Журналісти медіа «Банош» поспілкувалися з блогеркою Індією Агаповою, яка разом із мамою вирушила у дев’ятиденну пішу мандрівку з Ужгорода до Будапешта, збираючи кошти для 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади та реабілітаційного центру «Нарконон».
Понад 323 кілометри, мозолі, спрага, ночівля в церкві, сльози й сміх – усе це стало частиною їхньої історії, де кожен крок був кроком віри й любові до життя.
«Коли ми нарешті дійшли і побачили напис «Budapest», ми просто розплакались. Це неможливо описати словами – радість, гордість, і навіть трохи суму, бо шлях закінчується. А ще – біль у кожному м’язі, який нагадує, скільки сил це коштувало. Але разом із тим – відчуття неймовірної сили. Я зрозуміла, що наше тіло може більше, ніж здається, і всі обмеження – лише в голові», – розповідає Індія.
Як з’явилася ідея цієї подорожі?
Усе сталося спонтанно. Ми з мамою вже мали досвід одноденного челенджу «100 тисяч кроків», це приблизно 70 км. Тоді відгукнулося багато людей, і з’явилася думка зробити щось масштабніше, аби привернути увагу до зборів на підтримку ЗСУ. Спершу планували йти до Львова, але за день до старту довелося змінити напрямок – через обстріли та погану погоду в горах. Тому ми вирушили до Будапешта.
Скільки днів тривала мандрівка?
Планували сім днів, але через втому й мозолі мами подорож розтягнулася на дев’ять. Першого дня ми пройшли 44 км, далі намагалися тримати темп, проте часто доводилося підлаштовуватися під стан ніг і спини.
Де ви ночували?
Житло ми не бронювали заздалегідь, шукали щодня залежно від того, скільки пройдемо. Одного разу ледь не залишилися просто неба – уже стемніло, ноги відмовлялися йти далі, а навколо – село без готелів і хостелів. Тоді нам допоміг знайомий: він зв’язався з місцевою мерією, і нас прихистили при церкві. Це був один із найяскравіших моментів усієї подорожі. Тоді я зрозуміла, що добро – це мова, яку всі розуміють без перекладача.
Що ви брали з собою?
Лише найнеобхідніше. Чотири спортивні костюми, термобілизну, універсальний гель для душу, трохи косметики, дощовики, безліч пластирів, яких однаково не вистачило, еластичний бинт, серветки, повербанки, телефони, термокружку, шарфи-пледи, штатив для блогу і шматок сала – хоча його не можна було провозити через кордон. Але саме воно врятувало нас від голоду кілька разів. І дві півлітрові пляшки води, які ми постійно поповнювали.
Чого найбільше бракувало?
Гарного туристичного взуття і зручних рюкзаків. Ми йшли в звичайних кросівках, і вже на третій день ноги були в мозолях. Наплічник тиснув на плечі й спину, бо не мав фіксації на поясі. До кінця подорожі мама ледве знімала його з плечей. В останній день, після омріяної кінцевої точки, я посадила маму в таксі й відправила разом із нею свої речі.
Чи були моменти, коли хотілося здатися?
Щодня. Особливо після обіду, коли ноги горіли, а попереду – ще десятки кілометрів. Інколи намагалася мотивувати себе маленькими цілями: «дійти до того дерева», «до тієї зупинки», «до тієї кав’ярні».
Чи губилися дорогою?
Не губилися, але кілька разів опинялися на трасі без узбіччя, між відбійниками, коли фури пролітали просто поруч. Було лячно, але повертатися означало втратити кілька годин. Тож ішли вперед, буквально вчепившись у надію.
Як реагувало тіло на таке навантаження?
Боліло все: ноги, плечі, спина. Ми прокидалися, наклеювали нові пластирі та ішли далі. Потім тіло поступово адаптовувалося.
А емоційно?
Це були справжні гойдалки. Сміх змінювався тишею, а потім знову – сміхом. Коли не було води чи магазину по кілька годин, ми йшли мовчки, щоб не витрачати сили. А потім, коли знаходили каву або їжу, – це було справжнє свято. Найсмачнішою їжею стала звичайна сосиска в булці.
Коли люди найактивніше донатили?
На початку – близько семи тисяч гривень за перші дні, але справжній вибух стався в останній день. Коли ми вже підходили до Будапешта, люди бачили, що ми майже дійшли, і сума різко зросла – до двадцяти тисяч. Кожен донат був як ковток енергії. Ми читали повідомлення – і це додавало сил.
Як це – пройти весь шлях поруч із мамою?
Це безцінно. Ми підтримували одна одну щохвилини. Коли одна мовчала від болю, інша говорила щось кумедне. Я ще раз побачила, яка моя мама сильна. Вона могла здатися, але не зробила цього жодного разу. Ми пройшли не просто 323 км, а ще й через себе.
Який день був найважчим?
Останній. Тіло просто відмовлялося слухатися. Ми майже не говорили, лише крокували. Але коли побачили обриси міста, забули про втому. Було відчуття, ніби нас несе хтось невидимий.
Що ця подорож змінила у вас?
Я зрозуміла, що немає нічого неможливого, якщо є бажання, віра й дія. І що найкращі подорожі – спонтанні. Також переосмислила цінності: прості речі стали важливішими за будь-який комфорт.
Чи плануєте подібні подорожі надалі?
Зараз ще відновлююся, але так, планую. Можливо, шлях Каміно де Сантьяго – якщо піду сама. А з мамою або з «шаленою» подругою – хоч велоподорож, хоч автостоп Європою. Головне – не чекати ідеального моменту. Просто йти.
