпатського академічного театру ляльок. Постановку представив «Театр-студія переселенців «УЖіК», а показ відбувся 28 вересня в Ужгороді.
Мінімалістичний сюжет та обмежена кількість дій підкреслюють головну ідею твору: життя людини сповнене безглуздого очікування сенсу та змін, які часто не настають, а справжній зміст дають лише взаємодія та спілкування з іншими.
Ґодо, якого немає
Дія відбувається на порожній дорозі біля дерева. Володимир (Діді) і Естрагон (Гого) чекають на загадкового Ґодо, сподіваючись, що він вирішить їхні проблеми. Вони жартують, сперечаються та обговорюють минуле, життя і надії, показуючи безглуздість існування і потребу у спілкуванні. Поява господаря Поццо та його слуги Лаккі додає конфліктів і комічно-трагічних моментів. Ґодо так і не з’являється, а сюжет повторюється з невеликими змінами, підкреслюючи монотонність життя.
За нісенітними діями героїв відображається трагікомічний реалізм, у якому кожен може впізнати себе. Як часто ми чекаємо на кращий день, слушний момент чи певну ситуацію, замість того, щоб розпочати крокувати до власних мрій…, а «Ґодо» так ніколи і не з’являється.
Коли абсурд стає надією…
Режисер театру «УЖіК» В’ячеслав Єгоров пропонує сучасне й життєствердне прочитання класичної п’єси. Він порівнює життя людей із «колесом сансари», де повторюється рутина, очікування змін і зовнішні загрози. За його словами, саме очікування в цьому випадку, хоч і абсурдне, стає формою спасіння, допомагає зберегти психічну цілісність і сенс життя. П’єса спонукає глядача до рефлексії, оцінювати себе з боку та діяти у теперішньому: жити, працювати, спілкуватися, кохати, навіть у складних умовах, як-от війна. Постановка підкреслює важливість активного ставлення до життя і знаходження простих, але суттєвих сенсів у повсякденні.
Художній експеримент: новий відтінок класики
Цікавою родзинкою був режисерський прийом, де взаємодію Естрагон і Володимиром показали крізь призму романтичних стосунків між чоловіком та жінкою. Ця інтерпритація відрізняється від класичної постановки п’єси, де Гого та Діді відіграють двоє чоловік, які є друзями.
Заміна статі персонажа змінює динаміку взаємин між героями, додавши нові відтінки до їхніх стосунків та взаємодії. Зображення Естрагона як жінки у виставі було свідомим художнім вибором режисера, що відкриває нові шляхи для розуміння класичного твору. Це також підкреслює гнучкість та багатогранність п’єси Беккета.
Акторці Олені Аляб’євій вдалося майстерно передати емоційність і бурхливе сприйняття дійсності Гого, тоді як Олексій Дашковський показав Діді як спокійного, розважливого та розумного чоловіка. Їхня взаємодія заснована на підтримці і спілкуванні, що підкреслює головну тему твору – людську потребу у взаємності та взаєморозумінні.
Дерево як свідок часу
Протягом вистави повторювалася фраза: «Ми чекаємо на Ґодо». Ґодо символізував вищу силу, сенс життя або надію. Плин часу показувався через різні деталі: дерево могло символізувати життя, смерть, надію та зміни – у першому акті без листя, у другому – з листочками.
Поццо та Лаккі відображали соціальні ієрархії, конфлікти і абсурдність людських взаємин. Повторювані дії і діалоги підкреслювали циклічність буденного життя та його монотонність.
Діалоги, такі як «Може колись на шкарпетки розживемося…», залишали лише надію, без реальних змін. Навіть щастя Гого у сні не знаходило відгуку в реальному житті Діді, іноді він навіть плутав вигадане з реальним, як у випадку з «Ніццею-багніцею».
Акторський склад і творча команда
Ролі у виставі виконали:
- Олена Аляб’єва (Харків) – Естрагон;
- Олексій Дашковський (Ірпінь) – Володимир;
- Крістіна Брюткіна (Нікополь) – Лакі;
- Софія Білозерцева (Запоріжжя) – Поццо;
- Тетяна Голишевська (Харків) – Дерево та Хлопчик;
- Генадій Єшкунов (Харків) – Людина в чорному
Технічна команда:
- Ксенія Ірхова (Київ) – звукорежисерка;
- Ангеліна Стегура (Мукачево) – художниця зі світла
Не для пересічних, але для всіх
Постановка «Чекаючи на Ґодо» в Ужгороді поєднала класичну драму з сучасною інтерпретацією, відкривши глядачеві нові горизонти для роздумів про сенс життя, очікування та взаємодію з іншими. Це не вистава для пересічного глядача – вона є філософським дійством, яке вимагає уваги і рефлексії. Водночас її важливо побачити кожному: мінімалістичний сюжет, сильна акторська гра та оригінальні режисерські рішення роблять виставу потужним досвідом, що спонукає замислитися про власне життя, дії та очікування.
