“Я люблю допомагати людям. Це надихає мене та дає віру, що колись ми повернемось додому в Сіверськодонецьк”, – це слова Валентини Агафонової, сповнені незламної віри та відданості своїй справі. Її історія – це приклад того, як вимушений переїзд під час війни може стати поштовхом для нових звершень, а тимчасова втрата дому – не згасити вогонь добра в серці. Валентина, переселенка з Сіверськодонецька, що на Луганщині, знайшла прихисток на мальовничому Закарпатті, де активно реалізує різноманітні громадські проєкти, спрямовані на підтримку вимушених переселенців та місцевої громади.
Вона не просто адаптувалася до нових умов життя, а й стала рушійною силою змін, втілюючи в життя ініціативи, які дають надію та вселяють оптимізм. Від допомоги в облаштуванні побуту до організації освітніх та культурних заходів – Валентина невтомно працює, аби полегшити життя тих, хто опинився у складній ситуації. Її енергія та відданість своїй справі вражають, а щира віра в краще майбутнє надихає оточення. У розмові з журналістом “Баношу” Валентина розповіла про свій переїзд, нові проєкти та про те, що саме допомагає їй не втрачати оптимізм у складні часи.
Як ви опинилися на Закарпатті?
8 березня 2022 року, після страшного обстрілу Сіверськодонецька, ми з родиною прийняли рішення про евакуацію, бо на той момент відповідали не тільки за свою безпеку. В приміщенні реабілітаційного центру нас було понад 80 людей, які знайшли тут прихисток разом зі своїми домашніми улюбленцями.
Спочатку ми поїхали на Хмельниччину, жили там три місяці на літній базі відпочинку. Згодом прийшло розуміння, що ці приміщення не пристосовані до проживання взимку. Місцеві запропонували нам переїхати в село Дашківці, де ми також мешкали декілька місяців. Власники житла сказали, щоб ми з’їжджали, бо, мовляв, планують продавати дім. Але це, скоріш за все, було придуманою причиною. Напередодні в житло залізли крадії, ми самі їх затримали та написали заяву до поліції. Господарка житла була невдоволена, спонукала забрати заяву, казала, що ці люди – місцеві мешканці, а ми нібито скоро поїдемо. Простіше кажучи, це підтвердило той факт, що в деяких населених пунктах західної частини України люди не вірять в справедливість правоохоронних органів.
Ми заяву не забрали, злодії були засуджені, але нам сказали виїздити. Була ще одна причина переїзду – сімейні обставини. Так ми опинилися на Закарпатті. Зараз з донькою працюємо в громадському секторі. Також я фізична особа підприємець. Донька з зятем зараз мешкають в Ужгороді, а я в Баранинцях.
На які труднощі ви натрапили на новому місці?
Коли почалося повномасштабне вторгнення в нас був шок та нерозуміння що взагалі відбувається, бо були впевнені: все це ненадовго і ми залишимося вдома на Луганщині. Але так вийшло, що 24 лютого я пішла на роботу та більше не повернулася додому. Мені дуже страшно було навіть з приміщення реабілітаційного центру сміття викинути. Ми слідкували за часом, коли росіяни активно обстрілюють місто, а коли було затишшя я бігла до сміттєвих баків.
В Хмельницьку область ми їхали 5 днів, ночували то на підлозі, то в машині. Але добре, що там вже були наші люди. Ми підтримували один одного, допомагали. Навіть відчуття інколи було, що я прийшла на якусь зустріч з містянами у Сіверськодонецьку. Перші три місяці ми трьома родинами жили в одному приміщенні площею 12 квадратних метрів. Спали по 4 людини на ліжку. Звичайно, було незручно, але ми ніколи не сварилися, ставилися з повагою до кожного. Ще допомагало те, що з першого дня після переїзду ми почали займатися громадською діяльністю. Одразу пішли до місцевого керівництва.
Я з 2014 року працюю з ВПО, бо наша громадська організація Кризовий медіа-центр “Сіверський Донець” ( https://www.facebook.com/sd.crisis.org )з початку війни на Донбасі реалізувала десятки корисних для переселенців проєктів. Ми допомагали облаштувати побут всім, хто приїздив в Сіверськодонецьк з інших міст нашої області та Донеччини, тому досвід подібної роботи маю. Я про це розповіла місцевій владі на Хмельниччині. Саме тут я написала перший за час повномасштабного вторгнення проєкт під назвою “Добре там, де ми є”. Український жіночий фонд його підтримав і ми надали підтримку 40 родинам. Купили для них розсаду, сапки, граблі, бо це була сільська місцевість, тому люди змогли щось виростити собі на городі. Також з нашою допомогою для ВПО відкрилася пральня, бо багато де там навіть туалету в домі не було та води.
Коли ми переїхали до Дашківців я також одразу пішла до старости, почала питати про ВПО, які мешкають у громаді: де вони та що роблять. Вона розповіла, що ті приходять лише на отримання гуманітарки. Тоді я вирішила організувати захід для переселенців. Виявилося, що в тому селі місцевих було 650 людей, а ВПО – 124. Ми поспілкувалися, я виявила їхні потреби та почала писати гранти. Треба було забезпечити людей необхідними речами: одягом, постільною білизною, побутовою технікою, бо у багатьох взагалі нічого не було. Я й сама евакуювалася з одним рюкзаком за плечима.
Також в той час я отримала грант, закупила обладнання та почала варити повидло та передавала хлопцям на передову, сушила яблука та груші. Варила також варення та віддавала майстриням, які пекли смаколики. Написала ще один грант та отримала дві теплиці. Цими теплицями досі займається моя колежанка з Маріуполя. Вона разом з іншими переселенцями вирощує там овочі. Загалом я люблю допомагати людям. Це надихає мене та дає віру, що колись ми повернемось додому в Сіверськодонецьк.
Вже на Закарпатті 2 роки тому в рамках проєкта команда ГО “Кризовий медіа-центр Сіверський Донець” відкрила молодіжний центр в селі Руські Комарівці. Завдяки цьому діти мають можливість гарно проводити час. Також дитячий простір з’явився у місті Виноградів на базі дитячої бібліотеки. Ми проводили спартакіади, в яких взяли участь більш ніж 500 дітей.
Загалом непосидючих людей багато, але місцеві мешканці не розуміють цієї активності. Ставлять питання для чого це нам треба. Наприклад, зараз я досліджую питання безплатного проїзду в громадському транспорті для людей пільгових категорій, би місцева влада Ужгорода прийняла рішення, що з 1 липня безплатно в комунальному транспорті можуть їздити лише ті, хто має картку ужгородця. Це суперечить закону України про проїзд пільгових категорій населення. Цим питанням я займаюсь вже три місяці, але ніхто не може надати мені чітку відповідь. Я навіть телефонувала в Офіс уповноваженого з прав людини у Києві, але замість відповідей мені надали телефони місцевих посадовців. Тому планую домовитися з ними про зустріч, буду телефонувати на “гарячу лінію” 1545.
Також зараз я відвідую реабілітаційний Центр для військових. Умови тут створені гарні, але дорога до Центру була в поганому стані. Був навіть випадок, коли хлопець з милицями та протезом на нозі впав та зламав протез. Тому я затіяла тиху адвокаційну кампанію: долучила журналістів, які зробили репортаж, спонукала хлопців ветеранів написати кілька десятків заяв на ім’я голови Ужгорода. Таким чином декілька днів тому там почали робити асфальтовану дорогу.
Деякі місцеві жаліються. Кажуть, що ми “понаїхали” та намагаємося “захопити владу”. Але я не сприймаю себе немов в гостях. Бувало, що мене питали, чому я вирішила, що Закарпаття – це моя земля. А я казала, що народилася в Україні, я українка, я нікуди не поїхала та відчуваю себе відповідальною за всі процеси, що відбуваються тут сьогодні.
Як зараз працює ваша громадська організація Кризовий медіа-центр “Сіверський Донець”?
Зараз ми всі мешкаємо в різних містах: в Києві, Дніпрі та Ужгороді. На базі Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Ф. Потушняка (https://www.biblioteka.uz.ua/)у нас навіть є куточок організації, який ми у свій час відкривали для допомоги релокованим громадським організаціям.
В цілому ми активно працюємо, у нас багато різних проєктів. Скоро стартує ще один, в рамках якого буде надрукована книга сіверськодонецького журналіста Семена Перцовського про місто. Наша організація буде робити її презентацію. Також продовжуємо працювати над мапою знищеного росіянами Сіверськодонецька, фіксуємо всі зміни, які відбуваються в нашому рідному місті.
Чи допомагає ваша громадська діяльність на Закарпатті привернути увагу до внутрішніх переселенців?
Звичайно. Наприклад, коли в рамках проєкту ми вирішили зробити у селі Руські Комарівці молодіжний центр, я поїхала до місцевої влади, домовлялася, розповідала про плани. Бо там сама будівля була у жахливому стані, потребувала капітального ремонту. З місцевою владою домовилися, що вони встановлять вікна. Мені пішли на зустріч, хоча спочатку казали, що казначейська служба не погодить виділення коштів. Зараз у дітей є власна волейбольна сітка, м’ячі, дартс, музична колонка та багато іншого. Місцеві активісти теж це бачать.
Що, на вашу думку, треба, щоб переселенці почували себе комфортно в нових громадах?
По-перше, самі ВПО мають хотіти змін і щось робити для цього. Я багато спілкуюся з переселенцями з Сіверськодонецької громади, бачу в яких умовах вони мешкають. Дехто досі живе декількома родинами в кімнатах гуртожитку, хоча працюють і можуть покращити свої умови. Але більшість з них сидить та чекає, вважаючи, що їхнє життя почнеться після повернення додому. Я так не думаю. Знаю, що таке життя і як воно швидко може змінитися. Хочу вже зараз жити в нормальних умовах. Багато залежить не лише від дій місцевої влади, а від самих людей. Ніхто не подбає про нас, з цим треба змиритися.
Чим життя закарпатців, на ваш погляд, відрізняється від життя мешканців Луганщини?
На Закарпатті головне в житті людей – родина. З одного боку – це гарно, з іншого коли багато чоловіків зараз боронять нашу країну, а жінка залишається вдома сама з дітьми, вона не бачиться для себе шляхів для розвитку. Бо ніхто не навчив її заробляти та бути фінансово незалежною. В багатьох родинах на Закарпатті головна жінка – це свекруха. Я не кажу, що на Луганщині такого зовсім немає. Але якщо в нас це були окремі випадки, тут на кожному кроці. Це мені самі місцеві жінки розповідають.
Розкажіть детальніше про свою підприємницьку діяльність.
У мене є теплиці. Три з них – на Хмельниччині, дві – на Закарпатті. Крім того, до повномасштабного вторгнення у мене була невеличка будівельна фірма. Після евакуації я відновила діяльність і зараз пропоную послуги зі складання кошторисної документації, надаю консультаційні послуги з написання бізнес-проєктів, допомагаю їх писати.
Як зараз проходить ваш звичайний день?
Я все планую заздалегідь. Наприклад, вчора ввечері у мене був написаний план на сьогодні. Зранку я писала інформаційні запити до влади, спілкувалася з представниками Офісу з прав людини, органів місцевого самоврядування. Планую попрацювати ще над проєктом, взяти участь в засіданні ради ВПО Сіверськодонецького району. Потім буду читати книжки. Я записалася до бібліотеки, раніше купувала книжки, але зрозуміла: невідомо, де я буду завтра, переїжджати з книжками незручно, тому бібліотека для мене те, що треба. Я ще трохи шию, трохи малюю, вчусь писати власні історії. Бо я співпрацювала з українською письменницею Світланою Талан, писала спогади про перші дні повномасштабного вторгнення для її книги. Потім ще написала декілька історій під час марафону, які скорегували професійні редактори. Вони сказали, що у мене гарно виходить та й загалом мені це подобається. Я багато чого встигаю за день, моя донька навіть дивується як мені це вдається.
Про що ви мрієте зараз?
Хочу повернутися додому. В мене останні три тижні з’явилося страшенне бажання відвідати батьків на кладовищі. Зараз я про це мрію. А ще, щоб усі були здорові та дочекалися повернення на Луганщину.
У мене вже є плани, що я хочу зробити, коли повернуся додому, є навіть малюнок як я буду оновлювати свій сад у селі. Кажуть, що “дурень думкою багатіє”, але зараз книжка, яка лежить біля мого ліжка має назву “Підсвідомість може все”. Тому навіть таким чином я наближаю свою мрію. Це дає мені сили. А загалом, коли закінчиться війна я, навіть якщо не зможу повернутися додому, хотіла б переїхати ближче до рідного регіону. Може на Харківщину.
