26 жовтня в Ужгороді відбулася подія, яка поєднала історію, пам’ять і філософію життя. Громадська організація «Дерево Мого Життя» запросила містян на екскурсію до Ужгородського некрополя Кальварія – найстарішого цвинтаря міста, що зберігає відбиток усіх епох його існування. Провідником став Борис Жулканич, один з авторів книги «Ужгородський некрополь Кальварія».
«Кальварія – не просто цвинтар. Це підручник історії, написаний каменем, іменами й тишею», – зазначає дослідник.
Ідея дослідження Кальварії
Ідея дослідити Кальварію, за словами Бориса Жулканича, виникла спонтанно. Його зацікавлення почалося з капличок – маленьких будівель уздовж схилу, які символізують Стації Хресної Дороги Ісуса Христа. Вони, каже він, буквально «просилися про допомогу» – штукатурка осипалася, хрести хилилися, розписи зникали під дощами.
«Із цих капличок, власне, і почалося дослідження Кальварії. Спочатку я хотів просто зафіксувати їхній стан, але згодом зрозумів, що кожна з них веде до ширшої історії – кладовища, поховань, людей, що тут спочивають», – розповідає пан Борис.
Він додає, що важливо записувати навіть найдрібніші свідчення – поки вони не зникли назавжди.
Походження назви та місце розташування
За даними книги «Ужгородський некрополь Кальварія», назва «Кальварія» має символічне значення – з арамейської перекладається як «Голгофа», а з латини – як «чаша трупа». Кладовище розташоване на Малій Дайбовецькій горі, яка переходить у Кальварійну гору, і займає понад 6 гектарів. На карті 1800 року гора вже позначена. До кладовища вела вулиця Кальварійна, відома з 1830 року, яка нині перейменована на вулицю А. Ерделі.
Через все кладовище прокладена дорога, що й досі серпантином веде на верх – до церкви Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, збудованої у 1826 році та пізніше перетвореної на обсерваторію ДВНЗ «УжНУ». До встановлення радянської влади щороку у вересні тут відправляли храмові свята, а вздовж дороги розташовані 14 каплиць – Стацій Хресної Дороги, які стали серцем духовної та культурної спадщини Кальварії.
Такі кальварії були характерні для Європи – у Польщі, Італії, Угорщині, а серед пострадянських країн великі сакральні комплекси збереглися лише у Литві (Віленська), Білорусі (Мядельська) та Україні. Ужгородська Кальварія – єдина в країні, частково постраждала від радянської влади, нині зберігає автентичність та продовжує руйнуватися через природну ерозію та байдужість окремих людей.
Стації Хресної Ходи – духовне серце некрополя
Найвідомішою рисою Кальварії є 14 каплиць-стацій, що символізують шлях Ісуса на Голгофу. Перша з них з’явилася ще у 1826 році, а повний комплекс завершили в середині XIX століття.
Ці каплиці – не лише архітектурна пам’ятка, а й духовне серце некрополя, місце для роздумів та молитви. Стації Хресної Ходи давали змогу мешканцям міста поєднувати релігійну практику з прогулянкою серед мальовничих схилів.
Стації Хресної Ходи й сьогодні нагадують про минуле та формують місце зустрічі поколінь: тут моляться, згадують предків, віддають шану культурній та історичній спадщині.
Кальварія – скарбниця мистецтва і пам’яті
Цвинтар вражає не лише духовною, а й художньою цінністю. Тут можна побачити старовинні ажурні литі хрести, чавунні огорожі, металеві скульптури, декоративні ангели – усе це роботи місцевих і закордонних майстрів XIX–початку XX століття. Деякі надгробки мають підписи майстрів, що робить їх справжніми історичними артефактами.
«Це ювелірна робота з металу. Так уже не кують. Кожен хрест – як витвір мистецтва, як картина, тільки в металі», – пояснює Жулканич.
Багато з цих творів збереглися завдяки тому, що виготовлялися з чавуну, який не піддається часу так швидко, як дерево чи м’який камінь. Проте чимало пам’ятників зруйновано – через байдужість, погоду або вандалізм.
Пантеон закарпатської інтелігенції
Кальварія – це ще й пантеон видатних діячів Закарпаття, людей, чиї імена залишили слід у культурі, науці й духовності краю.
Серед похованих – засновники Закарпатської школи живопису:
- Йосип Бокшай, єдиний народний художник СРСР у регіоні, чиє ім’я носить художній музей в Ужгороді;
- Адальберт Ерделі, митець, що привіз на Закарпаття європейські мистецькі течії;
- Федір Глюк, який навчав покоління молодих художників.
Також тут спочивають їхні послідовники: Андрій Коцка, Федір Манайло, Юрій Герц, Антон Кашай – усі вони формували мистецьку ідентичність краю.
«Вони малювали не просто Карпати, а душу цієї землі», – каже Жулканич.
Не меншу частину некрополя займають письменники та науковці:
- Іван Чендей – лауреат Шевченківської премії, співавтор сценарію до фільму «Тіні забутих предків»;
- Петро Скунць – поет, що втілив закарпатський дух у слові;
- Михайло Томчаній – прозаїк, якого тричі висували на Шевченківську премію;
- Петро Лінтур, фольклорист, який десятиліттями збирав народні легенди краю.
Серед інших відомих імен – Василь Комендар, знаний біолог і ботанік, Михайло Торохтін, який започаткував санаторно-курортну галузь Закарпаття, та родини Бращайків і Петрецьких – інтелігенти, лікарі, науковці, які відстоювали автономію та розвиток Закарпаття у ХХ столітті.
Сектор ромської громади – частина історії міста
Кальварія – це не тільки пантеон відомих діячів, а й відображення соціальної історії Ужгорода. На території цвинтаря є окремий сектор, де спочивають представники ромської громади.
Багато з них упродовж десятиліть працювали на кладовищі, доглядали поховання, виготовляли хрести та пам’ятники.
Це показує Кальварію не лише як історичний об’єкт, а як місце людських доль – незалежно від походження чи статусу.
Єдність у різноманітті
Кальварія особлива ще й тим, що тут немає поділу за конфесіями. Поруч спочивають римо-католики, греко-католики, православні, протестанти й навіть кілька єврейських поховань.
«Це було свідомим рішенням громади. Ужгород завжди був багатонаціональним містом. І навіть після смерті тут не було місця для розділення. Це, мабуть, найкращий символ нашого краю – різні культури, різні мови, але спільна земля», – пояснює Жулканич.
Таке співіснування – унікальне для Центральної Європи. І, можливо, саме тому Кальварія сприймається не лише як кладовище, а як місце пам’яті та примирення.
Пагорб Слави – продовження історії
Поруч із головним некрополем розташований Пагорб Слави – символ пам’яті та національної історії. Він продовжує історію Кальварії, поєднуючи особисті долі містян із подіями, що мали значення для всього регіону.
«Коли ми доглядаємо могили, ми фактично доглядаємо своє майбутнє. Бо як ми ставимося до тих, хто був, так само ставитимуться до нас», – каже Борис Жулканич.
Місце, де зустрічаються покоління
Унікальність Кальварії полягає в тому, що вона об’єднує різні вірування, епохи та соціальні групи. Від старовинних каплиць до сучасних меморіальних знаків – всі елементи кладовища формують неперервний зв’язок поколінь.
Дослідник Борис Жулканич переконаний: потрібно створити на базі некрополя меморіальний комплекс, який би зберігав культурну, духовну й архітектурну спадщину міста. Для цього потрібна співпраця влади, громади та науковців.
«Люди, відвідавши Кальварію, можуть задуматися над тим, що ми всі смертні. І як ми ставимося до тих, хто був до нас – так само колись ставитимуться і до нас», – говорить Жулканич.
Коли екскурсія закінчується, місто потопає у вечірньому світлі. Сонце заходить за обрій, і здається, що час на мить зупинився. Люди повільно спускаються з гори, а Кальварія занурюється в тишу, що виникає після усвідомлення її значення. Кожен надгробок розповідає свою історію, а стежки ведуть крізь століття. Кальварія – не просто кладовище, це дзеркало історії, де минуле зустрічається з теперішнім, і кожен може побачити себе як частину безперервного зв’язку поколінь.
